приміщення музею відремонтували, започаткували перші експозиції і водять на екскурсії школярів. Про це “Новій Добі” розповів власний кореспондент.
Після відомих подій двадцятирічної давнини краєзнавчий музей у Драбові всерйоз занепав: якось усім стало не до культури, не до історії. Зібрані на той час експонати і матеріали сховали до кращих часів у підвалах адмінприміщень; дещо й розгубилося. Залишилися тільки одинаки-ентузіасти, які попри все були впевнені: історія рідного краю не може потрапити в розряд непотрібних речей. І мали рацію: зо два роки тому в селищі вирішили відродити музей, зробивши його уособленням любові до малої Батьківщини.
– Усе почалося з приходом на посаду нового керівника відділу культури Драбівської райдержадміністрації, – розповідає Оксана Метелиця, науковий співробітник музею. – Коли начальником відділу стала Світлана Іванівна Орел, вона зуміла переконати і депутатів районної ради, і керівництво району в тому, що на цю святу справу не треба шкодувати грошей. І років зо два тому почався ремонт приміщення, яке, стоявши пусткою, звісно, прийшло до жахливого стану.
Тепер у кімнатах музею відкрито народну світлицю, працюють, щоразу змінюючись, нові експозиції виробів народних умільців, готуються нові кімнати – відомого земляка-художника, репресованого в 1937 році Івана Падалки та до 60-річчя Черкащини.
Колись, у далекому 1967-ому році, цей музей відкривав двічі Герой Радянського Союзу Іван Степаненко. Тепер в одній з кімнат, присвяченій Великій Вітчизняній війні, розташувалося його погруддя. В кімнаті поруч зберігають пам\’ять про інших земляків, вчителів, істориків, патріотів краю, які доклали чималих зусиль, щоб жодна деталь з життя Драбівщини не була втрачена. Тут їхні книжки, наукові роботи, краєзнавчі напрацювання: Володимира Щерби з Шрамківки, Віктора Козоріза з Великого Хутора, Володимира Потапенка, колишнього директора музею.
Тепер тут хазяйка – Наталя Лопатюк, вчитель історії в Драбівському НВК і директор музею. Їй всього лише 25, зате енергії й завзятості не позичати. Закінчивши Київський Національний педагогічний університет ім. Драгоманова, вона, попри всі стереотипи, приїхала на роботу у провінційне містечко. Тепер разом з Оксаною Петрівною вона працює з талановитими земляками, мізкує над оформленням експозицій їхніх творів, поповнює фонди музею, збираючи по всіх усюдах різноманітний мотлох, вишукуючи серед нього дійсно цінні речі.
– Ось цей рушник, приміром, вишитий ще 1807 року, уявляєте? Йому вже більше, як дві сотні років! – показує Оксана Петрівна вишиваний рушник на стіні світлиці. – Сюди приходять діти займатися з майстрами народних ремесел, з вчителями.Тож ця світлиця – не зовсім музей, скоріше студія. Ми прагнемо, щоб такі студії декоративно-прикладного мистецтва відкривалися і в селах. Наприклад, у Великому Хуторі одна вже діє.