Поріднені з Черкащиною

Дата: 26-11-2016, 09:09

Поріднені з Черкащиною
Змалечку і назавжди вкарбувалося в свідомість почуття гордості за те, що всі ми, черкащани, є земляками Богдана і Тараса. А окрім них, ще й багатьох славних мужів минувшини, імена яких згадуються не так часто, але від того не втрачають величі: Івана Піддубного, Михайла Старицького, Івана Нечуя-Левицького, Гулаків-Артемовських, Симиренків... Та маємо ми ще й чималу «рідню» в особах велетів – як колишніх часів, так і теперішніх, які самі хоч і не народилися на Черкащині, але їхні родоводи так чи інакше з нею пов’язані. Це земляцтво налічує десятки прізвищ. Ось, приміром...

Поріднені з Черкащиною

Ікар із Подніпров’я
Найвидатніший танцівник ХХ століття – знаменитий хореограф Серж Лифар – назавжди залишився найбільшою легендою світового балету. І нині чи не кожен скаже, що Серж – це насамперед Париж і «Гранд-Опера». Але там, за сповнених драматизму обставин, він опинився лише 1923-го, а народився ж-бо 1904-го. І не Сержем, а Сергієм.
Ця щаслива подія трапилася в родині посадовця департаменту водного і лісового господарства Михайла Лифаря та його дружини Софії, яка в дівоцтві мала прізвище Марченко й була дочкою шанованого в Каневі та його околицях пана Василя Марченка.
На Канівщині (у маєтку діда) й минали дитячі літа Сергійка. Саме літа, адже більшу частину року він із батьками жив у Києві. Співав у церковному хорі, опановував скрипку, фортепіано й завжди чекав теплої пори. Пояснення цьому – в рядках, написаних уже у Франції: «Слухаючи народні пісні, спостерігаючи за яскравими обрядами святкувань, тривалий час слухаючи селян, я торкався чистого джерела давньої вікової культури. І сам того не знав, що вбирав у себе найдавнішу правду, трепетно торкався живого минулого, вчився любити й поважати свій народ».
Його юне життя змінилося в якусь мить, коли він наважився зазирнути в репетиційну хореографа Броніслави Ніжинської. Відтоді музика стала для нього лише супроводом танцю й душевною розрадою, але як із елементом виховання з нею було покінчено. Став найстараннішим учнем балерини Ніжинської, а згодом – і найперспективнішим. І це в 13 років, що для балету все одно, що в 31 – для великого спорту. Та його захоплення раптом виявилося наймарнішим з усіх можливих, бо пролетаріат балет не любить...
Ніжинська вже виїхала до Франції й намагалася там зібрати своїх найкращих учнів. А Сергій тим часом сидів у в’язниці, адже відмовився їхати за нею слідом, аби шпигувати за мистецьким середовищем російських емігрантів. Зрештою, втік.
Життя Лифаря у Франції стало взірцем того, як ніхто стає всім. Уже в 24 роки він очолив балетну трупу «Гранд-Опера», де поставить 200 вистав. Заснував Інститут хореографії, очолив Університет танцю, став професором Сорбонни... Декораторами його постановок були Пабло Пікассо, Жан Кокто, Марк Шагал (а Сальвадор Далі отримав відмову за прихильність до надмірного сюрреалізму, недоречного в «Ікарі»). Неймовірно, але богемна європейська аура не позбавляла Лифаря бажання бодай зрідка «вдихнути українського». Він міг прийти на виставу у вишиванці й оповістити публіку, що сьогодні замість «Сюїти в білому» буде «На Дніпрі». У тому, напевне, й причина ще однієї відмови, вже значно вагомішої, адже почув її сам Шарль де Голль. Лифар сказав йому, що ніяк не може стати французом, бо вже народився українцем...

Поріднені з Черкащиною

Олеандри пам’яті
Для прозаїка Костянтина Паустовського, занесеного ЮНЕСКО до переліку найвидатніших літераторів ХХ століття, Черкаси стали найдорожчою для кожної людини «країною дитинства». Десь тут, над теперішнім Замковим узвозом, буяла фруктовими різноцвітами садиба його бабусі Вікентії Височанської, яка першою розпізнала у Костику майбутнього письменника. Дід Паустовського колись був черкаським нотаріусом, а тітка Єфросинія Височанська – завідувачкою приватних жіночих училищ у Смілі та Черкасах. Дослідники біографії класика схиляються до думки, що в Черкасах народилася й мати Паустовського Марія Височанська.
Багато разів у своїй творчості повертався Костянтин Георгійович до тієї країни, яка у «рожевих олеандрах пам’яті» була синонімом назви нашого міста. «Поездки в Черкассы и Городище были в моёмдетствепраздником, а будниначинались в Киеве, на Святославской улице, где в сумрачной и неуютнойквартире проходили длинныезимы», – напише він в «Повести о жизни». У 1920-му, опинившись у вирі громадянської війни, Паустовський скористається кількагодинною можливістю, аби навідатися до Сміли. «Река Тясмин, так же, как в моём детстве, была затянута толстым ковром ярко-зелёной ряски, и потому была похожа на луг. Из-за заборов пахло бархатцами. Все эти места – и Смела, и соседний город Черкассы – были связаны с жизнью моей семьи. Я бродил по тихим улицам Смелы, и моя жизнь, казавшаяся до тех пор короткой, вдруг предстала предо мной, как ряд длинных лет, наполненных множеством больших и малых событий».

Поріднені з Черкащиною

Комік зі зраненим серцем
Одним із найулюбленіших комедійних акторів радянського кіно назавжди залишиться Савелій Крамаров. Його трохи пришелепкуваті, але симпатичні герої стали справжньою родзинкою вітчизняного екрану 1960–1970 років. Такого типажу в якості виконавця головних ролей у ті часи не мав навіть Голлівуд, до якого, зрештою, 1981-го Савелій Вікторович і подався давно битим шляхом: через Ізраїль.
Чому? Чому улюбленець мільйонів уже у зрілому віці виїхав на непевні хліби? Кінознавці запевняють, що він до останнього не міг пробачити державі знущань із батька, на якого був дуже схожим і задля можливості листування з яким задовго до школи опанував грамоту. Емігрувати поривався давно, і через те режисери лиш зрідка зважувалися «достукатися до Кремля», щоб затвердити його на помітну роль. А з титрів другорядних прізвище Савелія системно видаляли.
Віктор Крамаров народився в Черкасах 1900 року в родині міського адвоката Савелія Крамарова (на честь якого він і назвав сина). Як водилося у єврейських родинах, нащадок «успадкував» фах батька, а оскільки уславився як великий професіонал, то невдовзі Віктор Савелійович переїхав до Москви і вже до 30-ти зробив там кар’єру. Але якось зважився захищати колишнього фронтовика Громадянської, який ненароком став «ворогом народу». Згодом у вузькому колі колег дозволив собі гнівну репліку на предмет протизаконних методів добування зізнань. Зрештою, по нього приїхали. Тоді Саві не було ще й чотирьох...
Отримав 8 років таборів на Алтаї, а 1950-го – новий термін «заднім числом»: за участь у меншовицькій есерівській організації. Серце матері Савелія цієї звістки не витримало. Невдовзі не стало й батька: у Туруханську Красноярського краю тюремники констатували його смерть «за нез’ясованих обставин», тому кваліфікували її як самогубство. Вже через п’ять років Віктора Крамарова посмертно реабілітували. Минуло ще чимало літ, поки відомому актору Савелію Крамарову вдалося отримати особисті речі батька – профспілковий квиток, 53 довідки та ощадкнижку з 5 рублями 7 копійками на рахунку.
Поховані Крамарови на максимально віддалених відстанях. Дід Савелій – на єврейському цвинтарі в Черкасах, але його могили не збереглося, Віктор Савелійович – десь на Красноярщині, а Савелій Вікторович – неподалік Сан-Франциско. 6 червня виповнилося вже 20 років, як його не стало...
Хто зі знаменитостей мав щастя сам народитися на Черкащині, нам здебільшого відомо. Але прізвища великих земляків, які пов’язані з цією землею через батьків, дідів, а то й прадідів, і дотепер з’ясовують. І переважно – завдяки журналістам, які в ряди-годи підносять у темі великі сюрпризи. На мою думку, сформовану й підкріплену десятками публікацій, найбільше до шляхетної справи встановлення кола наших «родичів» долучився невтомний у таких крає­знавчих розвідках Андрій Кравець. Але інколи й іншим колегам таланить. Так, Юрій Килимник колись з’ясував, що родові корені знаменитих братів Канев­ських – письменника-гумориста й «знатокаТоміна» – теж на Черкащині. Тож щодо них, мені залишається лише послатися на автора та його публікацію у тижневику «Прес-Центр» від 18 листопада 2009 року, що називалася «Слідство ведуть... земляки».

Поріднені з Черкащиною

Кам’янські, які стали Каневськими
Перш ніж потрапити в титри популярних радянських, російських та ізраїльських фільмів, прізвище Каневських стало відомим у... провінційній Кам’янці, де дід славетних братів був садівником у маєтковому парку графів Давидових.
– Моє прізвище, найімовірніше, походить від міста Канів. Декілька поколінь моїх предків жило в Україні, – зауважив якось в одному з інтерв’ю письменник Олександр Каневський.
За родинним переказом, дід Олександра і Леоніда працював садівником у кам’янській садибі Давидових. Мав велику родину – вони з дружиною народили одинадцятьох дітей. Із них вижило семеро, серед них – і Семен, батько знаменитих братів.
Вирісши, він став технологом на харчових підприємствах і перед пенсією дослужився до посади заступника директора київської фабрики з переробки фруктів. Тут, у столиці України, він замолоду познайомився зі своєю майбутньою дружиною, студенткою третього курсу консерваторії, яка після заміжжя покинула навчання й зосередилася на сімейних справах.
Життєвий шлях братів Каневських пройшов через одні й ті ж пункти – навчання, роботу в Москві, кіно, виїзд до Ізраїлю, активна співпраця з колегами на історичній Батьківщині.
Олександр народився у Києві 1933 року. Як старший брат, він чимало допоміг у житті Леонідові: це він познайомив брата з режисером Гайдаєм, завдяки чому юний актор потрапив на яскраву, хоч і епізодичну, роль контрабандиста у «Діамантовій руці». Саме ця роль відкрила йому дорогу у велике кіно. І навіть із майбутньою дружиною – Анною Березіною, дочкою естрадного актора Єфима Березіна (Штепселя), – Леонід Семенович познайомився завдяки братові...
Олександр іще з дитинства писав вірші й вів хроніку цікавих подій своєї комунальної квартири. У день прочитував по кілька книжок, і батьки, які через це хвилювалися за його психічне здоров’я, встановили обмеження у дві книжки. А Леонід, який з’явився на світ 1939-го, з 11-ти років захопився театром і мріяв про акторську кар’єру. Батько, який спочатку сподівався, що сини підуть його стопами і стануть технологами харчової промисловості, вже незабаром зрозумів: сподівається він дарма.
Дорогу до зірок братам довелося торувати крізь терни. Олександр, який закінчив школу з золотою медаллю, спробував вступити на журфак Київського університету... Але йому майже одразу повернули документи – у сталінському СРСР тривала боротьба з «безрідним космополітизмом», – і Олександрові прямо у вічі сказали: єврею шлях у цей виш закрито. Довелося йти туди, куди взяли: в автодорожній інститут. Так юнак, який із дитинства не любив математику, мусив стати технарем.
Леонід вступав у доросле життя у спокійніші часи, але вирішив не випробовувати долю й попрямував до Москви, де вишів було завідомо більше. У два перші театральні училища його не взяли, зате третя спроба була вдалою – Леонід Семенович вступив і успішно закінчив училище ім. Щукіна. Після завершення навчання працював у московських театрах.
У час, коли він відточував свою акторську майстерність, його старший брат був уже досить відомим письменником. Закінчивши інститут, той майже одразу облишив щойно отриманий фах та взявся за улюблену письменницьку справу. Найбільше Олександр Семенович любив драматургію. Його п’єси залюбки брали українські (та й не тільки) театри. Але, на біду автора, не всі ці п’єси були належним чином ідеологічно витримані, тому після прем’єр вистави часто виводили з репертуару. Отже, письменник подався в естраду – писав тексти для виступів Тимошенка і Березіна (Тарапуньки і Штепселя). А вже згодом, здобувши визнання, знову почав створювати п’єси, а також пробувати себе як кіносценарист. У провідних видавництвах з’явилися збірки його оповідань.
Після «Діамантової руки» пішла вгору й акторська кар’єра Леоніда Каневського. Але справжній фурор серед глядачів, та й серед представників влади, викликав популярний серіал «Слідство ведуть ЗнаТоКи». Серія за серією він виходив упродовж тридцяти двох років – рекордний термін для радянського телепроекту!
На початку 1990-х років, коли театр і кіно переживали глибокий занепад, брати наважилися переїхати в Ізраїль. Тут Олександр Семенович видавав гумористичний журнал, а згодом створив свій театр, а Леонід Семенович грав у театрах і кіно. Нині обоє братів часто бувають у Росії та Україні, співпрацюють із нашими видавництвами, беруть участь у телепроектах (принаймні так було 2009-го – Б.Ю.).

Поріднені з Черкащиною

Нащадки Клика
Колись неподалік Вільшани, що на Городищині, був Кличків хутір. І якось одна з його колишніх мешканок – стара, як світ, баба Ніна, діставши з поштової скриньки чергову політичну агітку, з подивом промовила: «О, а чого то дід Клик намальований? Та ще й молодий такий...»
Бабця нічого не наплутала – одна з гілок родоводу братів Кличків саме у тих місцях. У вересні 2006-го це засвідчив Віталій, коли приїхав у Вільшану до родичів (тоді найстарішій із них – Наталі Темченко – йшов уже 86-й). Згодом на місці дідової хати встановили пам’ятний знак із текстом: «У цієї землі в ХІХ-ХХ століттях черпали силу і волю Родіон, Федір, Петро, Ярофій − діди й прадіди уславлених спортсменів, національних героїв України Віталія та Володимира Кличків».
Отой Родіон, а від народження Ларіон, був одним із п’яти синів Петра Кличка та його дружини Ганни. На початку 1930-х, найімовірніше в часи голодомору, померли батьки та двоє дітей, а Федір, Ларіон і Явдоха до повноліття жили в батьківській хаті. Згодом Ларіон переїхав до Сміли, де зустрів учительку Тамару (тут свідчення різняться, бо місцеві старожили кажуть, що ця дівчина теж була вільшанською, а до міста вони переїхали, вже коли побралися). У них народився син Володя. Щасливе життя порушила війна, Тамара із сином опинилися у гетто. Одначе якимось дивом Родіонові вдалося визволити дружину і вивезти її у Вільшану. Їхній син, як і батьки Тамари, загинули за колючим дротом. Після визволення Черкащини подружжя повернулося до Сміли (проживали за адресою: провулок Пролетарський, 5), у них народився ще один хлопчик. У пам’ять про первістка та попри забобони вони й цього назвали Володимиром. Через багато років він і стане батьком наших чемпіонів. А те, що на світ хлопці з’явилися аж у Казахстані, пояснюється просто: Володимир Кличко-старший був кадровим військовим, тож сім’я змінила чимало місць проживання.
До речі, армійські будні Віталія Кличка теж частково пов’язані з Черкащиною. Щоправда, причиною тому став курйоз. На строкову службу його помилково відрядили в батальйон зв’язку до Умані. Вже поставили було на продовольче забезпечення й думали, де взяти форму для двометрового «зв’язківця», та прийшов наказ перенаправити той «клопіт» у київську спортроту.

Борис Юхно

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода