Три роки АТО… війна не закінчилася, навіть якщо про неї хтось і забув

Дата: 25-05-2017, 14:14

Три роки АТО… війна не закінчилася, навіть якщо про неї хтось і забув
Кажуть, якщо щось триває дуже довго, то ти до цього звикаєш… Люди звикають їсти менше, коли у них немає грошей на їжу, спати по декілька годин на добу, коли змушені заради зайвої копійки працювати на декількох роботах… Кажуть, що люди навіть звикають до смерті… Наша «гібридна війна» уже для багатьох перестала бути чимось жахливим і перетворилася на набір фактів, новин по телебаченню, які подаються під різним соусом, залежно від кінцевої мети висвітлення, на новину у Вікіпедії, до якої ми заходимо, щоб пригадати якісь давно забуті події.

На картинку по телебаченню війна не перетворилася хіба що для бійців, які продовжують боронити рубежі нашої країни у так званій зоні АТО, та волонтерів, які на власні очі можуть побачити, чим зараз живуть там військові.

Що змінилося за ці три роки для тих, хто від самого початку вибрав для себе шлях захисника? Зневіра, розчарування, надія, звичка, віра – чи відчували вони все це? Мабуть так, і навіть більше.



Того ранку трохи накрапав дощ, було хмарно і прохолодно, а довга дорога підначувала пошвидше вийти із машини. Приїхали… Нас зустріли бійці «Айдару» з посмішками та теплим чаєм.

Три роки АТО… війна не закінчилася, навіть якщо про неї хтось і забув

Відразу кинулося в очі: усі такі різні – за віком, характером – одні трохи соромилися приїжджих волонтерів, які захопили з собою ще й журналіста, інші з готовністю спілкувалися і розповідали про своє життя-буття.

Але такі згуртовані, об’єднанні чимось невловимо спільним, а ще дуже вмотивовані. Це стало зрозумілим навіть до спілкування з ними, і навіть не тому, що це добровольчий батальйон, просто відчувалося, що всі ці хлопці, чоловіки, жінки й дівчата прийшли сюди за власним покликом серця.

І хоч в уявленні панувала думка, що в добровольчому батальйоні панують у кожного і свої порядки, проте виявилося – сувора дисципліна… навіть на кухні. Ступивши перший же крок на територію кухні (дуже вже хотілося взяти до рук кухоль гарячого чаю), відразу почули вимогливе прохання вийти за її межі, виявилося, що тут панує «Богиня», яка до процесу приготування їжі ставиться так само серйозно, як і військові до виконання бойових задач на передовій. Відразу стало зрозуміло, що цей позивний «айдарівка» отримала недарма, панувала вона там цілком і безроздільно.

Коли вже були обігріті і нагодовані, своєю появою порадувало сонце, таке ж ласкаве, як посмішки хлопців, які не гаючи часу розписували на знак подяки волонтерам прапор, що поїде до Чорнобаївського району.

І всі вони були такі щирі, і посміхалися, і обнімали абсолютно незнайому людину, розповідаючи про те, наскільки багато для них значить цей батальйон, скільки вони втратили і як не зломилися.

Більшість з них були не надто багатослівні, говорили для багатьох недосяжні речі так буденно і звично, ніби це вони сидять в тилу, а вся інша країна воює з ворогом. І у кожного своя історія… для когось армія – професійний вибір, для інших – вимога часу. Колись вони були банкірами, фермерами, барменами, матерями і дружинами, ніколи не думали, що візьмуть до рук зброю… але довелося. Ніхто з них не думав втрачати своїх синів і дочок, друзів і побратимів. Але три роки війни їх тільки зміцнили, загартували. Оділи в броню тіла та тільки не серця – завжди відкриті до світла, добра і які попри все чекають миру.

Історії тих, для кого війна стала життям… Ці три роки війни їх змінили, вони стали іншими…

…вони стали мудрішими, сильнішими духом…

Три роки АТО… війна не закінчилася, навіть якщо про неї хтось і забув

Командир батальйону «Айдар», підполковник Максим Марченко, родом зі Слов’янська, закінчив Національний університет оборони України, до цього проходив службу у навчальному центрі смт Десна так само на посаді командира батальйону. Наразі їх батальйон знаходиться на передньому краї у Бахмутському районі.

Він очолив батальйон у грудні 2015 року, тоді район оборони був у Новгородському, там же розміщувалися всі штурмові підрозділи. Район оборони тримали на відстані 13 кілометрів. Як і першого дня, він і досі переконаний, що добровольчий батальйон «Айдар» складається з найкращих захисників України.

– Ті добровольці, які прийшли в батальйон – це без перебільшення найпалкіші патріоти України, яким немає необхідності повторювати наказ декілька разів, вони ціною свого життя готові довести відданість своїм побратимам, Батьківщині. І хоча наші військові отримують стабільне грошове забезпечення, для них, як і три роки тому, головним залишається ідея, за яку вони воюють, а не гроші. Зараз батальйон – це єдиний організм, який готовий виконати всі бойові завдання, які на нього покладаються, — ділиться Максим Марченко.

– «Контрактники» – це цілеспрямовані люди, які вибрали для себе певний шлях і готові, не дивлячись на всі свої проблеми – сімейні, життєві, виконувати бойове завдання. Вони мотивовані, сприйнятливі до навчання, мають достатній досвід, можуть самі навчати молоде поповнення, яке приходить до батальйону. Це найголовніша зміна для нас. До нас почали приходити люди з певним багажем досвіду за плечима, — додає він.
Своїм же головним завданням він бачить зберегти життя свого особового складу:

– В умовах війни втрати неминучі, це має розуміти кожен, навіть якщо це «гібридна війна». В будь-якому разі працює артилерія, ворожа розвідка… Але ми всі зусилля докладаємо для того, щоб цих втрат було якомога менше. Вся наша робота направлена на те, щоб забезпечити збереження життя і здоров’я військовослужбовців. Тому й бойові завдання, й інженерне обладнання позицій, й навчання – все направлено на цю головну мету. Я постійно всім кажу: як тільки закінчиться війна, саме командири нестимуть відповідальність за своїх загиблих до кінця життя. Тому основне наше завдання – звести втрати до нуля.
І навіть попри так званий режим тиші, противник «не соромиться застосовувати артилерію». А не так давно позиції військових були обстріляні з «граду», ділиться комбат, застосування якого і заборонене Мінською угодою. Артилерію супротивник використовує різнопланову – це і мінометний вогонь, і ствольна та самохідна артилерія. Наші ж військові можуть відповідати тільки у випадку прямої загрози життю військових чи загрози втрати позицій.

І хоч наразі трирічна гібридна війна вже виявила «ракові пухлини» в організмі нашої держави, які не дають країні розвиватися чи принаймні просто жити, Максим Марченко переконаний, що вони не мають сумніватися у правильності наказів і дій вищого керівництва держави, адже такі ж самі проблеми тоді почнуться всередині батальйону.

– Наші бійці кожну хвилину готові йти у наступ, але ми не можемо це зробити без наказу керівництва, — говорить комбат «Айдару». – Але однозначно ми готові повернути непідконтрольну поки що нам територію, відновити кордони. Але ми прекрасно розуміємо, що це питання не вирішити тільки військовим шляхом. Багато залежить від вирішення цього питання у політичній площині. Я це розумію, розуміють і мої бійці, тому наразі ми виконуємо завдання, яке на нас покладено. Це позиційна оборона, під час якої військовослужбовцям теж приходиться не дуже легко.
Батальйон майже весь час знаходиться на передньому краї оборони, лише на місяць виходив задля відновлення боєздатності із зони АТО.

– Самий бойовий батальйон в ЗСУ повинен показувати свою відвагу тут, а не на полігоні, — переконаний комбат. – Саме тут відбувається і підготовка особистого складу, і молодого поповнення, яке до нас приходить.

…вони стали витривалішими…

Три роки АТО… війна не закінчилася, навіть якщо про неї хтось і забув

Старший солдат батальйону «Айдар» Людмила Мінюк, позивний «Мальва», голова правозахисної організації солдатських матерів «Мальва». Родом із міста Гайсин Вінницької області.

У батальйоні «Айдар» «Мальва» із 26 травня 2014 року, а по контракту із 16 січня 2016 року.

27 липня 2014 року вона втратила свого молодшого сина Станіслава, який також був «айдарівцем». Разом з сином вони займалися захистом прав «добровольців», сімей загиблих бійців, добровольців-інвалідів, оскільки у 2014 році на законодавчому рівні такого поняття як «доброволець» ще не існувало. Лише після того, як вона виконала цю місію, жінка із чистою совістю пішла захищати свою країну на передову, продовживши таким чином справу загиблого сина.

– Три роки війни, яку я ненавиджу, пройшлися по моїй долі і долях багатьох громадян України – і тих, хто воював, і тих, хто був змушений залишити свої домівки через війну, — ділиться «Мальва».
Та навіть війна не зупиняє жінку у прагненні до самовдосконалення, яке допоможе її близьким та країні. Наразі паралельно із проходженням служби в «Айдарі» вона вчиться на 2-му курсі факультету соціальної психології Уманського державного педагогічного університету. Вірить, що її вміння «складати пазлики в голові» допоможе не тільки їй, а й хлопцям і дівчатам, чоловікам і жінкам, які служать із нею.

– Для мене батальйон – це моя родина, моє життя, дуже люблю кожного зі своїх побратимів і сестер. Кожна людина тут – це ціла історія, життєвий досвід, мудрість не по роках. Це люди, які тут і зараз творять історію України. Я вважаю, що тут зібрався цвіт нашої нації – це і молодь, і старші люди. Для мене важливо, що ці бійці тут люблять людей, а отже люблять і Україну, — розповідає Людмила.
В батальйоні «Айдар» служить чимало жінок, які, тим не менш, не відстають від чоловіків. Вони так само проходять навчання по тактиці введення бою, володіють зброєю, підтримують фізичну і моральну форму.

– Але окрім того, що ми солдати, офіцери, ніколи не забуваємо, що ми ще й мами, бабусі, дружини. Ми маємо зберегти свою психіку для наших родин, для своїх побратимів, яких ми теж маємо підтримати, — додає «айдарівка».

…вони усвідомили, що це їхнє покликання…

Богдан Гаркуша, позивний «Дарій», родом із Черкас. Уперше на Схід потрапив у червні минулого року, потім певний час проходив лікування і знову повернувся у зону бойових дій.

Боєць батальйону «Айдар»: Добровольчі батальйони перші встали і захистили країну, поки інші тільки зводилися на ноги

Ніхто й не думав, що війна закінчиться дуже швидко…

– Я пройшов лікування, відчув, що можу знову тримати зброю в руках, підтримувати своїх побратимів, тому повернувся в батальйон і вже очолив мінометну батарею. Я вирішив, а чому б і ні? Є можливість, є бажання захищати рідну землю. Зараз не у всіх є бажання, адже за ці три роки війни трішки зневірилися в тих процесах, які відбуваються в державі. Але хочу сказати, що не треба опускати руки, тому що ніхто й не передбачав, що війна завершиться дуже швидко. Ми захищаємо цілісність нашої держави – це наша правда. Хтось хоче розколоти нашу державу, але це наша родина, наша Батьківщина і ми маємо її захищати всіма можливими способами. Якщо треба буде, то ми підемо далі, повернемо Крим, повернемо Донбас для нашої держави, для наших дітей і нащадків. Саме з такими переконаннями я повернувся в «Айдар», — розповідає Дарій.

Три роки АТО… війна не закінчилася, навіть якщо про неї хтось і забув

Свої нові обов’язки він сприймає не як підвищення чи просування військовою кар’єрною драбиною, а як обов’язок, який хтось має виконати, і наразі це він.

– Це новий рівень розвитку особистості. Насправді, у тому, щоб керувати людьми найголовніше – зрозуміти людину, що її турбує. Саме у керівництві нічого складного немає, потрібне просто чітке розуміння тих процесів, які відбуваються. Якщо це є, то тоді набагато легше цими процесами керувати.
Але з іншої сторони – це великі зобов’язання перед людьми і відповідальність за ті накази, які ти віддаєш. Але, як показала практика, маючи здоровий глузд і відчуття того, що ти робиш правильно, дає свої плоди. Люди починають відчувати в тобі захисника і рівняються на тебе. І зрештою допомагають тобі виконувати ті завдання, які ставить перед тобою вище керівництво. Я б сказав так, це приємна посада з не дуже приємними обов’язками.

Вже у такому далекому, що здається промайнуло ціле життя, 2015 році, Богдан сказав, що «прийшов на Схід не забрати чиєсь життя, а подарувати шанс прожити нормальне життя у вільній країні комусь іншому». Тоді ж він пояснив, чому саме такий обрав позивний, бо Дарій означає «благодійник», той, що володіє даром.

Сьогодні ж він так само, які і декілька років тому, чітко усвідомлює, чому він тут і яка його мета:

– Я не буду сперечатися із твердженням, що у кожної людини правда своя, але істина одна – до нас прийшли загарбники, і не важливо, чи вони це роблять з автоматом, чи тиснуть на нас пропагандою і намагаються розвалити країну таким чином.

…вони стали відважнішими…

Сергій, позивний «Отаман». Пішов відразу після подій на Майдані. Першого разу приїхав у батальйон як волонтер і залишився, ставши його бійцем. На Кам’янщині має фермерське господарство, яке до часу полишив заради служіння Батьківщині. На посівну і жнива він відпрошується у військового керівництва, які з розумінням ставляться до того, що і під час війни на полях України має колоситися пшениця. Адже це життя, це означає, що ще не кінець…

– Я приїхав провідати товариша. Побачив цих пацанів, їхні перелякані очі. І я не зміг собі сказати «їду додому». Я так не зміг, просто сказав, що залишаюся. Мене перепитали, чи добре я подумав. Я відповів, що «так, он і речі із собою захопив», — пригадує Сергій.
Далі він не бачить себе на військовій службі. Взяв до рук зброю, тому що так свого часу було потрібно.

…вони стали відповідальнішими.

Три роки АТО… війна не закінчилася, навіть якщо про неї хтось і забув

Олександр Малиш, позивний «Радіст». Родом із Черкас. Воює із 2015 року. До війни його життя також ніяк не було пов’язане із армією.

Для нього ще не пройшли його три роки війни… але попереду його чекає ще не одна передова, бо ж він прийняв рішення, що буде служити країні, поки ворог не піде з його рідної землі.

– Раніше я навіть не збирався йти служити в армію, але коли в країні почалася війна, то я вирішив, що мушу. Хто, як не ми, хто, як не я? Вибрав саме «Айдар», тому що це перший добровольчий батальйон, який не був загнаний під шаблони військових, — говорить Олександр.
Останнім часом, за словами «айдарівця», вони все частіше почали на собі відчувати агресію ворога, хоча це й не можна порівняти з 2014-2015 роками. А ще усвідомили, що в цій гібридній війні останнє слово залишається не за автоматом, а за словом.

– Всі вже бачать, що ця війна все більше схожа не на війну зі зброєю, а на інформаційну війну, — міркує хлопець.
А ще важко зрозуміти, як можна назвати антитерористичною операцією те, що відбувається в країні, коли на першій лінії оборони стоять військовослужбовці, не Нацгвардія, не поліція, дивується «айдарівець».



За час бойових дій на Донбасі загинули тисячі наших військових, і ще більше отримали поранення. Незліченні скалічені долі тих, хто втратив своїх рідних, хто був змушений покинути рідні домівки, які вже знищені війною. І на цьому фоні такими мізерними здаються наші «мирні» проблеми.

Адже виявляється, війна не закінчилася, навіть якщо про неї хтось і забув.

Анна Романенко, видання "ВиЧерпно"

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода