КУЛЬТУРА. ОСВІТА


Новина із категорії: Новини » Культура. Освіта

Роздрукувати        Друкована версія

«Під німцем»: 834 дні у Черкасах за окупації

Дата: 24-06-2018, 09:00.

«Під німцем»: 834 дні у Черкасах за окупації Цьогоріч восени виповниться 75 років із початку операції зі звільнення колишнього райцентру Черкаси від антирадянських сил часів Другої світової. І хоча традиційно їх називають «німецько-фашистськими загарбниками», насправді упродовж липня 1941 – грудня 1943 років тут «господарювали» як німецькі нацисти, так й італійські фашисти, а ще – їхні тодішні союзники – болгари, румуни та навіть норвезці. Останніх було небагато, але ж факти перебування військових цих країн у Черкасах зафіксовані.
Утім, вони мали свій клопіт. А ось цивільними питаннями опікувалися місцеві адміністратори. Такі давно затавровані як колабораціоністи, але слід розуміти, що насправді охочих до свідомої співпраці з нацистами було вкрай мало. Для решти управлінців та десятків тисяч простих містян, що опинилися «під німцем», завдання полягало в тому, аби просто пережити, вижити і жити далі. Вгледіти дітей та онуків, за можливості не втратити здоров’я, зберегти оселю. Однак чи не всі такі, а це зо дві третини дорослого населення міста, згодом так чи інакше розплачуватимуться за такі елементарні людські інстинкти самозбереження...
«Під німцем»: 834 дні у Черкасах за окупації

Міські реалії
Загалом на території теперішньої Черкаської області, землі якої тоді входили до складу Київського генерального комісаріату, фашисти (залишимо усталену назву «об’єднаних ворожих сил») порядкували з липня 1941 до березня 1944 року. На Правобережжі окупаційний режим тримався на 8 місяців довше, аніж на Драбівщині, Золотоніщині та Чорнобаївщині, територія яких була звільнена у вересні 1943 року.
Ті, хто вивчав історію України за радянськими підручниками, сьогодні з подивом дізнаються, що «за німців», до часу їх масового вигнання, здебільшого жилося звично. Тобто для пересічного обивателя нічого катастрофічного не трапилося, просто один «апарат насилля» змінився іншим. Зокрема, у Черкасах робітникам та службовцям гарантувалася прийнятна зарплатня, безробітні обліковувалися на біржах праці й за вакансії – а часто примусово їх влаштовували на оплачувану роботу. Працювали лікарні, школи, педінститут, відкривалися заклади профосвіти. Регулярно давав вистави театр, виступала з концертами хорова капела, джаз-оркестр і навіть цирк. На двох міських стадіонах місцеві хлопці не раз «з’ясовували футбольні стосунки» з «фріцами». Популярними були й літературні вечори, на яких читали українську та німецьку класику. Ідилія? Коли не зважати на шибениці, на яких вже обірвалося життя затятих комуністів з машинобудівного та тютюнової – то майже. Їх не прибирали як стимул до лояльності та нагадування про «новий порядок». Окупанти вмощувалися тут назавжди, тож не в їхніх інтересах було наражатися на гнів та непокору з боку місцевого населення. У радянських фільмах усім не раз доводилося бачити, як озвірілі «фріци» вриваються у хати, силою виривають у тіток харчі, збиткуються над дітьми. Попервах було, м’яко кажучи, не зовсім так. А направду – так не так зовсім. Вермахт прекрасно забезпечувався продовольством, тож чимало сільських дітей перший у житті шоколад, печиво або й цукор-рафінад, спробували німецькі. А щодо грабунків – то треба ще подумати, що міг такий ось «ганс» потягти із сільскої хати після колективізації. Пригадується оповідка найстаршої на тепер жінки в нашому роду, баби Галі, як німець вишитого рушника і сорочку для своєї дівчини «купував». Показав її фото, вказав на рушник та з наплічника дістав кілька банок тушонки, брекетики чаю, кілька плиток шоколаду. А міг же просто забрати і рушника, і сорочку, і ще багато чого такого, що було на видноті або й у скрині. Але напевне вважав, що саме такий бартер буде чесним. І пішов, подякувавши. Але раптом цей епізод трапився б навесні 1944-го, а не восени 1941-го, його фінал міг би бути інакшим.
«Під німцем»: 834 дні у Черкасах за окупації
«Під німцем»: 834 дні у Черкасах за окупації

Нові порядки
Від першого дня окупації, яким для нашого краю є 19 липня 1941 року, міністерство Східних територій запровадило погодинну оплату праці. Оскільки охочих добровільно служити новій владі було небагато, у серпні його керівник Розенберг підписав наказ про обов’язкову трудову повинність для осіб, не молодших 18 і не старших 45 років. Декларувалося, що за роботу працівники отримуватимуть «грошову винагороду за справедливо визначеними ставками, а забезпечення робітників та їхніх сімей здійснюватиметься в обсязі можливого».
Реалізація програми здійснювалася по-німецьки чітко й швидко. Вже за тиждень були впроваджені фіксовані тарифи у межах від 75 коп. до 2 крб. 50 коп. за годину праці. До літа 1942 року розрахунок здійснювався радянськими рублями, а під час реформи їх обмінювали на німецькі рейхсмарки за співідношенням 10:1. Цікаво, що по закінченні війни у помешканнях було знайдено чимало «загашників», у яких населення ховало гроші, і старі радянські гроші «до кращих часів» люди не відкладали. Жінки та євреї отримували 80 % зазначених ставок, громадяни з німецьким корінням, на яке, як правило, вказувало прізвище, мали 50 % доплати.
Оскільки мало не з першого дня окупації фашисти запровадили фіксовані базарні ціни, зарплати у 200−350 рублів вистачало на першочергові потреби. Так, 1 кг картоплі коштував 50 коп., житнього хліба – 80 коп., цукру – 4 крб., масла – 10 крб., свинини – 12 крб., молока – 2 крб. за літр. Звісно, про надлишки не йшлося, адже не самими харчами живе людина, та й про голод – теж. Цікаво, що унеможливлення спекуляції німці досягли у доволі цікавий спосіб: дозволялося торгувати лише такою кількістю продуктів, яку продавець міг власноручно доправити до базару. Тож на загал – це пару пудів, не більше.
Нова влада досить успішно відновлювала помислові об’єкти, а колишні державні дрібніші – млини там або маслобійні – передавала в оренду колишнім місцевим заможникам, які зналися на виробництві та «економіці» загалом і яких свого часу радянська влада просто «перегнула через коліно». У обласному архіві зберігаються підшивки тогочасних газет «Українські новини» та «Українська думка», у яких повідомляється, що у жовтні 1941 року на Смілянщині відновили роботу 79 млинів, 6 олійниць, 22 просорушки, 2 тартаки (лісопилки), броварня, шкіряний та миловарний заводи. У Черкасах запрацювала цегельня та цвяховий завод, а у новоствореній середній технічній школі було налагоджено чавунно- та мідноплавильне виробництва, запрацювали ковальський і слюсарний цехи, що живилися струмом власної мініелектростанції. Була поновлена робота Черкаської МТС, яка надавала послуги під час польових робіт. На вулиці Гайдамацькій, 147 (нині Надпільна, колишня Ільїна) на території автошколи Головцукру відкрили автотранспортну майстерню. Про темпи й ефективність робіт свідчить те, що усі об’єкти, а перелік їх далеко не повний, стали до ладу за 4-5 місяців.
Робочий день на підприємствах тривав 8 годин у денну зміну та 7 у нічну, а в адміністративних установах – із 7 години ранку до 16.30 з годинною обідньою перервою. Згідно з наказом районних управ та жандармських постів у населених пунктах з 21.00 до 4.00 встановлювалася комендантська година. Офіційною метою її впровадження було «гарантування спокою населення та захист його приватної власності».
Та не слід вважати, що всі позитивні новації фашистів на окупованих землях мали на меті привчання населення до «цивілізації» і щиру турботу про його життєвий рівень. Нова влада діяла згідно дерективи за підписом Герінга, яку довели до відома солдатів Вермахта наприкінці червня 1941 року. У ній чітко прописувалася основна мета нововведень: «Одержати для Німеччини якомога більше продуктів харчуваня і нафти. Взяти усі наявні сировинні ресурси з врахуванням збереження промисловості. Відновлення порядку має проводитися тільки там, де ми зможемо здобути резерви сільськогосподарської продукції і нафти». Що чекало українців з неперспективних районів , здогадатися не важко.
У жовтні 1941 року нацисти розпочали широкомасштабне відновлення дрібного підприємництва. В усіх великих населених пунктах Черкащини масово відкривалися майстерні, перукарні, заклади громадського харчування. Найчастіше люди бралися за притаманні регіонові та найбільш затребувані промисли: візництво, бляхарство, ковальство, лозоплетіння, слюсарство тощо.
За нового режиму процедура отримання патентів на індивідуальну трудову діяльність була максимально спрощеною. При районних управах створили так звані «промислові секції», які видавали документи усім бажаючим, після чого за невелику платню дозвіл реєстрували у фінансовій інспекції. На цьому паперові формальності вичерпувалися. Численні годинникарі, кравці, чоботарі працювали на фіксованій ставці податку.
Відомий черкаський журналіст Андрій Кравець якось натрапив на «Довідник міста Черкаси», виданий редакцією місцевої газети «Українська думка» у 1942 році. Спираючись на першоджерело, у своїй статті «Розваги окупованих Черкас: кафе, ресторани і шибенеці посеред міста» (газета «Прес-Центр» від 5 липня 2006 року) він пише: «Реклами, справжньої, «продвинутої» навіть за сучасними стандартами, тут (у довіднику) була велетенська кількість. Якісно виконані рекламні блоки закликали черкащан скуштувати морозива у численних кафе, постригтися-поголитися у перукарських салонах, зробити замовлення у швейних і взуттєвих майстернях. Працює готель «Щаслива Україна» із власним рестораном і більярдною, ЗАГС, нотаріальна контора, суди. Запрошували відвідувачів кінотеатр, краєзнавчий музей та театр, який за рік поставив 29 вистав. Хорова капела імені Миколи Лисенка дала понад 100 концертів. 1 вересня 1942 року було поновлене навчання у 9 черкаських школах. Згідно розпорядження німецького Цивільного управління 1 жовтня у місті відкрився ветеринарний технікум, який набрав перших 250 студентів».
«Під німцем»: 834 дні у Черкасах за окупації

За брудний інвентар жорстоко били
Прихід німців остаточно втопив село у відчаї. Прості колгоспники, над якими нещодавно так жорстоко позбиткувався більшовицький режим, приречено чекали найгіршого. Та завойовники вміло використали злочини свої попередників, тому у короткий час знайшли підтримку значної, хоча й не більшої, частини населення. насамперед – серед розкуркулених та їхніх родичів, а таких у селах Черкащини було чимало.
Адміністрація округи складалася з німецького сільгоспінспектора, якому підпорядковувалися 10 або й більше сіл. Він визначав плани посівів, норми здачі, контролював якість виконаних робіт, запроваджував штрафні санкції, віддавав накази про покарання за непослух, лінощі та неакуратність. Та селянин, який позбувся власності, а відтак і стимулу до праці на совість, не бачив принципової різниці між старим і новим «колективним режимом». Тому попервах і за німців працював абияк. Це дало підстави Гітлерові вважати українського селянина «позбавленим почуття обов’язку», відтак і «моральне право» виховувати його силоміць. Людей били за неохайне поводження із знаряддями праці, брудну або голодну худобу, спроби крадіжок збіжжя, перекури біля поля, бодай трохи захмелілий стан та таке інше. Щоправда траплялося, що за надурочну роботу або ж самовідданість за надзвичайних обставин, могли й преміювати. Один тутешній дядько, який самотужки кинувся рятувати поле від пожежі – очевидно, спрацював селянський інстинкт, – отримав від старости на господарство «громадську» корову. Можливо, й радянська влада його б винагородила, але хіба грамотою.
Функції самоврядування покладалися на пана голову громади, тобто старосту, та поліцаїв, яких рекрутували з місцевого населення. Вони відповідали за реєстрацію та облік односельців, виконання встановленої трудової повинності, стягнення податків, покарання порушників трудової і громадської дисципліни тощо.
Показовим є накази гебітскомісара від 24 лютого 1943 року, що стосувався впорядкування торгівлі: «Починаючи з 1 березня торгівлю сільгосппродуктами та виробами з них у дні тижня поза базарним днем заборонено. Лише в неділю, від 6 до 13 години, дозволяється вільно торгувати тими з них, що дозволені керівником і які не підлягають здаванню для заготівлі. Наказую поліції проводити найсуворіший контроль. Заборонені до продажу товари конфісковувати». І наступний: «Забій свиней і худоби проводити лише за дозволом керівника. Прихований забій розцінюватиметься як саботаж і потягне за собою найсуворіше покарання». Цікаво, що встановлений тоді «графік» базарування на старих черкаських торжищах самочинно дотримувався дуже довго. А на Казбетському так торгували-купували й зовсім нещодавно – ще вдосвіта повно народу, але вже перед обідом нікого немає
У січні 1942 року Черкаською районною управою була ухвалена постанова «Про розвиток свинарства», згідно якої селяни зобов’язувалися отримати від усіх свиноматок не менше одного опоросу. Забій дозволявся старостою при умові, що замість кондиційної льохи на відгодівлю буде поставлено порося. Тобто спочатку ти купуєш поросятко, демонструєш його начальству, а вдже потім готуєш соломку.
А за наказом по Смілянській окрузі заборонявся продаж коней «з метою збереження робочого тягла для проведення посівної». Ще однією причиною його появи стала нестача коней в окремих німецьких частинах. Більше того, 1942 року вже мали місце свавільні конфіскації німецькими військовими худоби та навіть птиці у місцевого населення. Більш-менш нормальні стосунки нашого селянина та їхнього солдата почали стрімко псуватися.
Навесні 1943 року, після розгрому під Сталінгралом, німці почали перетворювати громадські двори (колишні колгоспи) у хліборобські спілки. Їх членам для особистого користування відводилася частина колективного землеволодіння. Увесь зібраний врожай ставав власністю селянина, проте він мав сплатити чималий податок.
Намагання окупантів заручитися підтримкою місцевого населення втілювалися не лише в економічній площині. З усіх сил чужинці давали зрозуміти – ми – свої, ми – кращі за більшовиків, з нами українське селянство стане заможним. А якщо вже хтось і скуштував батога, то, як кажуть – без образ, бо – за діло.
Власне – попервах німців на селі не скрізь і не завжди сприймали як заклятих лиходіїв. У більшості сіл нова влада встановлювалася мирно. Нерідко окупанти долучалися до вечорниць, купували сувеніри, частували солодощами малечу, залицялися до дівчат.
Усе змінилося, коли селяни дізналися, що таке Vaterland та на Захід попрямували товарняки, ущерть набиті молоддю. На зміну апатичному, типово-українському сприйняттю реалій, прийшла ненависть, а слідом й передумови до всенародної боротьби з поневолювачами.

Підготував Борис Юхно






Теги: черкаси, черкаська область,


Черкаси наживо

Чотири роки тому у цей день загинув полковник Ігор Момот. Тоді вперше з російського боку стріляли по Україні з «Градів». Посмертно йому присвоїли
Місцевий фотограф Олександр Рибалка зробив світлини мешканців дитбудинків, будинків сімейного типу та інтернатів Черкас та області. Автор робіт
Нестандартна бабуся ...
Валерія Тімергаліна, RSS
На безкраїй ниві афоризму… ...
Володимир Даник, RSS
Нічний гість ...
Анна Сакун, RSS
Одна з пісень Висоцького ...
Володимир Даник, RSS
І це теж мине ...
Сніжана Калюжна, RSS