Життєвий шлях тривалістю у 80 років. Усе життя – роботі. 52 роки – лікарем-отоларинголом та хірургом у Першій міський лікарні. Водночас із них понад 20 років – робота завідувачем ЛОР-відділення цієї ж установи. Тисячі вилікуваних, сотні врятованих життів – це все робота Терещенка Олександра Миколайовича. Він – лікар від Бога. Каже, аби була можливість повернути час назад і прожити життя заново, він би знову став лікарем. Адже немає нічого кращого за врятоване людське життя.
Він народився у Білорусі далекого 1937 року в родині військового льотчика. Мати була домогосподаркою, займалася дітьми. Сталося так, що батько загинув на війні – липень 1942 року. А матері з двома синами довелося тікати в Україну, дорогою потрапивши під обстріл окупантів. Олександр Миколайович згадує, що мати під час обстрілу закрила обох дітей своїм тілом, але кулі оминули сім’ю. Утікали до діда (материного батька) в Яснозір’я з метою рушити далі, за Дніпро. Та доля обрала для них інше.
– Усю окупацію довелося прожити в Яснозір’ї, бо на тому березі Дніпра уже стояли німці. І ми воювали з нацистами, як могли воювати молоді хлопці, – пригадує тяжкі часи Олександр Миколайович.
У 1945-1948 роках сім’я пана Олександра проживала у Пехівському лісництві (село Софіївка Букського, нині Звенигородського, району). Це були голодні роки.
– За цей час я в селі Ризине навчався з 1 по 5 клас. Ми з друзями Гришею Бучаком, Гришею Рябоконем та Віктором Любашенком за 4 кілометри щоденно ходили у школу в це село, – розповідає Олександр Миколайович. – А з 6 по 10 клас навчався у Звенигородській середній школі імені Кірова.
Потім було навчання у Лісогосподарському інституті у Києві (нині – Національний університет біоресурсів і природокористування України) та служба в армії. Через службу довелося призупинити навчання.
– Спочатку служили під містом Омськ: підіймали цілину, обпалювали цеглу та сплавляли ліс річкою Іртиш, – говорить лікар. – Потім нас перевели під Харків. В армії я закінчив сержантську школу, був командувачем взводу зенітної артилерії.
А потім пан Олександр ухвалив доленосне рішення – вступати у медичний виш. Написав рапорт і подав документи у Тернопільский державний медичний інститут (нині – Тернопільський державний медичний університет). Піти в медицину спонукало бажання допомагати людям.
– Все життя найбільшим страхом був для мене стоматолог. Я називав його «кат», адже раніше медицина була не така лояльна до знеболення. От і довелося на службі знову пережити ці муки із видаленням зубів, тоді і зрозумів, що потрібно самому стати лікарем, аби мати змогу лікувати людей інакше, – каже Олександр Миколайович.
Разом із хлопцями зі взводу поїхав до Тернополя на іспити, всі склав на «4». І відтоді почав навчання. Було важко, потрібно було багато годин навчатися – іноземні мови, анатомія людини. Усе забирало багато часу, та студентське життя, попри все, видається нині щасливим. Адже був час на відпочинок, співи і на кохання. Саме в інституті пан Олександр зустрів свою майбутню дружину – Інну Пилипівну. Вона навчалася в групі на рік старшій.
– Закінчивши навчання, ми приїхали у Черкаси. Не мали нічого, окрім двох валіз і сина Сергійка. Квартиру винаймали у районі Соснівки, працювали, – розповідає Олександр Миколайович.
Доводилося працювати ночами, виконувати складні операції. Навіть оперували випадки ракових захворювань гортані. Всього за півстоліття роботи Терещенко Олександр Миколайович виконав понад 12 тисяч операцій. Водночас увів у практику 12 раціональних пропозицій, розробив 15 нових вдосконалених методик лікування та діагностики.
Вже 10 років, як страшна хвороба забрала у пана Олександра його кохану дружину. Проте доля подарувала прекрасного сина, онука та двох правнуків. Олександр Миколайович працює і досі, приймає пацієнтів, допомагає їм впоратися із хворобами та пережити похилий вік. Каже, що наш організм це – машина, за якою потрібний постійний догляд. Але, як і будь-яка техніка, може старіти.
– Я вже понад 40 років роблю зарядку, постійно рухаюся, тому в мене не болять суглоби. Адже у русі – сила, – говорить Олександр Миколайович.
Має пан Олександр і улюблені хобі – риболовлю та читання. Його бібліотека налічує понад 1000 примірників. А найбільша його мрія нині – аби його правнуки Артемко та Марійка отримали гідну освіту.
Попри всі заслуги і солідний ювілей, пана Олександра так і не нагородили званням «Заслужений лікар України», хоча вже кілька років як відповідні документи подані на підпис Президенту. Та Олександр Миколайович упевнений, що не звання головне у житті, а його наповнення.
Спілкувалась Анна Крутіхіна
