29 березня у Болівії відзначається день моря. Цього дня проходять урочистості за участі президента та інших високопосадовців, військові паради і студентські марші. Жінки фарбують вії у синій колір, чоловіки одягають морські головні убори. «До моря!» – головне гасло цього дня.
Парадоксально, не маючи виходу до жодного моря чи океану, Болівія має військово-морські сили. Вони базуються на озері Тітікака і притоках Амазонки.
Традиція святкування дня моря сягає корінням у ХІХ, коли ця латиноамериканська країна володіла областю Антрофагаста, яка омивається Тихим океаном. Відповідно, Болівія мала військовий океанський флот.
Але тут були віднайдені багаті поклади гуано – екскрементів морських птахів і кажанів, що роками накопичуються у місцях їх гніздування – на той час цінних компонентів виготовлення добрив. Область стала активно заселятися чілійцями, і на 1870-ті роки вони складали більшість її населення.
Економічну кризу, яка охопила у середині ХІХ століття Латинську Америку, болівійські керманичі вирішили подолати за допомогою збільшення податків для високоприбуткових компаній, що виробляли добрива. 14 лютого 1878 року Національна асамблея Болівії прийняла закон про відміну податкових пільг для чилійських компаній, які виробляли з гуано селітру на тихоокеанському узбережжі. Мало того, передбачався перерахунок податків за попередні чотири роки.
Попри протести чилійського уряду у лютому 1879 року Болівія оголосила про конфіскацію чилійської компанії на своїй території. У відповідь 14 лютого 1879 року чилійські війська захопили місто Антофагасту – столицю однойменної провінції. У відповідь 1 березня 1879 року Болівія оголосила Чилі війну. За п’ять днів до неї приєдналося Перу, яке мало секретну угоду про військову взаємодопомогу з Болівією. Так почалася Друга Тихоокеанська або Селітряна, або Гуанська війна.
Об’єднані перуансько-болівійські війська у кількох битвах були розгромлені меншими за чисельністю, але краще озброєними чилійцями. Союзний флот також потерпів поразку. Військові дії перемістилися до Перу. Під кінець року у Болівії та Перу змістили з посад президентів, але військове становище цих країн тільки погіршилося. Зрештою, чилійська армія захопила столицю Перу – місто Ліму.
1883 року мирну угоду з Чилі ціною територіальних поступок уклало Перу. За умовами угоди, підписаної 4 квітня 1884 року, Болівія повністю поступалася Чилі прибережною провінцією Антофагаста, за що отримувала компенсацію у розмірі 300 тисяч фунтів стерлінгів і право на вільний транзит через північні чилійські порти. Мирний договір між країнами було підписано 1904 року.
Болівія втратила вихід до океану. З тих пір у день першої битви Селітряної війни у Болівії відзначається день моря. Повернення доступу до Тихого океану є головною національною ідеєю, за конституцією країни воно є її «безвідкличним правом». Хоча три четверті болівійського експорту здійснюється через чилійські, колишні болівійські і перуанські порти, де Болівія має власні митниці та склади, більшість болівійських товарів надходять на чилійський ринок без мит, а громадяни обох країн перетинають спільний кордон без паспортів, навіть океанські судна ходять під болівійським прапором, саме відсутність морського узбережжя вважається у Болівії головною причиною усіх економічних проблем.
2010 року уряд Болівії таки домовився з Перу про оренду тихоокеанського узбережжя. Президент Ево Моралес обмалював райдужні перспективи від «отримання моря». Але найбідніша країна Південної Америки не має коштів для реалізації такого масштабного інфраструктурного проекту, як створення нового океанського порту та комунікацій, які б зв’язували його з економічними центрами країни. Та й навіщо потрібен новий порт, якщо є старі болівійські, се б то сучасні чилійські. Тому перуанська прибережна пустеля залишається сьогодні недоторканою болівійцями, як і дев’ять років тому.
Болівія вирішила виправити «головний злочин історії» у судовий спосіб. 2013 року вона звернулася до Міжнародного суду ООН у Гаазі. Але у жовтні минулого року суд виніс рішення, що він «не може постановити, що на підставі наданих матеріалів Чилі зобов’язана вести переговори з Болівією про суверенний вихід до Тихого океану». Хоча у постанові нічого не говориться про права країн на спірну територію, надії останньої на повернення втрачених територій вчергове зруйновані.
Чого більше у болівійському дні моря – демагогії чи патріотизму, питання складне і відповідь на нього неоднозначна. Але, за усієї сукупності численних президентів і хунт Болівії і її сучасного президента-популіста Моралеса, які використовували і досі використовують відсутність виходу до моря як виправдання своєї недолугої політики, Болівія демонструє яскравий приклад формування історичної пам’яті, яка об’єднує роз’єднаний у інших аспектах народ усієї країни.