«На війська»

Завершивши місячний курс молодого бійця ми думали, що нас забиратимуть «на війська» (по військових частинах). Але не так сталося, як гадалося. «Покупці» не приїхали… Це так називають воєнних комісарів з різних військових частинах, які приїжджають у обласні та районні комісаріати, відбирають собі підходящих людей і везуть групами по двадцятеро в «учебки». І потім після проходження КМБ мають право забрати цих солдат до себе в частину. От такі правила…
Але хоч ми й дзвонили йому, ніякої ствердної або хоч якоїсь відповіді від свого капітана В. не почули, лише стандартна відмовка – типу він у відрядженні й нічого не знає. Коли наc заберуть хтозна. Лиш деяких «щасливчиків» забрали зразу після першого місяця навчання. Як до речі й попередній весняний призов.

Чекали, чекали поки нас в один прекрасний день, без попередження, після бані построїли та сказали, що весь перший і частину другого взводів переводять у казарму танкістів. Сказать, що ми були вражені, це не сказати нічого.
Отримавши спеціальність механіка-водія танка за місяць, ми вже гадали, що напевне тепер точно поїдемо… І навіть майор (ротний) казав: «Віддам телефони 18-го, коли їхатимете на війська..!» Тож ми мали надію, це надавало сил та терпіння…
Та 18-го січня нас завантажили до КРАЗів і повезли в Гончарівське. 1-а танкова бригада хоч і бойова частина, але не наша. Відбатрачивши місяць ми нехотя поверталися у «Десну». Там нас чекала несподіванка! Уже на другий день чотирьох наших хлопців, черкащан, без попереджень забрали в Кіровоград. Руся, Устенко, Пономаренко та Дудник С.В., в нас ще був його однофамілець С.С. потрапили на «тилову» боєприпасів зі «суворим» режимом постійного очікування команди: «ТРИВОГА!», де ти маєш вдягатися за сорок секунд, поки горить сірник. Решта «залишенців» після цього заворушилась. Було зрозуміло, що наша команда розвалюється і кожен рятується як може з «потопаючого корабля Десна». Знайомих облич залишалося все менше… Острах огортав душу все більше. Заберуть чи не заберуть? Ти є в списках на «постоянку» чи ні? Я був, тож почав всіма шляхами шукати можливості виїхати на «війська». Ходив до кожного приїжджого «покупця» на співбесіду. Тут мені пощастило. Надії на те, що приїде мій Новоградський уже не було. Тож коли повідомили списки хто їде на Одесу, я зрадів, мене відібрали. Капітан-психолог з 28-ї механізованої бригади шукав здорових «бичків», бо служба у них не мед… Постійні караули на сонці, на вежах, розвантаження боєприпасів… Він зразу після співбесіди давав читати кримінальний кодекс! Було трохи лячно, але й хотілося вирватися… На море. І тут коли списки вже були затверджені «намалювався» наш Новоградський «покупець». Аж через тиждень як почалися відправки! І зразу ж претензія: «Чому ви мене не дочекалися?» Як завжди, хто крайній – солдат.

У висновку я єдиний з 20-ох черкаських поїхав у свою частину, сподіваюся не пошкодую про це. З полтавських хлопців, з якими ми «скорешувалися», були в одному взводі, теж лише один Зезекало поїхав «за місцем призначення» у Херсон, ППО. Загалом найближчі. Копанишин в Запоріжжя, 55 артбригада. Задоволений. Мазурок і Олійник – у Житомир, на тилову, поки не має з ними зв\’язку, хоча територіально ми поряд.

Заздрість, сум і тривога гуляли навколо нас всі ці дні. Не легко було розлучатися з обличчями, особистостями до яких звик, за три місяці нероздільного перебування, спілкування в одній казармі. Це все, так розпорядилася доля. Ми будемо пам\’ятати одне одного все своє життя. Було класно і незабутньо! Дякую товариші-однодумці. Особливо Андрій-«Правосєк» і Сашко «Могилянець». ЗСУ дивує..!

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x