Є такий твір у Ремарка \”Чорний обеліск\”. Я його прочитав на початку осені. Роман про післявоєнну Німеччину 20-30-х років, коли у них була економічна криза, рецесія та страшна девальвація національної валюти… Головний герой колишній вояк, продавець надгробків, намагається влаштуватися в цивільному житті, знайти своє кохання…
Та хотілося написати не про це. 14 лютого для більшості день закоханих, а для військової частини 1 танкової бригади ця неділя стала «святом зі сльозами на очах»… Ми, тисяча строковиків, були прикомандировані на місяць в цю частину для розчищення їхнього місцевого полігону від зарослів, лісу та для копання бліндажів.
Зранку йшов дощ. Після сніданку наш ротний капітан І. вибрав два взводи з роти, перший та наш четвертий і повідомив, що нас покажуть по телебаченню, нічого більше не пояснивши. Потім о 10 годині нас вивели на двір, там досі йшов дощ. Під казармою построїли в стрій по чотири та підігнали по ранжиру і повели на плац, там капітан сказав, якщо пройде все добре, після обід будемо відпочивати, а якщо ні – будемо займатися стройовою підготовкою. Відчувалась відповідальність моменту. Нас та поряд другу роту паралельно урочисто завели у сквер, де посередині стояв на постаменті радянський танк ІС. Уже на площі метушилися телевізійники та організатори, за ними з розгорнутою клейонкою бігали солдатики. Постоявши хвилин п\’ять мокнучи під дощем, наші колони розвернулися і пішли до кесарні сушитися. Це була всього-на-всього репетиція. Інші два взводи мирно сиділи на ЦП та дивилися якесь кіно на невеликій плазмі. Ми теж посідали чекаючи «свого часу»…
Без десяти дванадцять ми вже «масовкою» стояли на своїх визначених місцях. Людей побільшало, до військових приєдналися цивільні, пізніше виявиться, що це родичі 39-ти загиблих на цій війні військових, що воювали у складі першої танкової, та жертводавці, на чий кошт була створена «Алея слави», яку й мали відкривати… Не великі гранітні пам\’ятнички були загорнені тканиною кольорів державної символіки, поряд з кожним виструнчившись стояв юний боєць, перед танком почесна варта старших із знаменом частини.
Йшов дощ, а «вищестоящих міра цього» ще не було. Та от у ворота військової частини заїхали дві чорні машини VIP-класу і урочисте відкриття почалося. Ведуча приємним голосом коротко розповіла про сенс зібрання. Потім до слова був запрошений гвардії-полковник командир бригади, він читав свою промову українською, але його гекання та постійні затинання виглядали як наруга, не міг пару разів прочитати її вдома дружині, потренуватися, прикро це все. Але за чорним йде біле. Наступним говорив священик, військовий капелан 101 бригади «Охорони генштабу ЗСУ України», він виявився мудрою людиною, яка розклала все по поличках, всю сьогоднішню ситуацію в країні та підштовхнула до власних висновків та думок. Мені найбільше запало в душу: «Праведна помста українців буде страшною для Росії..!» Далі під мелодію тужливої пісні «Пливе кача по тисині…» «Пікардійської терції» почали зачитувати імена загиблих за Україну героїв, по шкірі пробігли мурашки, тілом пройшла дрож… Стало трохи лячно…
А потім почалося найстрашніше! До вже відкритих чорних обелісків з вигравіруваними портретами, іменами та нагородами посмертно почали підходити рідні загиблих, впізнавати своїх синів, братів та батьків. Хотілося заплющити очі й переміститися куди-небудь від цього болю та напруги…
А коли мати, прямо навпроти нас, з червоним заплаканим обличчям підійшла до обеліска з ім\’ям свого сина я вже не витримав – мене «накрило»! По щоках потекли сльози… гіркі сльози співчуття, відчаю… Мене ледве не охопила істерика, я був на грані зриву. Щоб відволіктися, стиснувши щелепи, відвів погляд у інший бік, вліво, а там відчужено стяла молода жінка з двома малолітніми дітьми. Старшеньке – хлопчик років дев\’яти усвідомлено стримував меншеньке, яке поривалося, нічого не розуміючи, трохи побігати навколо пам\’ятника, де на нього дивиться вже не живе обличчя батька. Сльози та соплі течуть рікою і ти з цим нічого не можеш зробити, ти просто безсилий перед реальністю. Ти хоч якось намагаєшся себе стримати думкою, що ти солдат, тобі не гідно так розклеюватися перед людьми, але ти дивишся попереду на алеї стоять та рухаються дорослі мужні дядьки, в яких теж червоні очі від скупих чоловічих сліз і тобі стає легше, не один безсилий опанувати свої емоції в цей день.
Як на диво, природа подала свої знаки – «сльози небес». Злива зупинились після прочитання імен та молитви за упокій душ загиблих у праведному бою з підлим ворогом, що так несподівано напав на нашу землю.
Автоматна сальва пролунала загрозливо в майбутнє…
