Від автора: Із Оксаною Циганок, керівницею «Центру допомоги армії», ми зустрілися в приміщенні центру. Кімната вщент заповнена коробками, хтось сортує, хтось заносить пакунки, а хтось виносить інші. З-поміж військового і побутового краму одразу впадають в очі дитячі малюнки і біла дошка на всю стіну для запису задач, на якій великий шрифт перших пунктів стає дрібнішим із кожним наступним пунктом – автор явно усвідомлює, що потреб значно більше, ніж умістить ця дошка. Я роздивилася 27, але їх там точно було більше. Прийшовши на 5 хвилин раніше домовленого часу, потрапляю на розмову пані Оксани з військовим:

– Я з частини (замовчимо з міркувань безпеки – ред.) і нам потрібна допомога.

– І що конкретно вам потрібно?

– Нам потрібно все.

– Хлопці, при всій повазі, всього немає.

– Ну тоді хоча б (військовий починає швидко перелічувати різноманітне спорядження – ред.)…

 

– Розкажіть, будь ласка, яким було ваше життя до 2014 року?

– Мені здається, що до 2014 року в мене не було життя (сміється – ред). Ці 9 років такі інтенсивні, вони в такому турборежимі – без вихідних, без лікарняних, без відпустки. Вони на стільки наповнені емоціями, знаннями, зустрічами, важливими подіями. Саме тому мені здається, що до 2014 року я фактично й не жила. Звичайна жінка – робота, бізнес, сім’я. Я любила подорожі, особливо в межах України – вивчати якісь історичні місця.

– Як життя змінилося в 2014 році?

Кардинально змінилося життя. Навіть сімейні стосунки і ті змінилися.

– Коли ви ухвалили рішення стати волонтером?

– Самого рішення, як такого стати волонтером не було. Ще коли розпочався Майдан я не одразу «включилася» – вважала, що є молодь, виборює свої права, відстоює свої погляди на життя – і я туди не втручалася. Але коли на нашій Черкаській дамбі побили і почали стріляти в наших студентів, інших чоловіків та жінок, які там були, я просто відчула, що все, так не буде. Ми одразу почали організовувати блокпости. Там ми перезнайомилися між людьми. І, до речі, з більшістю людей, які тоді записалися, ми товаришуємо й до сьогодні. Ми заснували громадську організацію. Так і назвали її «Громадський блокпост», бо познайомилися на блокпості.

– Як почалася допомога армії?

– Наші оршанецькі прикордонники під головуванням генерала Ігоря Момота, легендарної людини, обороняли кордони нашої України. Ми зібрали для них необхідні речі: палатки, буржуйки, нові ковдри. До нас приєднався колектив міського Будинку культури ім. І. Кулика із концертною прогамою. І ми поїхали. Я перший раз їхала і не розуміла, яка ситуація тоді вже була. Нас зупинили на блокпості під Донецьком ДАІ-шники. Вони змусили нас зняти всю українську символіку, чому, я тоді не знала і не розуміла. Нам прямо сказали: «Якщо ви поїдете туди з українською символікою –  назад не повернетесь». Потім вони поставили питання: «А у вас є дозвіл від Ніколай Никоєвіча?» А я й кажу: «Хто такий Ніколай Ніколаєвіч?» «Как, ви нє знаєтє? Ето ж прєдставітєль ДНР!» Що таке «ДНР»? Я й кажу: «Ми що, в Сомалі знаходжуся? Це моя Україна і я куди хочу, туди й подорожую». За нами тоді встановилася сліжка.Телефоную Ігореві Федоровичу й кажу: «Тут за нами хтось їде, якесь ДНР, чи щось там таке», – я тоді взагалі не розуміла, що це і для мене це смішно було. Але він то розумів, що це таке і вони виїхали нам на зустріч. І з того березня я й почала волонтерити.

– А 24 лютого 2022 додали обертів і темпу, чи нічого не змінилося?

– Оберти, звичайно, із допомоги в тому ж 2021 впали порівняно з 2016 – 2017 роками, коли активні дії потроху пішли на спад і війна стала більш позиційною. Слава Богу, тоді було менш загиблих. Але ми постійно їздили. Ми, як громадська організація, переключилися ще на психологічну допомогу ветеранам, родинам загиблих і поранених у тому числі. Ми завжди спілкувалися з цими родинами, підтримували їх, на різні свята до діток приїздили, робили подарунки, допомагали їм лікуватися. Тобто робота постійно велася, єдине, що вона з фронту дещо змістилася в середину країни.

Але ми аналізували ситуацію і розуміли, що буде повномасштабна війна. І, як то кажуть, дзвонили в усі дзвони. Більше того, ми багато спілкуємось із громадськими діячами, військовими, політиками. Було багато факторів, які показували, що ведеться повномасштабна підготовка до війни. Я виступала на сесії, просила Управління цивільного захисту готуватися. Добре, військові, маючи досвід АТО, знають, що робити, волонтери теж зорієнтуються. А от що з цивільними робити? Де наші укриття? Ми запитували у влади, що ви будете робити, якщо зруйнують критичну інфраструктуру і не буде світла, і не буде води. Чи є обліковані свердловини? Так і досі ми не знаємо, де і на чиїй території вони є, чи зможуть ними користуватися громадяни. Ми бачили, що воно до війни йде, що нагнітається ситуація і були готові. Десь за тиждень до 24 лютого ми включилися – уже всі зрозуміли, що ситуація дуже напружена. На той час ми навіть не знали, чи достатнім буде харчування для наших військовослужбовців, не говорячи навіть про те, щоб забезпечити їх усім іншим. І от коли звичайні люди, дякую їм дуже, почали звозити продукти, я говорила: «Дівчата, готуйтеся до того, що, можливо, як під час ІІ світової війни, ми варитимемо каші в казанах на вулиці й будемо роздавати людям». Ми були готові до всього.

 

– Зрозуміло, що волонтерська робота – це постійний рух. А опишіть, будь ласка, свій звичайний день.

– Зранку? Чи з ночі? (сміється – ред.). Хлопці телефонують, щойно в них з’являється зв’язок. Або хтось кудись виїде. Усі хочуть набрати, поговорити, чи хоча б написати. А, не доведи Боже, якась погана новина – то сну немає. І я намагаюся хоча б на кілька годин у нічний час телефон вимикати. Так, без телефону жити не можу. Бо це зв’язок із рідними, із військовослужбовцями, це новини, це інформація. Іноді боюся читати повідомлення: «Не дай Бог, там якась недобра новина. Хто? Хто цього разу?» А потім я від себе блокую погані думки, сьогодні буде прекрасний день, наші хлопці будуть наступати, усі будуть живі здорові, ми дістанемо той кримський міст, про який мріяли. Боже, як я хотіла його дістати, той кримський міст. Ми обов’язково переможемо. І от із такими думками завжди просинаюся. Дзвінки і переписка – від ранку постійно на телефоні. Потім летиш у штаб щось виконати, комусь щось відвантажити, або пошукати, де його знайти. Усе треба десь знайти, попросити, дістати, привезти, переробити. І ми такі, що не відмовляєся ні від чого. Коли мене запитують, чи везти, то я відповідаю: «Я навіть не знаю, що це, але везіть – ми знайдемо, що з ним зробити». Картоплю, буряки і моркву? Так! Давайте! Зробимо моркву по-корейськи. Ми уже, до речі, придбали професійну овочерізку, майже професійну. Бо до того дівчата, лише уявіть, усе, а це 20−30 відер терли вручну – мені так шкода ті ручки. Хоча дівчата ніколи не скаржились. Спасибі нашим аграріям, що віддали нам заморожене м’ясо. Ми його переробляємо. Із одного робимо котлетки, з іншого – домашню ковбасу, а ще у нас є підприємець Валентин, який коптить на ЗСУ м’ясо безкоштовно. Бо воно ж приємно, коли ти приїздиш передати квадрокоптери, дрони, генератори, машини і привозиш смаколики. Плюс добреники випікають дівчата.

– А от з-поміж цієї круговерті волонтерських буднів, які б два свої досягнення виділили (неволонтерське і волонтерське)?

– Є. Перше досягнення – це наша команда Центру допомоги армії.  Я не дуже люблю слово «моя», тому НАША – наша волонтерська родина. А це, на хвилиночку, близько 130 осіб: це і «павучки», які цілими днями плетуть сітки та кікімори (це настільки марудна і кропітка робота – я чесно не витримала б, а ще руки постійно догори – ну дуже важко), це дівчатка, які котлетки випікають, еклери, манники, налисники – це ж теж марудна робота. Це наші хлопці, які ремонтують і фарбують автомобілі, які потім рушають на лінію фронту. Люди, які виконують великий обсяг господарської роботи… Волонтери, які комунікуюють з людьми і організаціями…Ті, хто допомагає знайти кошти на те, що потребують військові. Тому найперше досягнення – зібрати команду однодумців. Усі, до речі, працюють безоплатно, у нас ніколи не було зарплат. Втримати її усі ці дев’ять років. Зрозуміло, що з об’єктивних причин багато хто був змушений піти – у кого сім’ї, у кого робота, з кимось, можливо, і характерами не зійшлись – таке буває і це нормально. А особисте, звичайно, діти. Я навіть вагітною їздила на фронт. Може, прозвучить пафосно, але я так люблю Україну, що мрію, аби мої діти колись мені сказали: «Мамо, дякую тобі за те, що я народився в Україні».

– Якщо колись у далекому і щасливому майбутньому внуки попросять розказати про війну?

– Буду розказувати! У мене дуже багато є друзів. І от коли ми всі зустрічаємось, то один із них, полковник ССО Олександр, який дуже любить історію і читати книжки. Завжди кажу йому : «Саша, я не можу дочекатися, коли нам буде по 100 років і ми біля дуба Максима Залізняка розказувати своїм пра-пра-правнукам історії, і не вигадані, а те, що зараз пережили».

– А що для вас найстрашніше?

– Для мене найстрашніше у житті, як, мабуть, і для кожної матері, чи батька передати дітям у спадок війну, бо хочеться передати лише найкраще.

Чесно, для мене дуже страшно усвідомлювати, що, коли я починала їздити на фронт у 2014 році, бачила підлітків, приходила у школу, із ними говорила, а зараз вони воюють на фронті, гинуть… І ми до них їздимо. І розуміємо – поки ми не переможемо (саме переможемо, а не домовимось, чи укладемо мирний договір), то мої діти, а, можливо, не дай Бог, навіть внуки, оце все будуть продовжувати. Це так страшно, що просто неможливо.

– А що назавжди відклалося в душі?

– Під час війни набагато більше цінуєш людей. Ти можеш зустрічати їх усього двічі, чи тричі у житті, а вони стають для тебе рідними і близькими. А родичі можуть стати абсолютно далекими. Так насправді у багатьох.

Найщасливіші моменти мені дарують діти. Моєму малому 7 років і він дуже любить їздити в Київ. І коли почалася повномасштабна війна, а він мені каже: «Мам, поїхали в Київ». Кажу: «Андрію, ми не можемо поїхати в Київ, тому що там війна». А він каже: «Мам, ну ти ж така сильна. Беремо Байрактар і йдемо звільняти Київ! Влітку ми обов’язково звільнимо Київ». І так і сталося, наші рідні військові його і звільнили.

– Що для вас найприємніше у волонтерській роботі?

– Найприємніше – коли ти розумієш, що та річ, яку ти, ризикуючи своїм життям везеш на фронт, приносить користь. Ті самі дрони, автомобілі – вони рятують життя. Коли телефонують і кажуть: «Ми на вашому джипі виїхали втридцятьох, а якби не цей джип, то нас би всіх накрили і ми б там загинули». Це найбільша мотивація: рятувати тих, хто рятує нас. Дуже завдячую усім цим своїй волонтерській родині. Найбільше нам говорять військові про потреби в автомобілях, тепловізорах та оптиці, безпілотних літальних апаратах, генераторах, раціях… Центру допомоги армії двається частково закривати ці потреби. На сьогодні нами передано близько 100 автомобілей, 20 дронів, орієнтовно 20 тепловізорів та стількиж генераторів.

– А що для вас найогидніше у волонтерській роботі?

– Для мене найогидніші люди, яких я називаю шахраями, нечесними на руку. Або люди, які хочуть заробити будь-яким способом і для них буде непринципово, що це буде за спосіб.

– Що найважче і найлегше?

– Ну от коли приходять і кажуть: «Нам треба все». І я розумію, що ця бригада, поки що на ротації. А я краще передам хлопцям, які, як вони самі кажуть, не «на нулі», а на «мінус один», щоб врятувати їхні життя і врятувати нас із вами.

А найпростіше для мене, коли відпочиваю душею, в дорозі. Коли я за кермом буса і знаю, що везу все, що потрібно нашим хлопцям. І я в передчутті зустрічі, приємних таких вражень, обіймашок. Вони сприймають нас, як промінчики тепла, які привезли з їхнього дому. А найскладніше… Завжди кажуть, що не можна дуже сильно з кимось дружити на фронті, ріднитися з ними, тому що, не дай Бог, втрата, то дуже важко. У мене є знайомий хлопець, з яким ми познайомилися ще 2014 – він прикордонник і служив із Ігорем Федоровичем Момотом. Він сам із Луганської області. Діма його звати. Він був у Станиці Луганській, потім у Щасті і остання наша з ним зустріч у Попасній. І я не знаю, що з ним зараз… це дуже важко.

– Чи доводилося за ці роки спілкуватися, перетинатися з ворогом?

– Ні. Для мене було б найстрашніше потрапити в полон. Тому що ті тортури я не впевнена, що витримала б.

Їздили на таких невідомих територіях. Нам пощастило вивезти трьох поранених з Іловайського котла (ми тоді не знали, що це був уже котел). І просто попали на розбиту колону і по нас почали стріляти, щоб не дати змоги підійти до цієї колони і подивитися, чи там є поранені.

– Нехай щастить і надалі. Розповідаючи навіть про такі речі, ви усміхаєтесь. А взагалі, що чи хто може викликати у вас спонтанну усмішку?

– Щирі, позитивні люди. Коли відчуваю, що я з людиною на одній хвилі, що це моя людина, якій можу відкритися. А ще діти й друзі.

– А навпаки, що може викликати сльози?

– Коли гинуть. Коли кожен гине – то це страшно. Якщо ти хоч раз людину цю бачила і дізнаєшся, що цієї людини більше немає – дуже важко це пережити. Ти лягаєш спати і не знаєш, що буде. Коли дзвонить телефон, на тому боці переривисте дихання і ти ставиш лише одне питання: «Хто?».

Стаєш настільки загартованим, що коли телефонують рідні й плачуть, що поранений, я завжди відповідаю: «Не дуже важкий? Ходити буде! Слава Богу, значить живий, значить мінімум місяць відпочине, побуде в безпеці й спокійній атмосфері».

– А чи були ситуації, коли опускалися руки й хотілося відмовитись від волонтерства?

– Ну такі, щоб я остаточно для себе це вирішила, то ні. Але емоційних поривів було повно. Місяців три тому, коли зрозуміла, що я не можу дитині ліжко окреме купити, бо коштів немає, у мене був порив кинути все й піти служити.

– А що в моменти розпачу мотивує встати і рухатись далі?

– А виходу іншого немає. Якби ми, волонтери, в такому розпачі зупинилися, військові покидали все в розпачі, то в нас би України не було б.  Головна мотивація – це Україна, діти. Я не хочу, щоб мої діти виїжджали.

– Чи є у вас глобальні волонтерські плани?

– Перемога. Боже, як буде Перемога, я закрию на другий день усе, викину усі свої телефонні картки і почну нове життя. І я хочу реально піти в будівельний бізнес і будувати якісь котеджі для переселенців, для військових, які втратили своє житло. І там уже я хочу отримувати зарплату не так, як зараз. Хочу вже тоді витрачати гроші на свою родину і не думати про те, як мені прожити наступний місяць.

– А чи є у вас кумири?

– Ні. Є люди, які подобаються у певний період часу за те, що вони роблять. Але щоб прямо кумири – то ні. І ніколи такого не було. Ніколи нічиї портрети не вішала.

– А люди, якими ви захоплюєтесь є?

– Я захоплююся справжніми волонтерами, які без оплати з дня на день допомагають. Приведу приклад, ми допомагаємо ще й шпиталю. І от нас попросили зробити кожному індивідуальний подарунок. А їх усього лиш 600 осіб. І у нас на це ніч. І наші дівчата за ніч напекли медових пряників, розмалювали, спакували. І ніхто не сказав: «Ми не можемо, ми не встигнемо, це нереально». Я взагалі не чула від справжніх волонтерів слова «нереально». Коли ми зібрали 70 000 доларів на ударний дрон. Наступна мета – 100 000 доларів на комплекс ударних дронів і я вірю, що ми зберемо.

А ще військовими, які навіть поранені лишаються нас захищати. Наприклад, я знаю одного командира розвідників, який поранений, із осколками, з паличкою ходить і не лягає у шпиталь, бо хоче дочекатися, коли виведуть його хлопців. Він ходить із ними на виконання бойових завдань, бо коли хлопці бачать, що командир із ними – вони ще впевненіші у собі.

Бліц

1. Перемога скоро?

Ні. Для мене перемога – це не вийти на рубежі до 24 лютого і навіть не вийти на рубежі до 2014 року. Поки росія буде сильною, у них у головах закладено те, що ми другосортні й меншовартісні й що ми повинні бути під ними… вони постійно не даватимуть жити, намагатимуться нас пригнобити, завоювати, знищити.

2. Перемога – це розпад росії?

Так. Це повністю зміна влади в росії, яка потім приведе до зміни свідомості.

3. Що ви зробите протягом першої години після повідомлення: «росія офіційно капітулювала, ЗСУ вийшли на кордони станом на 1991 рік»?

Найімовірніше я буду стояти за цими військовими або десь біля них на бусіку – це 100%. І прямо там буром копатиму вздовж кордону ямки, ставитиму оті стовпчики розмежувальні. Розуміти, що хух, нарешті воно вже наше – ми нарешті досягли цієї мети.

4. Плакатимете?

Так.

5. А далі що?

Хочу випити шампанського на набережній у Севастополі. А потім ще й відсвяткувати перемогу в Холодному Яру.

6. А якщо абстрагуватись від війни бодай на годинку, що найбільше заспокоює?

Друзі. Спілкування. І природа. Дуже люблю збирати гриби. І тільки є можливість тікаю в ліс подалі від людей.

7. А де ви мрієте побувати?

Я мрію мати власний будинок і переїхати жити в ліс, щоб нікого не чути й не бачити (сміється – ред.). І я би цю велику мрію уже б здійснила, якби не повномасштабна війна. І ще мрію поїхати у Великобританію і подякувати Борису Джонсону за підтримку української армії, адже від них напряму йшла дуже велика допомога перед повномасштабною війною.

8. А чого ви ніколи не робили, але зараз розумієте, що зробили б?

Я ніколи не стріляла, не вбивала людей. Але зараз розумію, що в разі небезпеки для себе, для оточуючих я це зробила б геть без роздумів.

10. Чого ви ніколи не робили, але точно зробите?

Я не стрибала ніколи з парашутом, але дуже хотіла б

11. Що найбільше подобається і не подобається в Україні?

Хм. А тут виходить замкнене коло: подобаються українці й не подобається влада, але цю ж владу обирають ті ж українці. Ось такий каламбур: подобаються українці, що обирають владу, яка не подобається…

12. Що побажаєте Україні окрім Перемоги?

Воля і свобода, яку нам у 1991 році подарували, ніколи не даються просто так. Найцінніше – це воля і вона у нас є. Якщо порівняти, як люди живуть у білорусі, росії, то я б уже так не змогла. Тим більше, хто відчув оцей смак волі й свободи слова, уже не зміг би ніколи бути рабом. Я хочу, щоб люди це розуміли й цінували. Бо ця боротьба ведеться вже впродовж століть і дуже великою кров’ю. Щоб просто не забували, якою ціною нам далася Україна – вільна й незалежна.

 

Юлія Баранько