Перед зустріччю з бійцем добровольчого батальйону «Айдар» було якось тривожно й охоплювало відчуття вини, що ми тут живемо в мирі й спокої, а вони там, у самісінькому пеклі війни захищають нас. Але Лісоруб (такий його позивний) виявився дуже доброзичливим і готовим до розмови. Як потім з’ясувалося, саме люди й щире спілкування відновили його сили, зарядили позитивною енергією. І в його блакитних очах знову горіло бажання повернутися на передову, до побратимів, які стали для нього як друга родина. Про це розповідає власний кореспондент «Нової Доби».
– Уже рік і два місяці, починаючи з Майдану, я в постійній напрузі. Доводилося спати по дві – три години на добу прямо в берцах і бронежилеті, тому був зовсім знесилений, гнувся від вітру. Та ще й бронхи й легені застуджені, нас же тоді на вулиці Грушевського поливали водою, – почав свою розповідь 43-річний Богдан. – Дякую черкаським волонтерам, а надто – заступнику голови облдержадміністрації Віталію Ковалю, які запросили мене на лікування в Черкаси. Вони привозили допомогу нам на передову, на останній наш рубіж у Трьохізбенку, а виїхати не могли – потрапили під «Гради». Коваль спав біля мене на підлозі, я дав йому автомат. Молодці ваші черкаські, кожні десять днів їдуть із продовольством зразу до нас, у саме пекло, тилу не довіряють. 
Із 3 лютого Лісоруб перебуває в Центрі реабілітації учасників АТО, що розміщений у Черкаському обласному госпіталі для інвалідів війни. Родом із Тернополя, Богдан уперше на Черкащині.
– Я приємно вражений ставленням до мене, у вас чудові люди. Дякую лікарям, психологам, завідуючій відділенням Тетяні Григорівні Бондаревій. Вони зробили все можливе для мого оздоровлення. Мене провідували друзі з «Самооборони», волонтерка Катя, яка працює лікарем у Третій міській лікарні, студенти з коледжу, – висловлює своє враження боєць. – Потрапив сюди з передової. Нас безперестанку обстрілювали два місяці, хотіли взяти Трьохізбенку, це тил міста Щастя Луганської області. А тут я відпочив: гуляв Черкасами, міськими парками, а головне – спілкувався з людьми.
Час від часу Богдан згадує Майдан. Каже, що постійно там ходив із сокирою, бо доводилося рубати дрова, коли було холодно. Якось за дві години цілу машину дров нарубав. Так і прозвали його – Лісорубом. Під час акцій протесту в Києві чоловіка було поранено, згоріли всі документи, але на Майдані він знайшов своє щастя – Ярину, теж тернопільчанку.
– Ми брали шлюб на Інститутській, в капличці Небесної Сотні, – усміхається наш герой. – Ярина приїжджала й сюди, в Черкаси. Вона теж патріотка, каже, що не поважала б мене, якби я не поїхав на фронт. Маю й доньку, їй уже 18. Перша моя дружина, на жаль, уже покійна.
Відразу після лікарні в кінці червня 2014 року Богдан поїхав у зону АТО в добровольчий батальйон «Айдар».
– Не за гроші воюю, я ні копійки не отримав, до того ж не маю документів, – продовжує Лісоруб. – Ми стоїмо за правду, за свою землю, за своїх дітей, тому нас ворог боїться: може здалека стріляти, підступно, але на ближній бій не йде. Вони не вірять ні в Бога, ні в чорта, бомблять хати, де маленькі діти живуть. Окрім росіян, є й хорвати, й донські козаки, а особливо жорстокі кадирівці. Винні й місцеві, які хотіли ЛНР, таких половина. Вони за 200 гривень продали Україну й собі за ці гроші купили горе. Наші бійці з ними діляться гуманітарною допомогою, але ти даєш йому хліб, а він тобі ввечері, як в Афганістані, в плечі стріляє.
Айдарівець розповів, що страх є в кожного, але його просто треба контролювати.
– Найстрашніше було, коли їхали в Щастя по боєприпаси й почав стріляти міномет. Це так свистить, що не розумієш, звідки летить і де воно зірветься, – пригадує Богдан. – Запам’ятався й перший бій, тоді ми дуже багато знищили противника. На війні головне – дух. Немає духу – немає й перемоги. А ще не треба сіяти паніки, й тоді все буде добре.
Сьогодні разом із волонтерами Лісоруб знову поїхав на фронт.
– У мене дуже хороший настрій, я заряджений позитивом, немає ніякого смутку, – сказав на прощання боєць. – Там друзі, побратими – це моя друга родина. Я знаю, що мене не лише дружина чекає, а й Україна, яка для мене понад усе. Мирні люди нам допомагають чим можуть. Уся Україна, весь світ нас підтримують, усі церкви моляться за нас. Тож перемога буде за нами, і тоді, з перемогою, я обов’язково знову відвідаю Черкаси.
