Його можна було називати «мєнтом». Звичайно, лише подумки і позаочі, але це ще відповідало тодішній термінології. Він був попередником цих «нових поліцейських» в красивій чорній формі, з блискучими кашкетами і білозубими посмішками на «селфі». Руслан був типовим «матьорим вовком», хоч насправді не мав ще й тридцяти. Чи переатестувався? Ліля не знала, але сумнівалася. Якось не личило йому навіть саме слово «поліцейський» − модне і «наворочене».
Вони познайомилися, з вини одного спільного знайомого. І хоч так і виходить тавтологія, але другом його назвати Ліля точно не могла. Знала здавна – батьки жили на сусідніх вулицях, було багато спільних друзів, у гостинному домі Сашка кілька разів святкували то Новий рік, то 8 березня, то іще якісь свята. Він любив збирати великі компанії. Особливо, коли батьки їхали в село.
Тому почувши пізно увечері в трубці Сашкове «збираю компанію, підтягуйся», Ліля не особливо здивувалася. Інша справа, що вона помилася, вбралася в улюблену байкову рожеву піжаму і вкладалася спати.
– Я ж в гуртожитку, майже десята, мене не пустять тоді назад.
– Нічого заночуєш у мене.
В Сашка є квартира? Тут, в обласному центрі? Звідки?
– І як ти це собі уявляєш?
– Та не переживай, покладемо тебе в окрему кімнату, ніхто й пальцем не зачепить.
– Ну, якщо так…
В гуртожитку було нудно, дівчата саме кудись пороз’їжджалися. Ліля заходилася сушити волосся й чепуритися. Хоча улюблену байкову піжаму в сумку все-таки вкинула. І, як виявилося, недарма.
Замість великої компанії в піцерії її чекали лише Сашко та його друг-міліціонер з романтичним ім’ям Руслан і загадковими шрамами на лівій щоці. Руслан відразу окинув Лілю оцінюючим поглядом і, очевидно, лишився дуже задоволений. Замовив графинчик горілки і почав посипати міні-компашку анекдотами, жартами та історіями зі своєї «і небезпечної, і тяжкої служби», ніби з рогу достатку. Ліля, попиваючи маленькими ковточками вино, слухала, як Руслан голосно сміється над своїми ж жартами, і відчувала, як її неспокійна дупця знову влазить у чергову пригоду.
Квартира, де ночувала трійця, виявилася ще більшою несподіванкою. Була вона двокімнатною, проте в одній із них на голій підлозі лежав лише матрац, сумнівної якості й свіжості, іншу ж, з королівським двоспальним ліжком, Сашко «з барського плеча» запропонував Лілі. Звісно, з Русланом. Як виявиться пізніше, зйомка хата була навіть не Сашка, а ще одного їхнього спільного друга, теж міліціонера, який того дня саме був на чергуванні. Проклинаючи свою довірливість, Ліля пішла до ванної, натягувати рожеву байкову піжаму, яка надійно ховала не лише її руки й ноги, а й інші, більш цікаві Руслану частини тіла.
– Може подивимось якесь кіно? – запитав Руслан в одних трусах вмощуючись під ковдру із явним наміром скоро лишитися лиш в тому, в чому мати народила.
– Давай, − кивнула Ліля на темний екран ноутбука. – Хочу «Омен».
Хто дивився цей фільм, певно знає, що він не з найромантичніших. І ефекту маленької переляканої дівчинки, що буде сахатися екранних потвор і поближче притискатися до захисника закону, теж не вийшло. Хвилин через двадцять, Лілі набридло, вона попросила вимкнути і спробувала заснути. Та ніч розчарувала і розізлила їх обох. Руслан усіма правдами і неправдами намагався добратися до тіла дівчини. Вона ж пручалася і намагалася виспатися. Оскільки взаємної згоди не було, а кримінальний кодекс Руслан знав на зубок, в сірий осінній ранок обоє вийшли роздратовані. Ліля викликала собі таксі (їй на 9-ту було на роботу!) і зло огризнулася, коли Руслан попросив номер телефону. Вона їхала з твердим наміром більше ніколи його не бачити.
Але… скінчилась осінь, минули новорічні свята і почався тягучий місяць лютий. Отой сірий-сльотавий час, коли вчорашній святковий сніг перетворюється у брудну, чвакаючи кашу, а до весни ще далеко, як до обрію, і кожен день здається схожим на попередній.
23 лютого Ліля святкувала з подругами сестри. Ну як, святкувала. Це ж противагу 8 березню, «чоловічий» день (ну принаймні тоді ще був), а чоловіком біля неї і не пахло. Знічев’я Ліля повідправляла привітальні смс-ки усім «чоловічим» контактам у телефоні. Серед них «затесався» і номер Руслана, який кілька разів писав їй смс-ки. І якщо від інших адресатів відповіді Ліля так і не дочекалася, то Руслан передзвонив майже моментально.
Жалівся на те, що його, бравого «опера» зі столиці, заслали в забитий районний центр, де навіть вийти нікуди і магазини працюють до шостої вечора. Дякував за привітання. Обіцяв навідати, як тільки знов повернеться у її місто. І виправити всі помилки їх першого знайомства.
Обіцянки додержав. Запросив в кафе, був галантний і романтичний. Попереджав, що скаже якусь страшну правду і так хвилювався, що тричі виходив із кафе курити. Згодом таки наважився і пояснив причину своєї нахабної «мудацької» поведінки того разу. У всьому, як виявилося, був винен Сашко, який описав Лілю майже, як нічного метелика. Руслан же не очікував, що вона виявиться такою порядною дівчиною. Обіцяв чекати, скільки скаже.
Ліля слухала, попиваючи маленькими ковточками глінтвейн, і думала, що на безриб’ї і рак – риба. І дозволила Руслану залицятися. Правда, цукерково-букетний період тривав недовго. Наступної їхньої зустрічі Руслана, добре будучи «під мухою» на «бобику» привезли в центр колеги. Він дістав з кишені пригорщу м’ятих «соток» і заявив, що зараз усі будуть гулять. Замість гуртожитку чи чужої квартири вони поїдуть у готель. Там він дійсно замовив найдорожчий номер і, зганявши разом із таксистом по цигарки, привіз Лілі троянду. «Лілій не було», − пожартував.
І хоч від ситуації віяло дешевими понтами, Ліля переконала себе в тому, що це просто безшабашність. Вона вже потроху почала звикати до цього «внєзапного» і не завжди логічного стражу порядку.
М’яті сотки швидко скінчилися і «люкс» поступився місцем все в тій же друговій квартирі зі смаженою картоплею в меню і журналом «Іменем Закону» замість туалетного паперу. І хоч не було в цьому лоску, але було щось майже сімейне в тому, як Ліля смажила картоплю із другових запасів і розсипала її в чужі тарілки – йому більше, собі – менше.
А ще був секс, якому Руслан віддавався так само безшабашно, як і всьому іншому в житті. Прелюдії були мінімально короткими, а потім він наче на скаженій швидкості гнався за правопорушником, падаючи на Лілю з такою силою і швидкістю, неначе вона була наковальнею, а не молодою жінкою. Після тих карколомних поз із закиданням ніг за плечі, коли Ліля подумки порівнювала себе з крабом, бо по завершенню бочком відповзала до стіни, він схоплювався на ноги, бо, як не дивно, не втомлювався, а лише набирався енергії.
А коли врешті вгамовувався, то розповідав Лілі, як забере її в Київ.
– Уявляєш собі – дві години – і ти вже у мене.
Ліля уявляла, і навіть почала вже будувати плани. Але якось Руслан просто зник без попередження, так само несподівано, як і з’явився. Лілі ж лишилися лише спогади про те, як після веселих гулянок вона вранці часом діставала з сумки кашкета, а часом – наручники, дивуючи сусідок по кімнаті. Та ще вахтерші в гуртожитку довго на неї «косилися». Руслан любив зайти в гуртожиток пізно увечері, користуючись службовим становищем, формою і посвідченням, щоб перевірити «чи все в порядку»…
Анжеліка Войс
