Волноваха – унікальне містечко в Донецькій області. Тут свого часу відбулися несумісні події: спочатку референдум за «ДНР», а потім вибори Президента України. В вересні минулого року тут чекали на російських визволителів, а в січні цього – оплакували загиблих внаслідок теракту, що влаштували проросійські бойовики. Тут із задоволенням дивляться російське телебачення і водночас надають перевагу українським продуктам, сюди регулярно приїздять жителі Донецька по пенсії і харчі, а в центрі міста красується пам’ятник Леніну в вишиванці і шароварах…Саме тут стоїть наш рідний Черкаський батальйон, 14 окремий мотопіхотний. І тому раз на місяць я їду саме в це унікальне містечко.

Цього разу поселилася в манюсінькій квартирці, розташованій в будинку барачного типу. Чому барачного? Розповім. Такі будинки двоповерхові, на два під’їзди. Вони побудовані з силікатної цегли різного розміру. Двері в під’їзди дерев’яні, розтріскані, обшарпані-обшарпані, на деяких навіть фарби вже не залишилося. Темно, смердить пліснявою, сходи між поверхами вичовгані до неможливості, нахилені в різні боки. Стелі в квартирках низькі, кімнатки малесенькі. Таке враження, що ці будиночки-бараки зліпили нашвидкуруч п’яні будівельники з бракованих матеріалів. Таких будівель багато, і вони знаходяться так близько одна від одної, що їхні віконця буквально заглядають одне в одне. Напевно в 30-ті роки саме в ці бараки заселяли поселенців з Росії, аби вони будували в Волновасі щасливе комуністичне майбутнє. Натомість зараз тут живуть не самі бідні люди, а такий собі середній клас.
За продуктами я ходжу в магазин АТБ, його тут називають супермаркет, хоча насправді він міні. Але вибір товарів непоганий і ціни практично такі, як на іншій території України. Саме тому АТБ в Волновасі улюблене місце паломництва жителів Донецька, адже на окупованій території ціни в 3-4 рази вищі. Майже щодня супермаркет тріщить по швах від засилля покупців з «ДНР». Вони беруть великі візки і наповнюють їх горами продуктів. І знаєте, що мені кинулося в очі? Практично в кожному візку алкоголь. Асортимент візка може бути таким: упаковка горілки, упаковка пива, безліч пакуночків з горішками і сухариками, ковбаса, хліб, або навіть таким: кілька упаковок памперсів, кілька упаковок пива, солодощі, хліб. Серед цих візків кошики місцевих жителів виглядають не так колоритно, але пляшечка пивка в них майже завжди присутня.

Я стояла в довжелезній черзі до каси. Переді мною низенька бабця років сімдесяти п’яти, сиве, аж біле волосся, в’язаний капелюшок, охайна тепла курточка. Вона набирала з ящика дрібну картопельку і було видно, що в штовханині, яка панувала навколо, їй тяжко тягтися вгору, а потім нахилятися до кошика.
– Давайте допоможу, – запропонувала я. Бабця здивовано подивилася на мене:
– Нет, не нужно, я почти справилась, – хоча продовжувала набирати картоплю й далі. А коли закінчила, дістала целофановий пакет і почала складати в нього буряки. Вона важко дихала, сопіла.
– Давайте все-таки допоможу, – повторила я.
– Ну давайте, – погодилася вона. Поки я перебирала бурячки, бабця зосереджено про щось розмірковувала.
– Спасибо, хватит, – нарешті мовила вона, потім уважно подивилася на мене і спитала:
– А вы наверное учительница украинского языка?
– Ні, – відповідаю, – чому ви так вирішили?
– Вы разговариваете на украинском языке. Очень красиво.
Я посміхнулася. Чомусь вже давно вирішила для себе в Волновасі попри все розмовляти українською. Принципово. Просто тому що маю право на рідній землі розмовляти рідною мовою. Хтось казав не варто, небезпечно, але коли бачила ненависні погляди поряд просто подумки молилася і йшла своєю дорогою. Проносило.

– А я тоже когда-то разговаривала на украинском, – продовжувала бабця, – в детстве. У меня родители украинцы. Мама песни украинские пела. Красиво пела. Не наслушаешься, – і старенька мрійливо примружила очі. – Мы жили в селе Златоустовке, но во время голода село вымерло и в пустые хаты поселили русских поселенцев. А мы, те что выжили – большинство выехали. Как жить в селе и каждый день видеть, что в той хате, где родичи жили – поселенцы? Выехали мы сюда, в Волноваху. И в паспортах написали нам – русские. Стыдно тогда было быть украинцами. Так родители попросили записать «русские». Так и у меня сейчас записано. К чему это я? – задумалася бабуся. – А, про язык… Никто уже тут по украински не говорит давно. А красиво… И песни мамины украинские помню, как сейчас. Не наслушаешся.
Люди в черзі притихли, слухали бабусю. Хтось зосереджено, хтось байдуже, хтось зневажливо, а хтось вороже. Старенька напевно щось таке відчула, тому що додала:

– Мне все равно уже, вам тут жить, – глянула навкруги, сумно зітхнула, – лишь бы голода не было…
І я напевно теж щось відчула, тому що подумки почала читати Отче наш. А навколо стояли люди, більшість з яких із задоволенням продовжують дивитися російське телебачення, надають перевагу українським продуктам і регулярно приїздять з Донецька по пенсії і харчі. Але не зважаючи ні на що мені було так тепло на душі, адже серед цих людей є ось така бабуся, що пам’ятає українські пісні і не боїться зневаги та ворожості.