У межах проєкту «Постаті Черкащини» до 30-річчя проголошення Незалежності України «Нова Доба» спільно з Черкаським обласним краєзнавчим музеєм розповідає про особистостей, діяльність яких формувала самостійність нашої держави.
Важливою в контексті державотворення є постать Ольги Шарапи – завідувачки музею «Кобзаря» й активної учасниці народного руху в Черкасах, що ознаменував початок національного відродження перед проголошенням незалежності.
Задум музею і його діяльність сьогодні
Ольга Шарапа – прапраправнучка Тараса Шевченка по братові Микиті, родом із Кирилівки (нині – село Шевченкове на Звенигородщині).
За два роки до проголошення незалежності України Ольга Михайлівна зініціювала створення єдиного у світі музею однієї книги – «Кобзаря». Ідею виношувала довго. Каже, хотілося створити щось унікальне про Шевченка в Черкасах.
«Це були 1987–1988 роки. Почала збирати колекцію, їздила по антикварах і букіністичних магазинах – скрізь, де тільки можна було купити «Кобзарі», – каже Ольга Шарапа.
Урочисте відкриття музею відбулося 19 травня 1989-го, у рік 175-го дня народження Шевченка при величезному зібранні. Ольга Михайлівна згадує – тоді саме курсував теплоход «від серця Європи до серця України». Прибуло багато українських художників і письменників, а також гості з-за кордону.
Розмістити музей у будинку Цибульських Ользі Шарапі наприкінці 80-х вдалося не відразу. Спочатку вона домоглася, аби дали частину приміщення, що зараз біля Будинку природи (вул. Байди Вишневецького, 2). Меморіальна дошка свідчила, що Шевченко перебував у цій будівлі 1859 року.
«Виокремили чотири кімнати в цьому приміщенні, а поряд – гаражі й захаращений двір. Не годилося таке місце для музею, тож я викликала інвентарбюро й попросила обстежити будівлю, щоб встановити, якого вона часу й наскільки зношена. З’ясувалося, не треба було клопотатися дарма, бо приміщення збудоване 1913 року – у ньому Шевченко не міг бувати», – пригадує Ольга Михайлівна.
Після цього Ольга Шарапа звернулась до Кабміну, Міністерства культури й місцевого управління культури із проханнями надати для музею будинок Цибульських, у якому насправді перебував Шевченко 1859 року протягом чотирьох днів. Каже, навіть тоді добитися цього приміщення в центрі Черкас було надто складно – хто ж захоче виїжджати із центру? Але таки вдалося.
Пані Ольга згадує, що наприкінці 1988-го – на початку 1989-го створювані експозиції радянська влада ретельно перевіряла, ідеологія вимагала конкретних стандартів. Приміром, змушували робити надписи до експонатів двома мовами. Та працівники музею вже тоді зробили підписи спочатку українською, а тоді російською. І щойно стало можливим – дублювання російською відрізали.
Крім того, критерії були й до відібраних експонатів, а чимало «Кобзарів» того часу – з передмовами про «Шевченка-революціонера й демократа».
Сьогодні в музеї однієї книги зберігаються рідкісні зібрання «Кобзаря», які щороку намагаються поповнювати новими виданнями. Є тут і значки, і листівки, й медалі. У колекції мистецької шевченкіани – різні портрети Кобзаря, серед яких – не тільки найвідоміші роботи, але й авторства народних майстрів, і дещо примітивні твори, на яких важко впізнати Шевченка – такі часто висіли в сільських хатах. Це показово, каже пані Ольга, бо Шевченко – справді найвидатніший українець.
«Усе це робилося не з примусу – це був щирий задум. Музей відразу став місцевим осередком українства, так і має бути, бо тут завжди такі люди працювали. Інакші у нас не затримувалися. І все тут українським залишиться. Принаймні поки я тут буду – то буде так», – каже Ольга Шарапа.
Про створення і значення товариства «Заповіт»
Щочетверга в підвальному приміщенні під музеєм «Кобзаря» збиралися учасники «Заповіту» – національно-культурологічного товариства, що мало на меті піднесення національної свідомості українців. 8 грудня 1989 року його зареєстрували як громадську організацію, що налічувала більш як 100 осіб.
Усе почалося з діяльності товариства «Екологія» – однієї з перших демократичних громадських організацій у Черкасах. Її учасники, зокрема, почали регулярно виходити на мітинги, пікетували головні підприємства-забруднювачі, боролися проти будівництва Чигиринської АЕС та промислової забудови лівого берега Дніпра навпроти Тарасової гори в Каневі. Згодом екологічний рух у Черкасах доповнив і національно-культурний.
«Тривало будівництво музею «Кобзаря» і ми розуміли, що не встигнемо завершити ремонт до відкриття. Приміщення були дуже старі й занехаяні. Тоді ми попросили допомоги в небайдужих українців: написали з друзями плакат і кинули клич – мовляв, прийдіть і попрацюймо разом, аби вкластися у заплановані терміни», – згадує Ольга Михайлівна.
Відтоді до будівництва музею «Кобзаря» почали долучалися люди, які після «суботника» збиратимуться на національно-культурні посиденьки. Вони зустрічалися й на інших патріотичних акціях, знайомилися і врешті організували товариство. Невдовзі був підготовлений статут громадської організації, довго чекали на затвердження й шукали «поручителів».
У підвалі «заповітівці» влаштовували мистецькі вечори й просвітницькі лекції. Врешті товариство стало осередком відродження всього українського.
Ольга Шарапа згадує, що черкаська публіка сприйняла діяльність «Заповіту» неприязно, скоса дивилися на акції під синьо-жовтими прапорами.
«Тоді говорили, що тут – розсадник націоналізму. Нас остерігалися, як «нацюг» і «бандерівців», це було зрозуміло. Але ми знали, на що йшли», – говорить пані Ольга.
Серед гостей товариства були, зосібна, історик Василь Бучовський, письменник Василь Захарченко, Василь Порохніцький, художники Микола Теліжнко, Іван Лавріненко й Іван Фізер, письменник Андрій Химко, вчений-економіст Станіслав Губар, Михайло Вакуленко, який став головою товариства, та багато інших.
Учасники «Заповіту» були у вирі культурного життя. Зокрема, шукали фінансування на пам’ятник Симоненкові, встановили козацький пам’ятник у Боровиці, збирали кошти на підтримку Литви, надсилали книги в Польщу для тамтешньої української школи й допомагали її оформлювати.
«Влада не могла стерпіти, що «під боком» український гімн співають, патріотичні заходи організовують і гроші збирають на пам’ятники митцям. Тому й «натравила» пожежників, і ті знайшли причини, через які не можна було збиратися в підвальному приміщенні. Його закрили, але ми продовжили зустрічатися деінде – то в майстернях художників, то в приміщенні «Руху», – розповідає пані Ольга.
Невдовзі товариство фактично увійшло в черкаський осередок Народного Руху України. За словами Ольги Шарапи, «Заповіт» став такою собі першою ластівкою і допоміг небайдужим людям усвідомити спільність національних інтересів. Із нього зародилися всі партії демократичного спрямування на Черкащині.
«Свідома частина людей переконалася, що можна діяти і що рухаємося ми в правильному напрямку. Хочемо жити, як решта світу. А для цього треба мати українську гідність, знати свою історію, шанувати традиції й культуру. І найголовніше – не сидіти склавши руки», – каже Ольга Михайлівна.
Перші синьо-жовті стяги в Черкасах
Не на один захід «заповітівці» виходили з синьо-жовтим прапором. Перші українські стяги в Черкасах були заарештовані. Ольга Шарапа розповідає, що одного разу призначили штраф прапороносцеві, який ішов з колоною активістів до пам’ятника Шевченкові. Виписали документ про арешт «флага неустановленого цвета», а прапороносця Олександра Решетила оштрафували на 50 рублів.
«Тоді тільки з’являлися жовто-блакитні значки. Їх разом із газетами нам привозили товариші зі Львова. Там усе відбувалося швидше, ніж у нас. Ті значки ховали за лацканами, і за ними завжди можна було ідентифікувати «свого», – зауважує пані Ольга.
Ольга Шарапа згадує, як потай шили український прапор, адже був сильний спротив. Уперше підняли його в Черкасах у листопаді 1990 року, але тодішня влада не дозволила лишити стяг.
Тоді місцеві активісти встановили його на вільному майданчику біля музею «Кобзаря», однак і той простояв недовго – КАМАЗом знесли щоглу, ще й проїхали по прапору. У такому вигляді державний символ зберігається зараз в експозиційній вітрині.
Прапор на площі біля драмтеатру замайорів тільки через 10 років, де встановили й меморіальний камінь. Цей стяг теж збережений – у Черкаському обласному краєзнавчому музеї.
«До Черкас свого часу з’їхалося багато відставників радянської армії. Це люди ці специфічною психологією, які дивувалися, «звідки взялися оці націоналісти». Та чого ж ми націоналісти? Якщо ми біля пам’ятника Шевченкові читали вірші – то хіба це щось протиправне? Ми лише хотіли свого, українського», – розповідає Ольга Шарапа.
Про В’ячеслава Чорновола
Черкащанина В’ячеслава Чорновола Ольга Михайлівна згадує як талановитого публіциста й оратора.
«Він – чоловік-кремінь. Генератор ідей. Не дивно було, що в ті часи на виборах він не пройшов. Але Чорновіл зробив великий внесок у національний поступ», – говорить пані Ольга.
Чорновіл не раз бував у музеї «Кобзаря». Ольга Шарапа згадує один із його приїздів до Черкас із дружиною Атеною Пашко:
«Ми запросили його на відкриття виставки однієї ікони. Бачу – прийшов, засапаний. Прошу його до промови. А при дверях – тогочасна «свита». Прийшли, бо дізналися, що Чорновіл буде… Вони знало, хто ми і що ми. Не дуже комфортно жилося через це, але я ні про що не шкодую», – зізнається Ольга Шарапа.
Слово про незалежність
– Тридцять років незалежності – для мене це не пусті слова. Це справді свято. На щастя, держава змінилася, змінилися люди і свідомість. Молоде покоління вже виросло при синьо-жовтому прапорові, але є ще спротив і сьогодні – «совка» лишилося багато. Багато людей, які сьогодні, навіть при війні, були б раді повернутися в ті часи… Це немислимо.
Роки радянської влади спотворили нашу свідомість, струїли і знищили цілі покоління. А ми ж не дурні й не ледацюги! Зараз маємо можливість долучитися до більш гідного життя. А нічого кращого за демократію поки не придумали, тож треба відстоювати своє.
Мене тішить, що сьогодні росте покоління молоді, у якої мізки не засмічені ідеологемами. Вони мають доступ до більших комунікацій, бачать, як живе світ, і розуміє, що для поступу треба працювати.
За ці роки ми досягли найголовнішого – свободи слова. Це і є незалежність: обирати: як ти хочеш жити. Та мене бентежить філософія «моя хата скраю». Прошу вас, не будьте байдужими – це таке паскудство! Воно нас тягне в болото. Якщо хочеш жити гідно – треба діяти, цікавитися громадсько-політичним життям. Не можна зараз, при війні, бути поза політикою. Не пересидимо!
Читайте також: Постаті Черкащини: Олександр Черевко. До 30-річчя Незалежності України
