Споконвіку Черкащину називають житницею України. В українському короваї вагома частина – від нашої області. І то не лише завдяки родючим чорноземам, сприятливому клімату. Головні творці достатку – люди, прості сільські трударі. У кожній зернині врожаю, в кожній краплі молока – невтомна праця селянина, його неоціненні знання й уміння господарювати на рідній землі. З діда-прадіда вони бережуть і примножують досвід нелегкої селянської праці, завдяки чому ми маємо хліб і до хліба. Сьогоднішній наш розворот – про черкаських аграріїв.
Повідомляє власний кореспондент «Нової Доби».
Справді, Петро Павлович не перший у своєму роду тракторист. Та й не тільки тракторист. Бо навесні він сіє трактором, у жнива збирає хліб комбайном, а восени знову на тракторі – оре під новий урожай. Коли ж усе на полі впорано, пересідає на проворний «Беларус», щоб роздавати корми на фермі. З технікою він має справу все своє трудове життя. Колись, добре нею оволодівши, навчав учнів у Золотоніському профтехучилищі. Робота майстра його влаштовувала, й шукати іншої не збирався. Але доля розпорядилась інакше.
Одного літа Петро Карвацький приїхав у Богуславець попрацювати – майстри часом підробляли в колгоспах. Думав на кілька тижнів, а вийшло, що назавжди. Бо випадково в магазині зустрів дівчину, з якою потім шукав зустрічей ще й ще. Оля так йому сподобалася, що за декілька побачень запропонував одружитися. Через місяць після знайомства відгуляли весілля. «А для чого час даремно витрачати? – жартує тепер. – Він і так швидкоплинний…» Відтоді й живе в Богуславці, а в село свого дитинства – в Городищенський район – їздить лише в гості, щоб побачити рідних та батьківську хату.
Господарство в Богуславці міцніло в нього на очах, і він також докладав до того зусиль. Не гребував будь-якою роботою. Не ображався, коли йому, майстрові, який добре знає техніку, спочатку дали старенького трактора, якого раз по раз треба було ремонтувати. Незважаючи на це, Петро Карвацький орав ним поле, працював на копанні буряків. Першим комбайном, яким йому доручили молотити зернові, була «Нива», теж не найновіша, їх таких тоді в господарстві було аж вісім, і всім вистачало роботи. А новий «Дон» треба ще було заслужити. Він його отримав. Тоді, як і тепер, у районних зведеннях про польові роботи поміж кращих механізаторів неодмінно називалися імена богуславецьких, і серед перших – прізвище Карвацького.
Своє сімейне гніздечко молоде подружжя вибудовувало власними силами. Купили старе дворище й звели на ньому новий дім. Обоє працювали. Ольга спочатку в дитсадку, але більші заробітки були на фермі, і згодом вона влаштувалась дояркою. Першою в сім’ї народилась дівчинка – у 1980 році. «Так і треба, – казали батьки, – спочатку нянька, а потім хай буде лялька». Одначе нянькою Наталі бути не довелося, бо «лялька» в образі братика Павлика з’явилася, коли їй було всього два роки. Молодій мамі доводилося непросто, адже чоловіка-механізатора не було вдома зрання до смеркання, а в розпал польових робіт – і до пізньої ночі. Тож доводилося і з дітьми вправлятися, і домашнє господарство порати. Але енергії в неї вистачало на все, навіть чоловіком покерувати.
– А нехай керує, мені не шкода, – і тепер погоджується Петро Павлович віддавати першість у домі дружині. – Вона в мене жінка бойова.
Справді, бойова й до всього беручка. Навіть механізми, без яких тепер не обходяться, обробляючи город, придбавалися не без участі пані Олі, хоча це, начебто, й не жіноча справа. Скажімо, зіпсувалася коробка передач. То вона не чекає, коли там чоловік звільниться та поїде в місто й купить. Сама поїхала й купила, бо – треба. Правда, на домашній Т-40 не сідає, городи орати чи врожай до хати привозити має таки чоловік.
Цього року погода була примхливою. Посіяли в господарстві вчасно. Обробили, підживили, всі культури доглядали однаково добре. А вродили по-різному. Кукурудза надій не виправдала. Звичайно, порівняно з іншими селами урожай непоганий, але очікували більшого. Пшениці зібрали по 60 центнерів з гектара, що начебто й добре, але бувало більше. А от урожай гороху – небувалий: по 40 центнерів! За інших економічних обставин рік вважався б доволі вдалим. Але ж цього року все, що в господарство купується, дуже подорожчало, а продукція – ні. Молоко навіть подешевшало, а ця галузь у Богуславці розвинута.
– І все одно наш «Прогрес» – господарство міцне, вистоїть, – переконаний механізатор. – Керівника маємо толкового. Скільки я тут працюю – стільки й Василь Федорович. Він свою роботу знає, – каже про директора Василя Лисенка.
Петро Павлович за характером оптиміст, і за це його цінують не менше, ніж за працьовитість. Цього чоло¬віка ніколи не бачать невдоволеним, похмурим. Поговорить – за словом у кишеню не полізе, і для того йому зовсім не потрібна, як декому, чарка. На техніці знається, до того ж, уміє берегти. Той «Дон», котрого отримав давним-давно, ще на справі, жнивував ним і цього літа. А ще під його опікою не один трактор. Залежно від того, які роботи треба виконувати, на такий і сідає.
До свята – Дня працівників сільського господарства – польові роботи традиційно завершуються. Тому свою потужну техніку Петро Павлович поставив не зберігання. Тепер допомагає тваринникам. Часу вільного більше, є коли з онуками побавитися. Їх у нього четверо. Троє живуть зовсім поруч, бо Наталя, одружившись, залишилась у своєму селі, тут і працює оператором машинного доїння. Тож дідусеві з бабусею нудьгувати не доводиться – хата весела щодня. А в холодильнику для онуків завжди є щось смачненьке. А ще вони люблять свіжий хліб, який бабуся пече сама.
Ніна ВЛАСЕНКО
