Коли ми навчаємося – тоді завжди залишаємося молодими і прогресивними. Цей вислів належить видатному американцеві Генрі Форду, який створив не тільки популярну марку машин, а й усю систему сучасної промисловості. Тільки прагнення нових знань, робота над собою, удосконалення своїх здібностей дозволить і в сімдесят років бути такими ж потрібними і затребуваними, як і в тридцять. Ці слова можна у повній мірі віднести до Олександра Гордійовича Щепака. Його добре знають на Городищині. І відгуки про нього можуть бути тільки хороші!
Народився Олександр Гордійович 20 квітня 1948 року в с. Мельники Чорнобаївського району. Там же закінчив середню школу. Потім працював робітником Черкаського рафінадного заводу та на різних роботах у колгоспі «Зоря комунізму» свого рідного села. У 1967-1969 роках служив в Армії. Демобілізувавшись, повернувся додому і працював у колгоспі інструктором по спорту. Потім став студентом Київського інженерно-будівельного інституту. Диплом інженера-будівельника по спеціальності «Промислове та цивільне будівництво» отримав у 1976 році. Працював майстром будівельної дільниці Іркліївського міжколгоспбуду, заступником голови колгоспу в рідному селі.
Такого «кар’єрного росту» для більшості людей було б цілком достатньо до самої пенсії. Проте Олександр Гордійович з юності прагне постійно знаходити нові знання, накопичувати досвід. На життєвому шляху йому завжди зустрічаються цікаві люди, справжні особистості. Від них набрався професійних знань і життєвої мудрості. Відтак доля підготувала для нього ряд крутих поворотів, які зробили життя більш повним і цікавим.
У 1979 році розпочалася партійна сторінка його біографії. Спочатку працював інструктором, а потім завідуючим оргвідділу Чорнобаївського райкому. Закінчив вищу партійну школу. Працював другим секретарем Чорнобаївського райкому.
А з квітня 1987 року доля Олександра Гордійовича тісно і нерозривно пов’язана з Городищиною. Тоді його призначили першим секретарем Городищенського райкому партії. Усіх цікавило, хто буде новим очільником району, тому уважно вчитувалися в рядки біографії, надруковані в районній газеті. Імпонувало, що керівник – молодого віку, тож чекали від нього прогресивних дій. Період тривалого брежнєвського застою відійшов у небуття, настала горбачовська перебудова. Потрібні були керівники нової формації – якраз такі, як Олександр Гордійович. Людям подобалося, що новий керівник за руку з усіма здоровкається, привітний у спілкуванні. Коли зверталися з проблемами, щиро намагався допомогти – хоча б порадою. Був своєрідним уособленням «соціалізму з людським обличчям». Хоча такий демократизм сприймався далеко не всіма представниками партноменклатури.
Єдине про що шкодує Олександр Гордійович, що не вдалося завершити розпочате у 1989 році зведення нового адміністративного будинку. Планував, що на чотирьох поверхах розміститься райком та усі районні служби, щоб люди в одному приміщенні могли вирішити усі свої питання. Роздобути цей проект для Городища було непросто. Якби його вдалося завершити, на весь Радянський Союз таких об’єктів було б лише два – у Городищі та у Білорусії. Вартість будівництва складала 1,6 млн крб. На жаль, хороша справа стала заручницею місцевого політичного протистояння. Опозиція представила будівництво, як найбільше суспільне лихо, в усі інстанції летіли скарги. Допоки комісії розбиралися, темпи і час були втрачені. Партійна кар’єра Олександра Гордійовича закінчилася у 1991 році. Подав у відставку незадовго перед проголошенням незалежності України, той період історії залишився в минулому.
Олександр Гордійович відкритий до всього нового і прогресивного. Готовий підтримувати усі добрі починання, що з’являються в суспільстві. У 1991 році він створював і потім чотири роки був директором Городищенського районного центру зайнятості. Потім попрацював референтом-перекладачем Хлистунівського щебзаводу, був заступником генерального директора однієї виробничо-торгівельної кампанії. Спробував свої сили у власному бізнесі. Городищани добре пам’ятають фірми «Блок» і «Деревообробник», які стали піонерами місцевого бізнесу. Тоді відчув на собі усі недоліки «перехідного періоду», коли замість дієвої підтримки приватна ініціатива наштовхувалося на безліч перепон.
Значною мірою завдяки Олександру Гордійовичу на початку 1990 років зав’язалася міцна дружба Городищини з містечком Ульзен у графстві Бентхайм (Нижня Саксонія). Щиро потоваришував з депутатом Бундестагу Яном Остергетелом, активістом німецько-українського товариства Альбертом Цеггером. Німецькі друзі привозили цілі фури гуманітарної допомоги. Упродовж декількох років лікарня отримувала одноразові шприци, медикаменти, дитяче харчування, засоби гігієни, лікарняні ліжка, постільну білизну, спецодяг для персоналу та інше. Деякими матеріалами ділилися з лікарнями Сміли, Чорнобаю, Черкас. У Городищі з’явився перший в області апарат ультразвукової діагностики. А коли він зламався, німці забрали його ремонтувати, а потім знову повернули в лікарню. Привозили комп’ютери для шкіл. На стажування до Німеччини їздили молоді спеціалісти з району – навчатися бізнесу та фермерству. У практикантській програмі німецько-українського товариства взяли участь понад півтори сотні городищан, вони в той час стали першими підприємцями і на сьгодні є основою підприємницького складу. Почалися обміни учнівськими делегаціями – понад сімдесят дітей відвідали Німеччину, нині дехто навчаються закордоном, отримують європейську освіту. Побували в Німеччині й учасники ансамблю «Вільшанка» – презентували українське мистецтво.
Щоб домовитися про справу, необхідно обговорити усі деталі. А це було непросто, адже на початку дев’яностих ще не існувало інтернету і мобільного зв’язку. Тому Олександру Гордійовичу доводилося йти в райтелеком, там набирати текст, щоб телетайпом відправити повідомлення до Німеччини. Олександр Щепак і нині є координатором програм українсько-німецького товариства, яке діє вже понад 25 років! Спочатку, щоб порозумітися з іноземцями, звертався за допомогою до перекладача – поліглота Олексія Іванченка. А потім і сам досконало вивчив мову, тепер вільно спілкується з німецькими друзями, читає німецькі книги та газети.
Коли Німеччина почала виплачувати компенсації остарбайтерам – колишнім в’язням фашистських концтаборів, до Олександра Гордійовича почали приходити старенькі люди з проханням допомогти написати відповідного листа. Душею і серцем сприймав ті хвилюючі розповіді про неволю, допомагав як тільки міг. Історія з остарбайтерами змусила задуматися над бездушною суттю радянської системи. Жінок і підлітків радянська влада залишила в окупації, а повернувшись, оголосила їх посібниками загарбників. За пафосом про турботу стояли байдужість і лицемірство.
Олександр Щепак і тодішній начальник відділу культури Микола Ковальчук домоглися зняття пам’ятника Леніну, заодно перейменувавши і площу та вулицю Леніна на Миру. Наївно думали, що це стане прикладом для всієї області і вже тоді почнеться масштабна декомунізація. Всі сприйняли це рішення несерйозним, проте в Олександра Гордійовича вже наперед було все заготовлено – вантажні машини, кран, троси, драбини, пальне, балони з газом і киснем, освітлення, помічники, усе до деталей. І на світанку 2 березня 2000 року Леніна демонтували і відправили на металобрухт. Доки люди почали йти на роботу площа була чистою – ні пам’ятника, ні постаменту. Дехто лише через тиждень помітив, що Леніна не стало.
Напрямки професійної діяльності упродовж життя можуть змінюватися. Але головне, що залишається мета – відкривати для себе світ, збагачуватися новими знаннями і бути корисним людям. Людина, яка прагне розвиватися, мусить постійно працювати над собою, духовно зростати. Кожен має свій Еверест, свій Олімп, свою Говерлу. Сьогодні ми повинні бути кращими, ніж були учора, завтра мусимо стати більш досконалими, ніж є сьогодні. Для Олександра Гордійовича кожен новий напрямок діяльності стає черговою сходинкою удосконалення себе, як особистості.
Нині всі свої сили віддає справі збереження місцевої історії та культури. Із квітня 2008-го по грудень 2011 року працював директором організаційно-методичного центру охорони культурної спадщини і розвитку туризму районного відділу культури. А з червня 2012 року і по цей час він директор районного музею С.С. Гулака-Артемовського. Ґрунтовно вивчив весь родовід славетного співака і композитора. Працює над тим, щоб відкрити краєзнавчий відділ музею.
Музейна справа змушує активно використовувати весь попередній життєвий і професійний досвід. Знадобилися всі знання з правознавства, щоб надати правовий статус приміщенню. Щоб відремонтувати будівлю, доводиться бути і виконробом і простим будівельником. Завдяки німецьким друзям, тепер музей має камін – живий вогонь дає тепло і дозволяє економити газ. Стараннями Олександра Гордійовича музей – це не просто зібрання старожитностей, а сучасний культурно-освітній заклад. Тут проводяться презентації, виставки молодих художників, зустрічі з цікавими людьми, виховні години та краєзнавчі уроки для школярів, застосовуються скайп-конференції.
Коли для моїх краєзнавчих книг потрібні були ілюстрації, Олександр Гордійович у свій вільний час об’їздив велосипедом усе Городище і нафотографував велику кількість прекрасних краєвидів і пам’яток. Так само допомагає і черкаському історику Юрію Мариновському. Спілкуватися з Олександром Гордійовичем завжди цікаво і приємно. Своїми знаннями і досвідом він охоче ділиться з ближніми. Водночас і сам постійно відкриває для себе в оточуючому світі щось нове. Олександр Щепак є яскравим втіленням європейськості – на будь-якій посаді відкритий до діалогу, уміє уважно слухати співбесідника і аргументовано відстоювати свою позицію, живе з людьми і для людей.
Володимир ЧОС
