Петро Миколайович Жук ніяк не вгамується. Ото як став він журналістом ще на початку 50-х років минулого століття, так досі тією журналістикою й живе. Хоча сьогодні, 13 липня, йому й виповнюється 85 років, він і ниньки ходить на роботу. «Правда, вже того поступу, як раніше, ноги не дають, – зізнається ветеран черкаської журналістики. – Та все ж ходжу на роботу, бо треба».
Оте слово «треба» і є в його біографії визначальним. Нині Петро Миколайович – не просто пенсіонер, а редактор редакційно-видавничої групи Черкаської облдержадміністрації з підготовки науково-документального серіалу про жертви політичних репресій «Реабілітовані історією. Черкаська область». Ця група базується в обласному краєзнавчому музеєві, а діє, як і раніше, при Черкаській облдержадміністрації.
Петро Жук є автором із півдесятка власних книг і ще, мабуть, із чотирьох десятків книжок, де виступив пошуковцем, співавтором, укладачем, автором літературного запису. Невгамовний чоловік!
Як не дивно, але заслужений журналіст України, невтомний історик і краєзнавець, незаперечний моральний і професійний авторитет, взірець для молодого покоління журналістів Петро Жук журналістом ставати й не збирався. Народився він на Харківщині в селі Добровілля.
– Дехто часом бравує тим, що «от я ще дитиною хотів стати космонавтом, льотчиком, хірургом або ж журналістом». Я журналістом ставати й не мріяв, – зізнається Петро Миколайович. – У роки Великої Вітчизняної війни ми з братом майстрували детекторні приймачі. Потужні, такі, що приймали всі зарубіжні радіостанції. Мені таке заняття подобалося, ото я б на якогось радіомайстра вивчився. У мене була феноменальна пам’ять. Мене показували в школі як вундеркінда – урок прослухав і міг переказати слово в слово. Намріяв собі, що подамся в ядерники (тоді, в 1949 році, це було модно, престижно). І пішов я на ядерників. В інституті сказали, що я їм підходжу. Але всі мої однокласники чомусь пішли на лісоводів. Заглянув з цікавості в сільгоспінститут. Там конкурсу майже не було. Забрів ще й в університет. А там конкурс – майже 30 осіб на місце. Мене це підбурило: ану ж, спробую! Не вийде – піду на ядерників або в лісоводи.
Удалося Петру Миколайовичу вступити на факультет журналістики Харківського університету. Останній курс довчався вже в Київському університеті ім. Т. Шевченка. Запрошували його на роботу і в Ужгород, і в Хмельницький, і в Харків. У Харкові навіть пропонували викладацьку роботу.
– Коли організувалася в Черкасах обласна газета «Черкаська правда», її редактор Михайло Гольцев написав на факультет листа: «Порекомендуйте мені своїх найкращих випускників», – розповідає Петро Миколайович. – Секретар парткому написав на мене таку гарну рекомендацію, так розхвалив! Словом, нас, вісьмох випускників, відправили в Черкаси. І я, безпартійний, потрапив у відділ партійного життя.
Отож на журналістській роботі Петро Жук з 1954 року – кореспондент «Черкаської правди», завідувач відділом обласної газети «Молодь Черкащини», з 1966 по 1970 був її редактором. З 1970 року – власний кореспондент республіканської газети «Радянська Україна» по Черкаській і Кіровоградській областях.
Про що писав? Та про все. Про економіку і культуру, про сільське господарство й промисловість. Але головними темами його журналістських виступів були нариси про трударів, розповіді про відомих людей, діяльність яких пов’язана з Черкащиною, з розвитком вітчизняного цукроваріння, промислового садівництва, збереженням цінних народних промислів, пам’яток архітектури, культових споруд. Багато журналістського таланту доклав Петро Жук, аби повернути забуті імена наших славних земляків! До слова, він і зараз трудиться над продовженням своєї книжки нарисів «Іди й вір».
Петро Миколайович має багато відзнак. Він – лауреат обласної журналістської премії ім. А. Гайдара, нагороджений кількома медалями, відзначений дипломом «Золоте перо». Узагалі тих дипломів за роки його журналістської діяльності назбиралося дуже багато. «Якби не Ленін там намальований, можна було б використати замість шпалер!» – жартує журналіст.
Багато років тому, даруючи Петрові Жуку свою першу і єдину прижиттєву книжечку «Тиша і грім», Василь Симоненко написав: «Петре, щоб тобі довго жилося і добре писалося». З цією настановою Петро Миколайович так і живе.
Володимир Безуглий
