БЛІЦ опитування:
1. Про що Ви мріяли ці 23 роки?
2. Що за цей час сталося найважливішого?
3. Яку подію вважаєте найтрагічнішою?
4. Про що згадуєте з усмішкою?
1. Можливо, хтось буде сміятися чи вважатиме мене несерйозною людиною, але моя мрія пов’язана з дельфінами. Мені добре запам’яталося, як у першому класі, коли я ще була маленькою школяркою, вчителька розповідала про дельфінів. Потім вона запитала: «А хто з вас, діти, бачив цих морських ссавців?» І мої однокласники почали піднімати один за одним руки. Мені ж чомусь стало так соромно, що я готова була крізь землю провалитися через те, що ніколи не бачила живого дельфіна. З того часу і аж до 30-ти років я мріяла хоча б побачити цих дивовижних тварин живими. І лише на мій 31-й день народження ця мрія здійснилася. Разом із чоловіком ми були в Криму й відвідали дельфінарій. Коли я вперше побачила виступ дельфінів, просто не могла стриматися від сліз. Це дивовижні істоти! Уже тоді в мене з’явилася нова мрія, яка не здійснилася і до сьогодні. Більше за все на світі мені хочеться поплавати разом із цими прекрасними тваринами. Звісно, як у кожної дорослої людини, в мене багато й різних невеликих мрій та бажань, але ця – найвища й найпрекрасніша.
2. Найважливішою подією за останні 20 років для мене було знайомство з моїм чоловіком і створення сім’ї. Наша зустріч була, в принципі, досить банальною. Якось я приїхала в гості до своєї подруги, яка жила в Смілі. Вона зі своїм чоловіком вийшла на вокзал зустрічати мене. Разом із ними прийшов і друг її чоловіка. Я щойно побачила його, як відразу відчула: ось моя доля. Цього літа виповнюється 11 років, відколи ми разом ідемо по життю. І нині я не уявляю, що б робила без нього. Навіть у моїй професійній діяльності Юра – моя підтримка й опора. Він дуже допомагає мені реалізовувати в життя всі творчі задуми, незважаючи на те, що його професія не має жодного стосунку до освіти. 
3. Без сумніву, найтрагічнішими для мене є ті події, що відбуваються зараз на Сході України. До цього року найболючішою подією для мене була смерть батька, але те, що сталося спочатку в Криму, а потім у Донецькій та Луганській областях, перевершило все.
Раніше для мене слово «війна» асоціювалося з парадом Перемоги, врочистими маршами й мужніми ветеранами. Лише зараз починаю розуміти весь жах і трагізм, закладені в це поняття.
Мені здається, що за весь період новітньої історії нашої держави це найжахливіший. Коли люди, які ще вчора, можна сказати, сиділи за одним святковим столом, убивають один одного й самі не розуміють чому, то це просто викликає жах.
Сказати по правді, я ніколи раніше особливо не цікавилася ні внутрішньою політикою, ні зовнішньою. Але так уже сталося, що ця війна фактично прийшла і в мій дім. Мій рідний брат, старший за мене на 16 років, живе в Росії. Ще в 90-х роках він поїхав туди на заробітки. Зрештою, придбав житло в Тульській області, а згодом отримав і громадянство. Зараз він повністю підтримує позицію росіян і говорить практично тими фразами, які можна почути з російських ЗМІ. Найстрашніше те, що його рідний син, мій племінник, залишився в Україні. Хлопець, зрозуміло, відстоює наш погляд на ситуацію. Нещодавно йому прийшла повістка з військкомату. І хоча Денис має певні проблеми зі здоров’ям і цілком міг би добитися звільнення від мобілізації, він пішов захищати Україну. Брат йому дзвонить і розповідає про «бандеровцев» і «правосєков». Той не бажає слухати подібні речі. Вони постійно конфліктують, хоча до цього мали нормальні стосунки.
Подібна ситуація склалася і в моїх стосунках з двоюрідною сестрою, котра живе в Луганській області.
4. Практично всі мої усмішки пов’язані з професійним життям. Я три роки вчителювала в школі, років п’ять їздила в літні табори, вже одинадцятий рік працюю в позашкіллі. За цей час було стільки кумедних ситуацій, що якби записувала їх, уже можна було б видати кількатомну працю.
Особливо ж приємні моменти бувають тоді, коли зустрічаєш своїх вихованців уже дорослими, самодостатніми людьми. Наприклад, нещодавно я просто плакала від розчулення, коли мені з Канади написала колишня вихованка Марина Калачова. Вона дізналася, що я виграла на всеукраїнському конкурсі, який для нас, працівників позашкільних навчальних закладів, має таке ж значення, як для вчителів конкурс «Учитель року». Вона написала: «Якби не Ви, я тоді так і не змогла б вступити до КПІ, і моя доля склалася б зовсім по-іншому». Я згадувала Марину, коли вона вперше прийшла до мене. Вона тоді після 11-го класу не змогла поступити. У батьків грошей не було. Марина була дівчинкою скромною, тихою. Ніхто й передбачити не міг, що вона стане журналісткою. Рік ми займалися з нею. Я намагалася допомогти цій дитині розкритися, домовлялася з різними виданнями, щоб вона мала можливість публікуватися, просила для неї характеристики. Через рік Марина таки поступила на «Видавничу справу й редагування» до Київського політехнічного інституту, який закінчила з відзнакою.
Багато з відомих нині в Черкасах професійних журналістів теж колись починали свою діяльність у ЗМІ з мого гуртка. Коли бачиш таких людей на екрані чи їхні імена в друкованих виданнях, на обличчі з’являється щира усмішка, а в душі – розуміння того, що недаремно робиш свою роботу.
