Село Жовнине (історична назва Жовнин) розташоване там, де впадає річка Сула в Дніпро. Цього року село відзначатиме своє 900-річчя. Щоправда, його столітня історія лишилася під водами Кременчуцького водосховища. Історичні землі були рідними для місцевих, яким довелося полишати обжиті двори і будувати село «з чистого аркуша». У їхніх спогадах – болюча історія переселення тисяч сільських родин.

На початку 50-х років приїхали до Жовниного кінематографісти: знімали село, весільні обряди. Тоді між селянами пішли чутки, що їх будуть зносити, щоб розлити Дніпро. А коли вже офіційно дали вказівку готуватися до переїзду, ніхто перечити не наважився, хоч і важко було покидати рідні землі. Почали збиратися на нові місця.
– Спочатку ходили чутки, та ми одразу не вірили: думали, де та вода може взятися. А в 57-му році приїжджі робітники почали будувати колгосп нагорі. До 59-го переселилися селяни, а підприємства ще лишалися на старому місці. Деякий час нас від нових хат возили на роботу в старе село машиною, – пригадує Бука Анастасія Петрівна.
Нові ділянки на двори були чітко позначені і розподілені. Де стоятиме хата, паркан, а де – сарай, усе це було розмічене вбитими в землю кілками. Переселялися часто кутками і хуторами, тож сусіди лишалися сусідами. Нове село поділене на рівні квартали, на відміну від старого, де двори були «розкидані» між звивистими вуличками.
Вартість хат, які підлягали руйнуванню, оцінювала комісія. Збитки за втрачене житло відшкодовувала держава.

– У кого хата була нова, розбирали і будували заново на новому місці. А в кого старіша, тим нелегко доводилося. Бо на ті гроші, що їм давали, нову хату не збудуєш, – пригадує Галина Андріївна Соса.
Нелегко довелося тоді й Одарці Олексіївні Сосі. Бідність, переселення, хвороба сина – все це в один час тоді спіткало її молоду родину. Чоловікові майже нічого не платили, самій доводилося на роботу ходити, паралізованого синочка треба було лікувати та ще й нову хату зводити. Гроші, які дали на переселення, всі витратили на поїздки в полтавську лікарню до сина, який згодом видужав і дожив до літнього віку. А стару хату повністю розібрали і перенесли в нове село.
– Півтора року дитині, а мені півгектара дали буряка полоти. Заробила трохи цукру, та й того не дали. Дали три листи шиферу. Біднота була. Нехай той час не вертається, – каже Одарка Олексіївна.
Перенесення села було хорошою нагодою для молоді втекти до міста. Адже на той час паспортний режим не давав їм можливості виїхати. У кого були родичі в Градизьку, Світловодську, Кременчуку – виїжджали туди. Деякі сім’ї планово виселяли в Херсонську та Кримську області.

ТОДІ ПИСАЛИ…
«Усе більш виразними стають контури греблі, яку намиває земснаряд, і насипу залізничної колії. Від села до села простяглися лінії майбутніх електропередач. До невпізнання змінився пейзаж і в заплаві Дніпра, де через роки котитиме свої хвилі Кременчуцьке море. У межах майбутнього моря розташовані 38 населених пунктів Градизького району. Усі вони переносяться на нові місця. Жителі села Гусиного вже поселилися в Херсонській області. Туди ж переїздять колгоспники села Галицького. Та більшість сіл переселяються в межах свого району. Такі великі села, як Вереміївка, Тимченки, Жовнино, Кліщинці, виносяться на гору – на високий берег майбутнього моря. У нових селах рівні широкі вулиці, просторі світлі будинки, як правило, на фундаментах під шиферною покрівлею…. споруджуються водопроводи, підводяться лінії електропередач, радіо. В цілому вже справили новосілля 418 сімей.…»
«Там, де буде Кременчуцьке море. Нові села» / газета «Соціалістична Градижчина», 17 листопада 1957 року.

Село перетворили на морське дно
Нові будинки переселенці будували гуртом. Хто – на сохах, а хто зводив «топтані» хати. По черзі ходили один до одного, щоб допомогти в будівництві.
– Робота дуже важка. Працювали без вихідних: і топтали, і мазали, носили глину. Та ще й садки треба було щодня поливати. А ще ж треба і їсти робітникам наварити, і хліба їм напекти – на 35 осіб. Було таке, що й спати не було коли. Перепочивала навсидячки, – пригадує Олена Панасівна Соса.
Перед тим, як запустити воду, на місці майбутнього водосховища випиляли ліси, поруйнували хати. Село перетворили на морське дно. Жовняни з жахом спостерігали, як величезні, досі небачені бульдозери за лічені хвилини руйнують їхні рідні домівки, де жили батьки і мали підрости їхні діти.
Покидати виплекані рідну хату, садок, криницю селянам було важко. Плакали, тужили, та все ж довелося переїжджати. Були такі, що рідні стіни й землю не полишали до останнього.
– Один чоловік дуже не хотів іти нагору, навіть коли вода стала підніматися. Уже під хату вода йде – а він удома. Довелося йому вилізти на горище, а потім – на дах. Почав кликати на допомогу, тоді його човном забрали звідти, – розповідає Галина Андріївна Соса.
Переселялися тоді не тільки живі, а й мертві. Спеціальні бригади на замовлення переносили могили. У невеликий ящик складали викопані кістки. Переховували зазвичай тих, хто помер недавно і за ким особливо тужили. На новому кладовищі перевезених покійних ховали в траншеях, часто родичів клали в одну труну, адже дошок бракувало.

Втрачена природа і набута цивілізація
За старим Жовниним переселенці й досі сумують, з ностальгією пригадуючи його красиву і щедру природу. Вода поглинула родючі грунти довкола Сули. Тож після переселення селяни продавали худобу, яку раніше випасали на луках. «Річка була до того красива – вода чиста, із берега дно видно», – пригадує Марія Іванівна Горбик. Жінка розповідає, що до села приїжджали навіть лікуватися.
– Якось приїхав до нас із Москви один поважний чоловік на «Волзі». У його дочки були сухоти, то ж він її сюди лікувати привіз, щоб дихала повітрям у сосновому лісі й пила козяче молоко. На осінь приїхав її забирати – а вона, як лялька: рожевощока, пишна. Сухоти, звісно, минули, – розповіла Марія Іванівна.
У селі був розташований маслозавод: при переселенні потужності перевезли до Кременчуцького молокозаводу, переїхали туди працювати й робітники. Під водою лишилася церква, дві школи. Затопило історичні місця – садибу, де провів своє дитинство композитор Микола Лисенко. У сусідньому селі Кліщинцях виріс Михайло Старицький. Його рідну домівку теж поглинула велика вода. Слід додати, що Жовнине – одне з найстаріших сіл області. Перша згадка про нього в літописах датується 1116 роком. Люди тут жили здавна, тому для археологів Жовнинські місця були дуже цінними.
З квітучого обжитого села жовняни переселилися в голий степ і пусті хати. Як приїхали, то відразу й садка ніякого не було. Діти малі, які тоді підростали, не знали, що таке вишенька чи яблучко. Аж поки з роками виросли садки, які жовняни посадили, щойно переселившись. «А зараз ті вишні ніхто рвати не хоче», – зауважує Одарка Олексіївна Соса.
Переселення принесло й дещо хороше: на новому місці провели водопровід, електрику та радіо, яких у старому селі не було. Щоправда, криниць тут немає: у старому селі до води було копати 7-8 метрів, а нагорі – у десять разів більше.
– Така дивина для нас була: з маленької коробочки нам розказують і співають, – пригадує Бука Анастасія Петрівна, яка досі живе в тій хаті, в яку 60 років тому переселилася з чоловіком, двома доньками і свекрухою.

Олеся Безпалова

ДОВІДКА

До моменту створення водосховища Жовнине входило до Градизького району Полтавської області. У зв’язку з будівництвом Кременчуцької ГЕС 1959 року Жовнине перенесли з долини Сули на захід, на підвищену терасу Дніпра, за 6 км від колишнього місця розташування, а територію старого села було затоплено. У 1964 році село включили до Золотоніського району, а з 1965-го – до Чорнобаївського району Черкаської областi.