Городищанин Сергій Сухоруков був одним із перших, кого командування закинуло в афганські гори. Сам він 1959 року народження. Закінчив міську другу школу, Корсунь-Шевченківське профтехучилище. У 1977 році був призваний до армії, служив у прикордонних військах. Середньоазійський прикордонний округ, місто Термез, якому 2 500 років. Коли служба в Узбекистані надходила до кінця, довелося понюхати пороху в Афганістані.
– У небезпечне відрядження посилали тільки досвідчених військовослужбовців, які вже мали повертатися додому, – розповідає Сергій Сухоруков. – Із кожної з тринадцяти застав відібрали по кілька осіб і сформували маневрову групу з 72 чоловік. Цей підрозділ особливого призначення бойовим гвинтокрилом перекинули в Афганістан. Ми там були першими – навіть, здається, до офіційного введення контингенту. Місцем дислокації був Мармольський гірський масив. Серед каміння ми поставили два військові намети, зробили бліндаж, у якому зберігали боєприпаси. Отаким був опорний пункт. Час від часу прилітав вертоліт і скидав продукти. Тож, їли ми тільки консерви. Також у банках були концентровані щі, які ми варили у воді. Страва виходила страшенно кисла. Тож, згодом довелося лікувати шлунки і ясна. Подібних до нашої груп в горах було багато, кожна виконувала окремі завдання командування. Наш обов’язок був проводити зачистку від бандформувань. Тобто, заходили у кишлаки і вилучали зброю. Щоб порозумітися з місцевим населенням мали словник-розмовник – аркуш паперу з найбільш потрібними фразами: «Як звати?», «Хто головний?». Потім той листочок я подарував музею рідної школи. Бували і бойові сутички. Через два з половиною місяці мене нарешті відправили додому – я вже й так переслужив. В Афганістані був командиром відділення, демобілізувався у званні старшини.
Повернувшись до Городища, Сергій Миколайович пішов працювати в міліцію, був водієм чергової частини. Але потім доля розпорядилася так, що йому довелося побувати ще в одній гарячій точці.
– У 2003 році весь світ спостерігав, як США розпочали війну проти Іраку, як заарештували диктатора Саддама Хусейна, – розповідає Сергій Сухоруков. – Наступного року мені запропонували поїхати попрацювати в Ірак. Я охоче погодився. У Багдаді нас спочатку поселили в колишньому палаці Хусейна. Частина будівлі була зруйнована, в одному місці зі стелі стирчала нерозірвана авіабомба. Загалом обстріли там були постійні. Потім жив на території американської військової бази. Хоч був цивільним спеціалістом, але, як і всі, носив форму. Я працював механіком – забезпечував роботу генераторів, які там є єдиним джерелом електроенергії. Як тільки десь псувався генератор, ми негайно виїздили на ремонт. Адже не працюватимуть кондиціонери і холодильники, які дуже важливі у спекотному кліматі. Працював там два з половиною роки. За цей час не купив собі жодного рушника чи пари шкарпеток – усім повністю забезпечувала американська армія. Взагалі порядок там був зразковий! Годували нас просто прекрасно! Завжди було м’ясо, свіжі овочі, фрукти, цитрусові. Кожен четвер – рибний день. Величезні омари на солдатському столі не екзотика, а звичайна їжа. А їдальня велика – на 1 800 чоловік. Американська армія багатонаціональна, тому на вибір можна було брати страви мексиканської, азійської, європейської кухні. Бери які хочеш соки та безалкогольне пиво, морозива десять видів! М’ясо індички додавалося на Різдво, День Лютера Кінга, День Прапора. Щоб вранці не бігти в їдальню, звечора брав з собою бутерброди з м’ясом – тормозки там давали усім охочим. Де потім я не відпочивав у санаторіях, ніде так гарно не годували, як в американській армії!
Володимир Чос
