Сяюча усмішка, відкрита манера спілкування з дуже тонким та дотепним гумором – усе це може скласти хибне враження безтурботності, якби не кілька деталей… Дві чашки кави за 40 хвилин розмови.  Ще не одужала й хворе горло дає про себе знати, але треба їхати, бо обіцяла. Та й попереду близько двох діб без сну. Тому кава «відрами» уже стала звичними порціями. Із пані Іванною, саме так її називає оточення, ми не могли зустрітися понад місяць – завжди заважали якісь обставини. І поговорити вдалося лише перед її черговим виїздом на передову.

Яким було ваше життя до 2014 року? І як воно змінилося з настанням війни?

Я була студенткою і планувала майбутнє, яке мало бути пов’язане з моєю професією. Але розпочався Майдан. Власне з нього й розпочалася моя історія волонтерства. Коктейлі Молотова я не робила й не кидала, але я займалася тим, чим можуть займатися дівчатка – варила чаї і розносила їх по постах. А потім, коли почалася війна у березні, ми після Майдану зібралися в громадських організаціях і, власне, хлопці почати йти в АТО. Збирали продукти, ставили корзини в магазинах – усе, в принципі, те саме, що й зараз, просто зараз набагато масштабніше.

А як змінилося ваше життя 24 лютого?

Коли почалася повномасштабна війна, ми немов відчували, бо за день написали у нашій волонтерській групі, що треба зібратися 24 лютого на 18.00 у штабі, аби обговорити різні питання, бо є інформація, що можливо буде щось.

У мене чоловік був на контракті ще за рік до цього. І коли о 5 ранку розпочався напад, мені зателефонував чоловік, що їх підняли на кордони у Волинську область (бо вони були тоді на Яворівському полігоні).

Усі в групі списались і домовились про зустріч. Більшість хлопців, які всі ці роки були нашими волонтерами, до кінця дня уже були у військкоматі, аби йти на фронт. А ми стали до волонтерської роботи. Люди вже знали нас і почали телефонувати, приходити – усе саме по собі закрутилося. Люди зносили буквально все, що мали. Ми у прямому сенсі жили на штабі Центру допомоги армії.

Яке особисте досягнення вважаєте найголовнішим у житті?

Це моя сім’я. Я дуже рада, що маю такого чоловіка і в нас прекрасні діти, два синочки. Це найбільша цінність у моєму житті.

А волонтерське?

Особистого, мабуть, немає, тому що я дуже ціную нашу велику команду. Це потужна команда, яка об’єднала дуже багато різнопланових людей – різного віку, вподобань, професій, соціальних верств. Усі зі своїми вміннями. Ми багато чого вже зробили, зібрали. І я пишаюся тим, що ми просто об’єднали таку велику міцну команду. По одинці ми б ніколи не зробили того, що робимо разом. А ще ми дуже підтримуємо одне одного. Я обожнюю їх усіх – це для мене велика моя родина.

Розкажіть, будь ласка, про сьогодення волонтера. Який типовий день волонтера?

У мене таке відчуття, що я взагалі не засинаю. Бувають дзвінки і о другій ночі. Я після них не можу довго заснути. Близько п’ятої все ж засинаю, а з дев’ятої мені вже починають телефонувати, цивільні, військові. Я розумію, що треба їхати. А в мене ще двоє дітей і одного треба в садочок завести, а іншого погодувати. Рух дуже швидкий. Із лютого мій темп не спадає. Зранку до ночі – у нас же немає графіка, як на роботі. Можемо бути тут і до першої ночі. Так, ритм життя зараз складний, але я вважаю, що гріх скаржитися – Слава Богу, що над головою нічого не летить.

Чи маєте в планах, чи уже в роботі глобальні проєкти?

Плануємо масштабний проєкт спільно ще з однією організацією, але не хочеться забігати на перед. Можу сказати, що це буде спільний збір для «Азову». Це на найближчий час.

Опишіть, будь ласка, свій ідеальний день.

Ідеальний день – коли мій чоловік вдома, а не на фронті. Він іде на роботу, я іду на роботу. Усі щасливі. Зранку всі разом поснідали, увечері всі разом повечеряли. І це прекрасно, коли у нас є вихідні, які ми можемо провести разом. Ось такий ідеальний день, якого я чекаю. І він буде після Перемоги, бо наразі ні в мене, ні в чоловіка немає варіантів звільнитись – ми кожен на своєму фронті.

Ідеальний день зараз… Я навіть не знаю… Мабуть, якщо з фронту будуть новини, що ми наступаємо. Наступати важко, відбиватись важко… Просто, якби з фронту не було поганих новин.

Чого зараз бракує волонтерам?

Не хочеться, щоб люди зневірилися. Скільки зараз псевдоволонтерів – відкриваю фейсбук і бачу їхні пости. Когось зловили на тому, когось на іншому. Мені від цього так боляче. Думаєш, Боже, тут зранку до ночі копошишся у цьому всьому, а хтось має совість десь щось красти.

Мені здається, що допоки це не закінчиться, люди мають триматися разом, як на самому початку. Кожен може стати волонтером – це не професія, це звичайні люди, які мають бажання щось робити. У когось, може, більше сили й духу, щоб сісти й поїхати.

Що для вас найприємніше у волонтерстві?

Найприємніше, коли хлопці з фронту повертаються у відпустки, або взагалі повертаються. Коли ми приїздимо на фронт, а військові говорять нам теплі слова, що без нас їм важко, а ми їхній надійний тил. Ось нещодавно повернулася наша волонтерка Альона і каже: «Хлопці сказали, що ми для них навіть не стіна, а гора». І вона приїхала така заряджена енергією. Тобто відбувся такий обмін енергіями з військовими. Коли хлопці дякують, коли ти бачиш віддачу, наповнюєшся цим і йдеш далі. Найприємніше, розуміти, що тебе цінують і твоя робота веде до нашої спільної Перемоги.

А що найболючіше?

А оце з точністю до навпаки. Коли ті самі військові чи цивільні можуть не цінувати.

От нещодавно бачу в інтернеті, коли один військовий, який у тилу, публічно назагал пише іншому військовому, який зараз на фронті (я їх обох знаю): «я тебе туди не посилав, ти взагалі на зарплаті». Ні, не на зарплаті. Більшість тих хлопців, які там, хочуть додому. Гроші знецінені повністю. От коли людина заробляє кошти, вона має свій бізнес, вона має проєкти, продумує їх, йде до того, щоб заробити. Гроші, які отримують військові – це просто утримання і у мене язик ніколи не повернеться сказати військовому, що він багато заробляє. Коли у військових між собою якісь непорозуміння – мені хочеться, щоб усе було у всіх добре. Бо якщо всередині буде неприязнь – ми не зможемо досягти мети.

А чи були у вас моменти, коли хотіли покінчити з волонтерством?

Так. Іноді увечері я думаю, що зранку більше не піду в штаб. По-перше, це втома. А, по-друге, цивільні (матері, сестри) не розуміють специфіки. Буває, приходять і доведуть до такої істерики (звісно, істерика починається, коли вони вже вийдуть).

Наприклад, приходить людина і каже: «Мій син збирається іти на фронт або зараз у навчальному центрі й йому потрібно … » і список: берці, форма, каска, бронік, окуляри, рукавиці – тобто, усе що потрібно, аби одягнути і зарядити військового. Ми цим не займаємось – ми не купуємо. Тому що якщо ми будемо купувати особисті речі, то, по-перше, ресурсів не вистачить, а, по-друге, у нас десятки тисяч військових і як можна комусь дати, а комусь ні. Якщо не даємо, бо немає, вимагають, щоб купили. Відмовляємо, бо збираємо на дрони, машини. Тоді автоматично стаємо поганими волонтерами (і це найкраще слово, яке я змогла підібрати), бо «нащо той дрон, якщо військовий босий». Людина вивалює ось цей бруд, що ми незрозуміло чим займаємось і незрозуміло на що збираємо.

Я пояснюю, що ми звичайні люди, працюємо тут добровільно, без зарплат і ми нікому нічого не винні. Ми зранку до ночі робимо все можливе, аби забезпечити військових. Але не можемо забезпечити абсолютно всіх взуттям і одягом. Пропонуємо колом друзів – родичів екіпувати цього військового.

Ось оці звинувачення найболючіші – коли приходять і просто звинувачують.

А що тоді стає поштовхом рухатися далі?

Дзвінки. Фронт. Треба робити. Люди всі різні, усі мають право на свою думку, просто пояснюю сама собі: «вони не розуміють, можливо, зрозуміють пізніше». Волонтери, військові й цивільні, які не дотичні до цього – це різні світи.

Можете, будь ласка, поділитися історією, що найбільше запам’яталася?

Найперше – це емоції, які переживаєш, коли їдеш туди. Є емоції позитиву, коли ти бачиш рідних і близьких, а є емоції страху, звичайно, коли десь чуєш, що зовсім недалеко іде війна.

Улітку ми приїхали в Бахмут. Були дуже втомлені, у нас ще машина дорогою ламалась. І от ми в центрі міста сіли на лавку пити каву. І по Бахмуту був приліт. Це був найгучніший звук, який чула у своєму житті, працювала ворожа артилерія. Я як тримала каву, так і продовжила її тримати. Ми перезирнулися з волонтером, із військовим. Центр міста увесь був заповнений військовими. Вони всі швиденько посідали в машини й роз’їхалися – площа пуста. Я військовому кажу: «Ну що, мабуть і нам треба їхати? Чи ще доп’ємо каву?»

Або минулого літа ми поїхали на передову позицію. Я запитую: «А де сєпари?», а мені відповідають: «Ось гору бачиш – вони там стоять». А ми ще на Газелі поїхали (треба ж було додуматися з Черкас в Луганську область їхати на тій машині), вона висока, її добре видно. Військовий каже: «Богдан, треба притопити». А що ж топити, якщо водій із неї витис 80 км/год і то був максимум? І смішно, і грішно. Але ж розумієш, що треба довезти – ми ж не будемо все це переносити.

Дорога, коли я мало не втратила колесо, – його на шиномонтажі погано прикрутили. Ми цю машину везли хлопцям на фронт. А це була взагалі перша поїздка, де я везла машину – до того завжди їздила збоку. Воно мені цілу ніч торохтіло. І лише під ранок інший волонтер із нашої колони зателефонував і сказав, що колесо теліпається. Ми до нього, а там із 5 болтів лишилося 2. То ми вже були під Дніпром, заїхали в місто і 8 годин провели там, бо через те, що колесо було погано прикручене зіпсувалися деталі ходової. До слова, це був день обстрілу Дніпра. Коли прилетіло в середмістя, і люди загинули…

І це все не спавши.

До речі, про сон. Ми ж не спимо в поїздках. От сьогодні ми в ніч їдемо. Зараз весь день у нас буде збір: завантаження машини, логістика і т.д. Увечері підемо додому, перевдягнемося, спати, звісно, не будемо. Прийдемо сюди десь о 12 ночі. Їхатимемо всю ніч, день там, і знову назад дорога всю ніч. Я думаю, що це все на адреналіні, бо рахували, що ми не спимо навіть не 48 годин, а й по дві з половиною доби. А ще кава… Літрами.

А маєте якісь плани після Перемоги? Чого хочеться окрім Перемоги?

Я ніколи не була в москві (сміється – ред.). Колись я собі планувала маршрут по Європі, то я все ж хочу здійснити цей тур після Перемоги. Щоб у кожне заплановане місто заїздити на машині на кілька годин.

А от зараз ще додалося бажання поїхати в ту москву, гордо прогулятися красною площею, подивитися, де наш прапор висів (молодець хлопець, який його туди повісив). Хочеться, щоб люди, які там (от я наївна) зрозуміли, що вони винуваті. Коли чую, що вони радіють тому, що в нас горе, то я не розумію, чи вони люди взагалі. Люди не можуть бути такими, щоб не жаліти інших людей, особливо дітей.

Коли наші війська в Житомирській, Київській області заходили у звільнені села, то люди були їм раді й так вдячні, що готові були віддати останнє. Діти їм яблука виносили, а військові їм шоколадки давала. Хочеться, щоб прийшов час і та частина цивільного населення, які нас не підтримують,  і  Крим, і Донецька область зрозуміли і зустрічали так само…

Бліц

Як вважаєте, перемога скоро?

Ні.

Коли?

Рік – два.

Що для вас Перемога?

Може, я багато хочу, але хочу, щоб вони всі вимерли. На всій тій території, яку вони зайняли. Коли їх не буде на нашій землі. Коли ми будемо вільні. Кордони 1991 року – це було б ідеально.

Що зробите протягом першої години, коли дізнаєтесь про Перемогу?

Шампанське відкрию. Обдзвоню усіх, кому додзвонюся, бо впевнена, що лінії мобільних операторів просто ляжуть, не витримавши такого навантаження. І це, мабуть, буде найгучніший писк у моєму житті.

Маєте далекоглядні плани?

Звичайно. Є мрії, цілі, яких хочу досягнути. І я розумію, що не можу цього зробити, доки іде війна. Зараз усі сили спрямовані лише на нашу перемогу і родину.

Про що мрієте?

Я дуже хочу свій будинок. Це спільна наша з чоловіком мрія.

Чого найбільше боїтеся?

Втрати близьких.

Що заспокоює?

Постійний рух. Коли щось робиш, комусь допомагаєш. Коли розумієш, що план на сьогодні виконано, плюсик в карму. От кожен день мають бути плюсики в карму, щоб душі було спокійніше.

Що може викликати спонтанну усмішку?

Я взагалі посміхуська. Щось приємне: слова, спогади, анекдот.

А часто плачете?

Так. І це не сльози радості. Плачу від болю, плачу від втоми, від втрат, від нерозуміння навколишніх. Біль за когось. Та навіть під фільм можу плакати.

Чого ви ніколи не робили, але хочете й майже 100% впевнені, що ви це зробите?

Я ніколи не літала на повітряній кулі, але завжди хотіла.

А чого ви ніколи не зробите, ні за яких обставин?

Не продам. Не зраджу. У мого чоловіка, наприклад, є одногрупники з військової академії, які перейшли на той бік. Тут мені незрозуміло, ну як. Із Черкаської області хлопець…

Чого ви ніколи не робили до війни, але зараз для вас це вже норма?

Я не так давно отримала водійське посвідчення і вже воджу автівки. Але я їжджу лише на автоматі й мені вже всі говорять, що давно пора перевчитися їздити на механіці, бо купа бусів і їх треба возити. Наступний мій крок – навчитися водити на механіці й бус.

Що вас найбільше захоплює, а що найбільше розчаровує в українцях?

Захоплює, коли вони об’єднуються, а розчаровує з точністю до навпаки – коли між собою сваряться, через ті ж різні політичні погляди. Зараз не до політики. Усі мають забути, хто вони були до сьогодні, а встати і разом щось робити для Перемоги. А не шукати можливість звалити на когось.

Що має змінитись в Україні, щоб ви як мати, яка любить своїх дітей, 100% була впевнена, що їм тут має бути добре?

Найперше – Перемога. Бо зараз, на жаль, ми живемо без майбутнього. Я не знаю, що буде завтра – прилетить воно сюди, чи не прилетить. Ось пару днів тому як летіла ракета у мене над будинком, то такий гул стояв, усе трусилося і я не знала, це вже все, чи ще ні. Живеш сьогодні. Є сьогодні й добре.

Але я взагалі хочу, щоб мої діти лишилися відбудовувати і розвивати Україну. Навіть якщо син поїде за кордон, то я хочу, щоб із отриманими знаннями він усе ж повернувся, жив і працював тут.

Що би ви побажали Україні й українцям?

Не падати духом. Треба вірити у військових, вірити у волонтерів, вірити один в одного.

І не знецінювати нікого. Ми маємо бути спільною родиною. А ще цивільним треба цінувати військових, бути їм вдячними й виказувати цю вдячність – їх це дуже окрилює й надихає. Навіть на вулиці сказане військовому «дякую» зробить його вечір. Їм дуже важко буде, коли вони повернуться. Ми всі травмовані. І дуже хочеться, щоб їх не знецінювали.

Юлія Баранько