Настя, Діана, Богдана, Люда, Руслан, Марина, Соня, Варвара і Даніела − Анатолій і Тамара Харченки з Черкас виховують дев’ятеро дітей, серед них власна біологічна дитина, інших же взяли на виховання й заснували дитячий будинок сімейного типу. Вік дітей від 4 до 14, із кимось складніше, з кимось простіше. У майбутнє Анатолія і Тамара дивляться з надією і впевнені, що усе їм удасться, адже роблять вони добру справу.
Подружжя неодноразово задумувалися взяти дітей із притулку та виховати їх у колі сімейних цінностей заснувавши дитячий будинок сімейного типу. До того ж Тамара сама жила у такому, який організували її біологічні батьки.
− Коли ти бачиш, як міняються долі дітей, які у своєму віці так багато пережили, це й спонукає до цього кроку. Ми планували брати дітей на виховання, та не думали, що це буде так рано, але так склалося, − розповідає пані Тамара.
Спочатку пара планувала на основі будинку сімейного типу Тамариних батьків заснувати власний, але торік з’явилася можливість і взяти дітей, і переїхати в більше, комфортніше й новеньке житло. Німецький фонд «Міст у життя» зводить житло для дитячих будинків сімейного типу. Саме в такому й мешкає родина Харченків. Будинок у молодої сім’ї досить просторий, дітки живуть по двоє у кімнаті, окремо є ігрова, кімната для навчання, де виконують домашні завдання, велика кухня і їдальня.
Першими подружжя взяли п’ятьох дівчаток, які потребували сім’ї.
− Я відчула, що ці діти мають бути в мене, − розповідає Тамара. − Потім взяли хлопчика Руслана, який довго жив у притулку. Ми познайомилися з ним і забрали жити до себе. Потому в нас з’явилися ще двоє дітей.
Біологічна донька Харченків Даніела була ще маленькою, коли в домі з’явилися ще діти. За словами Тамари, донечці було дивно, що інші дітки називають її маму теж мамою. Але коли Анатолій і Тамара взяли найменшу Варвару, то саме їхня Даніела допомагала адаптуватися і звикнути до нових умов. Тепер дівчатка завжди стараються бути разом, турбуються і хвилюються одна про іншу.
− У нас три першокласники, тож на початку навчального року було дуже важко. Найскладніше пояснити, що навчатися потрібно, важливо ретельно виконувати завдання, бути уважним, − зазначає Анатолій. – Першокласникам було важко звикнути до самого процесу навчання.
Крім того, у родині ще є три школярі, які ходять до третього, четвертого та восьмого класів. І у догляді за дітьми та виконанні домашніх завдань батькам допомагають сестра Тамари та її дідусь.
− Без певного режиму не можна жити у великій родині. Отож, на сніданок, обід чи вечерю ми збираємося всі разом. Адже було б дуже важко, якби діти по черзі приходили, скажімо, снідати, − зазначає Тамара. – Ми маємо задати певний ритм життя і його дотримуватись.
Допомагають діти й по дому, часто проявляють ініціативу й із радістю виконують роботу.
− Ми дозволяємо дітям щось робити, бо дитина повинна нести відповідальність і пробувати виконувати елементарні завдання. Якщо ж не дозволяти і все робити самому, у неї так і не виникне зацікавленості ні до чого, − пояснює Анатолій.
Анатолій за фахом фінансист, працює в Черкаському навчально-науковому інституті ДВНЗ «Університет банківської справи», доцент кафедри фінансів та банківської справи.
Він зізнається, що досить складно поєднувати роботу й виховання дітей, особливо працюючи викладачем, адже готуватися до занять потрібно щоразу й в основному вже вдома. Отож, Анатолій розпочинає цю роботу, коли дітей уже вклали спати.
Тамара раніше працювала секретарем у приватного нотаріуса, за фахом же дизайнер-графік. Тамара дуже любить шити та робити прикраси своїми руками. Нині ж на виготовлення прикрас часу не лишається, а от на шиття знаходиться хвилинка. Крім того, Тамара полюбляє готувати, особливо випікати різні смаколики. Отож майже щотижня радує своїх рідних смачною випічкою.
− Дітей ми взяли із не дуже благополучних сімей, тож всі сили ми покладаємо на те, щоб навчити їх елементарним правилам поведінки, спілкуванню, догляду за собою, − зазначає батько. – Наше завдання допомогти дитині забути те, чим вона жила, полишити отой весь негатив, і вкласти в неї все хороше, позитивне, добрі звички й наміри, робити висновки і правильний вибір, підготувати для дорослого життя у суспільстві.
Подружжя зазначає, що головне охочим батькам узяти дітей на виховання, не боятися.
− Інколи люди мають усе, але не готові поділитись ні матеріальним, ні духовним. Якщо ж пара зважилась узяти дитину, то треба прийняти її такою, яка вона є, не будувати собі якихось ілюзій, а бути готовими подарувати частинку себе та свого серця дитині, − діляться батьки.
Олеся Зінченко, фото Олександра Рибалки
