«Байдужість – ознака порожньої голови»

«Байдужість – ознака порожньої голови»

Експертка з ґендерних питань Олена Суслова близько 30 років досліджує питання дискримінації та обмежень за ознакою статі в Україні та за кордоном. Днями пані Олена поділилася своїм досвідом з учасниками тренінгу «Ґендерна рівність і адвокація» у Черкасах.
Поза межами тренінгу мали нагоду обговорити з пані Оленою розвиток дискусії щодо ґендерних питань в соціально-політичному житті України та значення такого поступу для досягнення реальної рівності в суспільстві.

– Що Вас здивувало і вразило на сьогоднішньому тренінгу?
– Я зраділа небайдужості. Мені імпонує робота з тими, хто готовий вести дискусію – заперечувати й шукати деталі проблем. Натомість не люблю працювати з тими, кому все по барабану – це ознака порожньої голови.
– Як давно ви досліджуєте питання ґендеру?
– Ось уже 30 років . Мій шлях до ґендерної тематики почався наприкінці 1980-х з Української Гельсінської спілки. Загалом для мене завжди було визначальним питання прав людини в найширшому розумінні, просто згодом узялася за правозахисну діяльність в окремій сфері.
Початок діяльності організації, 1995 рік, – був часом пошуку самовизначення для України. Наша держава ще була недосвідченою в дослідженні цих питань, тільки почала заявляти про себе й уперше з\’являлася на масштабних міжнародних заходах, присвячених ґендерній проблематиці. Тоді для нас було важливо зрозуміти, чим для українців є рівність жінок і чоловіків, який прояв вона має у світі і як має бути втілена.

– Чому часто виникає багато непорозумінь, коли йдеться про питання ґендерної рівності як прояв нового століття? Адже не всі трактують цю проблему однозначно.
– Насправді не варто ідеалізувати ХХІ століття, це просто сторінка історії, а вона, як ми знаємо, циклічна. І справді, коли йдеться про ґендерну рівність, виникає багато непорозумінь. За роки активної діяльності у мене їх назбиралося багато. Одне з «колючих» питань – про те, що ґендерна рівність начебто потрібна жінкам для того, аби перемогти чоловіків і правити світом.
Згідно з українським законодавством, ґендерна рівність – це рівні права і можливості жінок і чоловіків, рівний правовий статус і можливості його реалізувати. Ухвалений кілька років тому антидискримінаційний закон розширив це питання ще й рівністю перед законом і повагою до гідності.
Понад те можемо стверджувати, що сьогодні в Україні з ґендерними проблемами більше стикаються чоловіки.
– Але ж, за логікою, Інформаційно-консультативний центр має опікуватися саме правами жінок…
– Радянська конституція начебто передбачала право нації на самовизначення, а насправді ніхто його не забезпечував. Точно так само є права жінок і чоловіків, ніким не ґарантовані.
Річ у тому, що жінки, так би мовити, вже дещо відчули смак незалежності, саморозвитку й поступу. Чоловіки ж насправді мають не менше соціальних проблем. В цьому контексті доречно згадати невтішний показник щодо середньої тривалості життя: різниця сьогодні становить близько 10 років. І хоч фізіологічна різниця насправді – 2-5 років, значний вплив на тривалість життя справляє соціум, що, відверто кажучи, не любить чоловіків.
Це суспільство, що береже жінок від шкідливих і небезпечних професій, натомість посилаючи на такі роботи чоловіків. А потім дивуємося, чому в невеличких селах лишаються одні тільки жінки. Над чоловіками тяжіють інакші норми, що часом заважають їм іще більше, ніж жінкам.

«Байдужість – ознака порожньої голови»

– Часто лунають гучні заяви про сприяння ґендерній рівності, європейські права. Та, на жаль, реальних справ – катма…
– Важливо усвідомити, що сьогодні ми не повинні виступати з популістськими гаслами, а маємо робити практичні кроки, працювати з конкретними проблемами.
Приміром, що робити, коли процвітає і посилюється насильство у сім\’ї або коли чоловіки не мають змоги виховувати своїх дітей. Так, навіть коли є бажання й ґарантія закону, вони позбавлені цього права, бо чоловікові взяти відпустку з догляду за дитиною набагато складніше, ніж жінці, – часом від нього вимагають абсолютно непотрібних довідок і таке інше.
Іще мене непокоїть той факт, що в процесі створення ОТГ меншає очільниць-жінок. Тобто розширення сфер впливу змушує сказати їм: «Посунься!».
– Які проблеми в питанні ґендерної рівності за ці роки вдалося розв\’язати?
– Наша організація – одна з небагатьох, що не просто була створена, але й вижила. Це було найважче. Знаєте, коли ми тільки починали, то бралися за все. Бо організацій як таких тоді існувало дуже мало або ж це були пострадянські утворення.
Закон про запобігання і протидію дискримінації в Україні ухвалили після інциденту з Азаровим, який заявив, що, мовляв, впроваджувати реформи – не жіноча справа… Закон же повністю визначив критерії прямої і непрямої дискримінації, утиску, пособництва й підбурювання. Тобто по суті інцидент з горе-прем\’єром призвів до ухвалення такого закону, доволі якісного – і я цим утішена. Тепер маємо потрібний інструментарій на рівні закону.
Зараз я часто прокидаюся з думкою про те, що вирішення якихось питань уже не лежить на наших плечах. Бо сьогодні за якісь справи беруться інші організації – і це дуже важливо.
Приміром, в Україні діє така самоврядча структура, як Індустріальний ґендерний комітет, що реагує на скарги щодо сексизму в рекламі.

– За якими критеріями можна визначити сексистську рекламу і як відрізнити її від нормальної?
– Якщо зображення в рекламі суперечить антидискримінаційному законові про утиск, не стосується рекламованого продукту й несе неповагу, приниження певної групи людей (не тільки за ознакою статі) – це і є сексистська реклама.
Спочатку Індустріальний ґендерний комітет напряму звертається до виробника й розповсюджувача реклами з проханням припинити цей прояв дискримінації. Часом люди і справді не знають, що такі речі протиправні, і дослухаються. Якщо ж ні – йдеться про штрафи, а потім можливий і суд.
– Які ж питання досі лишилися відкритими?
– Найглибинніша з нерозв\’язаних проблем у тому, що розуміння потреби в рівних правах і можливостях жінок і чоловіків не стало частиною процесу реформування суспільства в цілому.
З початком війни жінки пішли служити снайперками, розвідницями й на інші бойові посади, що були для них заборонені. За ними закріплювали «звання» начальниць бань, кухарок тощо. Та у випадку загрози їхньому здоров\’ю й життю командир мав відповісти за те, чому людина не на бойовій посаді була на передовій, а не в тилу. Для жінки ж це означало обмеження можливостей у розвитку кар\’єри на посаді бойовика.
Той порив, що з перших днів війни повів перших добровольців на фронт (і серед них було чимало жінок), розкрутив маховика, і сьогодні в секторі безпеки й оборони маємо багато зрушень із ґендерних питань. Зокрема, у червні 2016 року скасували дискримінаційні накази щодо рядових, сержантських і старшинських посад, заборонених для жінок; у січні 2017-го зняли деякі обмеження для жінок-офіцерів. Крім того, змінюють інструкції щодо службових розслідувань.
Та ліквідовані не всі заборони – як у цивільному секторі, так і в секторі безпеки. Це, зокрема, стосується неврахування фізіології жінки при екіпіруванні, санітарних нормах тощо. Зважаючи на фізіологічні особливості тіла, часом і в однакових умовах жінки можуть страждати більше, ніж чоловіки. Це й обмеження доступу до роботи з вибухонебезпечними матеріалами тощо.
Такими способами заборон начебто захищають репродуктивне здоров’я жінки. Але ж хіба те саме не стосується чоловіків? Доросла людина незалежно від статі усвідомлює наслідки своїх дій і має змогу вирішувати самостійно – брати на себе ризик чи ні.

– Часто говорять про те, що жінка дає життя, а коли стає снайперкою – відбирає його. От така розбіжність…
– За цією логікою чоловік теж дає життя й так само його відбирає на війні. Річ у тому, що кожна людина має право на захист – себе, близьких і навколишнього світу. А захищати Батьківщину – це не суто чоловіче питання, а справа громадянина, який любить і цінує Вітчизну й має змогу її обороняти.
Жінки, йдучи на службу до армії, в поліцію, збройні сили, усвідомлюють, що йдуть туди не для краси і мають відповідати конкретним професійним вимогам. При цьому участь жінки забезпечує розширення потенційних можливостей, гнучкості та ефективності оборонних процесів.
Адже сьогодні жінки часто виконують абсолютно ті ж функції, що й чоловіки. Інша річ, якщо доступ до деяких бойових посад відкрили тільки кілька років тому, то має вирости покоління жінок, які пройдуть по цих посадах й набудуть відповідних знань і досвіду.
– Чи справедливо, згадуючи європейські цінності й досвід, наголошують на нашій відсталості від Європи в питанні ґендерної рівності?
– Це не відсталість, а радше не пройдений шлях. Так, варто зважати на поступ цих процесів в інших країнах, але ми будуємо власний досвід і маємо адаптовувати його до нашої системи держави і права, своїх тенденцій і філософії розвитку.
Має бути відповідна державна політика, поступ, послідовність дій та інституційний підхід до всього, що ми робимо. Причому не тільки в ґендерній тематиці, а й в освіті, охороні здоров\’я, природному середовищі й місцевому самоврядуванні.

«Байдужість – ознака порожньої голови»

– Наше видання неодноразово порушувало теми насильства в сім\’ї. На жаль, одна з розповсюджених історій – побиття жінок, які після неодноразових страждань чомусь виправдовують свого кривдника і зізнаються в любові до нього. Як пояснити таку позицію жертви у нашому суспільстві?
– Такі речі відбуваються не тільки в Україні, а й у всьому світі. Я називаю це структурним насильством. Колись у Китаї дівчаткам бинтували стопи, щоб сформувати «лотосову ніжку». Це стало частиною тодішньої масової культури, що в такий спосіб готувала дівчат до шлюбу. Насправді ця естетична гонитва заради “перспектив” завдавала незручностей і фізичних страждань.
Оце і є структурне насильство – через соціальну несправедливість нівелюють основні потреби людини, і їй важко чинити опір.
З огляду на це варто наголосити на важливому впливі сімейних цінностей, про що ми згадували на сьогоднішньому тренінгу. Бо щось ми можемо зробити самотужки, а щось не під силу. В таких моментах, зокрема, відчуваємо тиск інституцій. Це схоже на вплив радіації: доки не дійде до критичної межі, ми не зреагуємо на запах. Так і з насильством.
У такому випадку важливо працювати над елементом свободної волі. Адже людина, про яку ви розповідаєте, не народилась такою. І насправді може говорити про любов до кривдника, а думати, скажімо, про сором: «звели гарну хату», «маємо дітей», «а що люди скажуть?» тощо. Така людина шукає безліч причин, якими виправдовує свої дії чи бездіяльність. І це замкнене коло насильства: мовляв, учора кістки зламав – то випадковість, а сьогодні не бив, тарілкою й разу не запустив – оце і є любов… В такому разі все свідчить, зокрема, про відсутність поваги до себе.
– Запобігти цим проблемам має і родинне виховання, й освітні впливи?
– Цей процес, безумовно, пов\’язаний із вихованням. Свою доньку змалечку ми завжди вчили шанувати власну гідність і ніколи не посягати на чужу. При цьому держава має ґарантувати чіткі запобіжники – межі, що не можна перетинати. І тоді буде легше і школі, і родині, і кожній людині.

– Чи практикуєте ви зустріч з учителями?
– Так, але різний час кличе до різних аудиторій. Якщо є ініціатива групи людей – то з великим задоволенням. Ось уже 5 років працюю з сектором безпеки й оборони, бо триває війна – і зараз непросто.
Наша громадська організація першою отримала ліцензію Міністерства освіти і науки, і 2001 року ми видавали сертифікати державного зразка для підвищення кваліфікації у сфері інноваційної освіти з ґендерної проблематики. Підготували рекомендації для вишів: Національної академії СБУ, закладів вищої освіти МВС, Державної прикордонної служби, ДСНС, Нацполіції та інших – тривала кропітка робота.
– Одним із наріжних каменів у професії філолога й журналіста є прийняття або заперечення фемінітивів, що вжиті в текстах. Дехто навіть відмовляє в погодженні матеріалів, якщо йдеться про умовну лікарку, а не лікаря… Що на це скажете?
– Зараз скільки всього змінилося. Я досі дивуюся багатьом речам, про які раніше й думати не могла. Неприйняття змін – це теж питання структурного насильства. Начеб лікар – фахівець, а лікарка – щось несерйозне або й непристойне… Таких проявів меншовартості в українській традиції чимало.

– Насамкінець виокремте такі моменти у Вашій діяльності, якими зараз пишаєтеся, і ті, за які Вам прикро.
– Може, не так прикрими, як повчальними стали особисті уроки життя. Як людині з відкритим серцем, щирій у своїй діях і помислах, мені тривалий час здавалося, що всі люди навколо – такі ж. Свого часу я підтримувала й рекомендувала людей, які згодом мене обдурили (насправді – обдурили себе). Їхні слова не збігалися зі вчинками. Часом такі люди досягають певних висот, звідки передають гнобительські практики іншим людям. За це прикро на душі.
Від початку своєї правозахисної діяльності жодного дня не шкодувала, що взялася за це. Пишаюся тим, що ґендерна тематика для мене – не просто складник професійної діяльності, а частина життя всієї родини. І чоловік, і донька, а тепер уже й зять – так би мовити, в цій орбіті. Так, створюючи освітню програму «Уповноважувальна освіта: рівні права та можливості для хлопців і дівчат» (ґендерна освіта базована на філософії ненасильства) я, зокрема, дбала і про майбутнє своєї доньки. Згодом проєкт мав успіх у 10 країнах світу: і таких близьких, як Молдова, Литва, Грузія; і в таких далеких, як Афганістан, Індонезія. А все тому, що програму робили як для себе, і цим я пишаюся.
А ще тішуся, що у свої 63 роки спокійно лягаю спати, маю шанування й сама шанобливо ставлюся до власних цінностей.

Реклама

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x