Уже минуло понад тридцять років, відколи закрили домовину над четвертим реактором на Чорнобильській АЕС. Нині про Чорнобиль відомо в усьому світі. Це трагедія. А ще трохи більш ніж чверть століття тому, це був благословенний куточок тихого українського Полісся, де гриби «косили косою», а рибу ловили «на пустий гачок»…
У Тетяни Спірідонової з Черкас, яка у далекому 1986 жила з батьками у Прип’яті, чітко постає у пам’яті день евакуації під час катастрофи.
– Молодою родиною у 85-му наші батьки переїхали до Прип’яті. Нова квартира була світлою і затишною, вражали розкішні міські парки. Сонячні галявини поблизу річки швидко стали улюбленими для прогулянок і відпочинку.
Раділи новій квартирі, щойно купили новенькі меблі, і вони «виблискували» на сонці. Пишалися щойно придбаним холодильником.
Восени брата призвали в армію – це був «стрес» для сім’ї, тому що Афганістан тоді лякав усіх. На момент аварії батька не було вдома. Саме тоді він вирішив підзаробити, бо всі заощадження ми витратили на меблі й побутову техніку для дому, і поїхав у Сибір на вахту. Мені тоді було шість років, а сестрі – шістнадцять.
А коли трапилася трагедія, усе увірвалося… Пригадувати важко. Досі немов у жахливому сні пам’ятаю ці перші безсонні ночі тривоги і розпачу.
Я ще ходила в садочок, сестра закінчувала «восьмирічку» й хотіла продовжувати навчання у Києві. Тоді ми нічого не знали про аварію кілька днів. Єдине, що почула сестра, по радіо прозвучало побажання, щоб люди не відчиняли кватирок і якомога менше виходили гуляти на вулицю. Мама тими днями підміняла подругу, яка поїхала на дачу садити помідори – працювала двірником – виносила сміття зі сміттєпроводу в будинку й прибирала під’їзди в будинку в якому ми жили, – розповідає молода жінка. Тому сестра, зачувши таке, відвела мене до бабусі, яка жила через дорогу від нас, а сама побігла шукати маму. Лише на третій день нас евакуювали… Сказали взяти документи й речі лише на три дні, буцімто це лише навчання і ми повернемось невдовзі. Було спекотно, тому теплі речі ми не взяли. Нас вивезли в Пущу Водицю під Київ. І я чітко пам’ятаю, коли нас вивозили автобусом, назустріч йшла поховальна процесія і ми довго чекали. Пізніше ми дізналися, що саме тоді ховали перших ліквідаторів. Нині мене дивує і злить те, що людей не попередили про радіацію, не евакуювали одразу…
На перше травня ми поїхали гуляти по Хрещатику в Києві, у мене ще досі є фото зроблене того дня. Була неймовірна спека і мені дозволили роздягтися. До нас підійшла незнайома жінка і наполегливо просила мою маму, щоб вона одягла мені хоча б колготи. На фото мене зазнімкували в легкому платті і теплих колготах.
Потім нас розділили: сестру відправили в табір «Молода гвардія» в Одесу, а мене з мамою до Ялти в «Ясну Поляну» на все літо. Нас ешелонами садили в потяги і відправляли кого куди. Разом із нами евакуювали тітку мою з братом двоюрідним, бабусю. А тато довгий час не міг нас знайти. Коли він повернувся додому, то його не пустили навіть у місто. Тоді він почав нас розшукувати.
Коли тато нас знайшов, то ми вже знали, що додому не повернемося. Нас просили вибрати місто, в якому ми хотіли б отримати житло. Тато обрав Черкаси, тому що на той час це було «курортне місто». За складом сім’ї нам повинні були дати чотирикімнатну квартиру. Коли ми вже були в Черкасах, батькам дозволили один раз поїхати додому в Прип’ять і взяти теплі речі. Все, що батьки зібрали, перевіряли і дозволили вивезти лише два поліетиленові пакети одягу, що не «дзвенів». Відтоді у нас почалося «нове життя».
Нині Тетяні 37 років. У неї троє дітей-дівчат. Старшій, Юліані, 12 років, Аріні – 9, а молодшій Моніці-Крістіні – 9 місяців. Тетяна має статус «евакуйована IІ категорії». Має хворобу щитоподібної залози й головні болі з 19 років, під час пологів дуже різко «підскакував» тиск, лікарям доводилося «піднімати на ноги» весь пологовий будинок. У діток, дякуючи Богу, жодних відхилень не виявлено. Хоча, у Тетяниної сусідки, також евакуйованої, перша дитина народилася восьмимісячною і не мала шкіри на животі, одразу померла.
Валерій Спірідонов, 74 роки, Тетянин батько, ліквідатор I категорії. Родом із Уралу. У Прип’ять приїхав із сім’єю за декілька років до катастрофи.
– Моя рідня з Уралу переїхала в місто раніше, і коли приїжджали у відпустку, то розповідали яка там краса, чудова природа, безкраї ліси, в яких грибів стільки, що хоч «косою коси», безліч ягід, а у річці Прип’ять багато риби – просто рай на землі! Місто молоде, нове, сучасне, із новітніми парками, кінотеатрами, є робота, забезпечують житлом. Із сім’єю ми думали не довго – за місяць зібрали речі і переїхали. Знайшли роботу, я влаштувався водієм на автобус, який доправляв робочих із прилеглих сіл на будівництво Чорнобильської АЕС. Отримали квартиру. Трикімнатну, на дев’ятому поверсі. З вікна чудовий вид на ліс, що може бути краще? Купили нові модні меблі, побутову техніку. Саме тоді я вирішив поїхати підзаробити до Сибіру. От якраз тоді, коли мене не було вдома і сталася аварія на ЧАЕС. Якби я був вдома, то у числі перших був би на пожежі. А так, вийшло інакше. Коли я повернувся в Прип’ять, місто було оточене й мене не пустили. Я кинувся розшукувати сім’ю. Лише після того, як влаштував родину у Черкасах, повернувся назад, на ліквідацію наслідків. Із березня 1987 я повернувся в зону. Взяли мене спочатку водієм самоскида «МАЗ», ми мали вивозити сміття з четвертого енергоблока. Тричі на день ми змінювали спецодяг і проходили обеззараження. Одяг «світився» більшою частиною в області ніг. Так і працював на ЧАЕС до 2000 року. Коли сміття вивезли в могильник, почали будувати саркофаг, я возив робочих. Пізніше був водієм пожежної машини. Ми їздили полями й лісом, розпилювали спеціальну рідину для зменшення радіоактивності. Також гасили пожежі і в лісах, і в населених пунктах, які час від часу підпалювали мародери, були випадки, коли горіли навіть цвинтарі.
– Якось мені захотілося повернутися в свою квартиру. І я повернувся туди. Піднявся на дев’ятий поверх, відчинив двері – ввімкнулася сигналізація. Я походив по квартирі і вийшов. А приїхав я машиною пожежною, спустився до неї, а там мене чекають троє міліціонерів з автоматами. Ну я показав їм свої паспорт з пропискою, вони подивилися, порадилися і відпустили мене. Дуже сумно згадувати ті часи.
Володимир П’ятов, полковник Збройних сил України, голова районної ГО «Союз Чорнобиль України», брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Бойовий офіцер, за плечима якого Афганістан та інші локальні конфлікти, вперше опинився на горезвісному четвертому реакторі 30 квітня. І пробув там 18 діб. Потім було ще дві поїздки.
– Підняли нас за тривогою 29 квітня 1986 року. Ми мали підтвердити або спростувати інформацію про те, що вибух на ЧАЕС – це диверсія. Роботи вели таємно, – пригадує полковник. – Був замполітом контрольного пункту, у підпорядкуванні мав 28 чоловіків. Нині з них лишилося четверо. Поблизу реактора, де великий радіаційний фон, треба було слідкувати за порядком перебування та документуванням аварійних бригад енергетиків і ядерників.
Ходив на реактор – скидали з даху уламки бетону, бітуму, залізяччя. У деяких місцях було більше 4 тисяч рентген. Робили не більше двох виходів на день, працювали по 30–40 секунд. Потім проходили кілька етапів дезактивації – всі «світилися» від радіації.
Під час евакуації жителі навколишніх населених пунктів була паніка. Люди просто розгубилися. Як так, жили собі – і тут раптом треба кудись їхати, залишати напризволяще свою рідну оселю. Виносили різні речі, вантажили на машини, що підганяли до кожного подвір’я…
У пам’яті закарбувався випадок, коли під час виселення загубилося у лісі двоє дітей. Дівчатка п’яти і восьми років вийшли з автівки, захотіли поласувати журавлиною. Дві доби їх шукали. Прочісували ліс. Раптом побачили щось яскраве: то була хустинка молодшої дитини. Вони потомилися і прилягли на траву. Там ми їх і знайшли: замурзаних і голодних.
Найяскравіший зі спогадів – останній заїзд. На спустілій після виселення території мародерствували роми. Виносили золото. А цей метал, як відомо, вбирає в себе радіоактивність. Уже за три години після пограбування було знайдено в полі тіла трьох людей.
Нині Володимирові Васильовичу п’ятдесят сім років. У нього шестеро дітей та тринадцять онуків.
Гіркий присмак чорнобильського пилу відчув на собі Анатолій Калюжний із Жашківщини. Ліквідація наслідків аварії тривала довгий час. У 1989 році, три роки після пожежі він був мобілізований для очищення підземних коридорів.
– Важко уявити, що могло б статися, якби не загасили пожежу, не відкачали воду з-під реактора, не поховали радіоактивні відходи в укриття. Для того, щоб заглушити реактор, у нього було скинуто близько 2 000 тонн піску, 900 тонн доломіти, 2 400 тонн свинцю, 40 тон карбіду. Якби при цій вазі реактор провалився у воду, то був би термоядерний вибух. Цю роботу проводили в зоні з великою радіацією – близько 150 рентген. Проте це було не єдине лихо. Пожежа кабельних тунелів між четвертим і третім енергоблоками, що сталася в ніч з 22 на 23 травня була жахливою. Із нею впорались ціною здоров’я і життя. Якби не загасили вогонь, він потрапив би у третій реактор. Воду, якою заливали підземні кабельні коридори, відкачали, нашим завданням було очищувати електричні кабелі від піску й бруду, що осів на них. У мене у підпорядкуванні було 110 чоловіків-строковиків. Тоді був лейтенантом, але розумів, яка відповідальність лягла на мої плечі. Відповідати за здоров’я людей насправді дуже важко, під час дезактивації на власні очі бачив, як ми всі «світимося» від опромінення, − зітхає чоловік. – Працювати мали змогу по 2 години – не більше.
Усе далі віддаляють нас роки від квітневих подій 1986 року.
Правда про Чорнобиль необхідна нашим дітям. Якщо прийдешні покоління не знатимуть нічого про цю трагедію, то їм ніколи не зрозуміти цей людський біль. Ця трагедія забрала життя десятків тисяч людей, завдала шкоди здоров’ю десяткам мільйонів. Її наслідки відчуло на собі молоде покоління. Жодна статистика не скаже, скільки людських доль понівечено Чорнобильським смерчем, скільки ще ліквідаторів дотліває по різних лікарнях, скільки їх уже відійшло у вічність.
