Рік великої війни, шаленого спротиву українців, боротьби, сили та мужності. Загалом Україна долає ворога вже понад 9 років. Та 24 лютого 2022 року вся країна прокинулася від вибухів, страшних новин та тривожних дзвінків. Напередодні річниці повномасштабного вторгнення кореспонденти «Нової Доби» розпитали черкащан, яким для них було 24 лютого минулого року, що змінилося за цей час та якою бачать нашу державу після Перемоги України.

 

Дар’я Роженкова, журналістка:

− 24 стало втіленням найстрашнішого сну в життя. Напруга справді застигла в повітрі напередодні, а тоді – розбудила серця всіх українців. У цей день я мала поїхати до рідних, побачитися, провести за затишними розмовами час. Натомість, мене проводжали друзі з хвилюванням в очах і відчуттям довгої розлуки. А я їхала у невідомість, адже в Запоріжжі було більш небезпечно. Хоча, на початку, хіба десь було безпечно? Тоді переповнював біль, злість, ненависть, бо розуміла, у мене вкрали майбутнє, а в когось ще гірше − життя.

Ми спопелялися і з болю народжувалися знову. Ми стали єдиним серцем, для якогось нормально засинати під сирени, писати друзям заповітне «як ти», збирати кошти на допомогу чи помсту, боротися за життя. Ми стали інакшими, але сильнішими.

Я бачу Перемогу України омріяною. Буду допомагати загоювати рани і відбудовувати сильну незалежну державу. Так, буде складно, болісно, але спробую докласти зусиль, аби ніхто і ніщо не був забутий.

Бажаю Україні Перемоги! Хочу, щоб синьо-жовтий стяг замайорів від Бучі, Одеси до Херсона, Донецька і Ялти. Бажаю, щоб твої діти зібрали  переживання і біль у валізи, і повернулися додому. Щоб ти, Ненька, змогла оновитися зовнішньо і внутрішньо. І найголовніше, щоб герої не були забуті!

 

Олександр Черевко, ректор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького:

−  24 лютого я зустрів у Києві − поїхав туди напередодні. Чув перші вибухи, було важко виїхати з міста. Звісно, це був стрес, іще й тому, що я дуже поспішав на роботу. Урешті мені вдалося приїхати в університет, і ми з командою почали формувати план дій, наші заходи, аналізуючи те, що відбувалося в країні.

За цей рік змінилося, мабуть, усе. Ми усвідомили, що таке справжні цінності.

Особисто для мене не відкрилося нічого нового з точки зору розуміння, що таке Україна, що таке вільний світ, і що таке дика орда, яка називається ще росією. Але у всіх нас з’явилося прагнення до духовної єдності, до спільної боротьби проти спільного ворога.

Ще в мирний час не раз повторював, якою є національна ідея України. Це політична незалежність, національна економіка, національна культура, материнська мова і наше прагнення до духовної єдності, у тому числі створення й розбудова єдиної помісної православної церкви. Але нині нашу національну ідею можна сформулювати одним словом: Перемога. І в цьому контексті всі ми змінилися. Усі здорові сили, вся нація, всі люди прагнуть одного − перемоги над лютим, одвічним, клятим ворогом. І найважливіше, що ми всі віримо в цю перемогу.

Україна неодмінно буде незалежною, вільною демократичною країною в сім’ї  Європейського Союзу та НАТО. А якщо говорити про людей, то тут спадають на думку слова нашого великого земляка Тараса Шевченка: «а у селах у веселих − і люди веселі». Саме таку картинку мені малює уява.

Я бажаю Україні, об’єднавшись разом і на фронті, і в тилу, і з усім вільним демократичним світом, подолати ворога.

 

Катерина Молодик, заслужений вчитель України:

− У ніч на 24 лютого я майже не спала через біль у серці. Можливо, інтуїтивно відчувала, що станеться дещо жахливе. Знаєте, при згадці того дня емоції лишаються такими яскравими й гострими, ніби цього року й не було. За тиждень до початку війни все змішалось: думки, новини в ЗМІ, внутрішні переживання. Проте я була спокійною, бо розуміла: треба сконцентруватися на чітких кроках. Тож спакувала валізу й обговорила чіткий план наших дій з рідними.

Прокинулась о п’ятій і почала переглядати стрічку у Фейсбуці. Збагнула, що почалася війна та навдивовижу сприйняла цей факт без хвилювання. Одразу зателефонувала заступнику директора ліцею та зібралася на роботу. Тож ранок того дня зустріла з вчителями й працівниками закладу. В області лунали  вибухи, а ми думали, як діяти далі, що зараз необхідно заспокоїти та підтримати дітей. До речі, перед вторгненням ми зі школярами говорили на тему війни, зокрема, як зберігати внутрішню рівновагу. Я рекомендувала скласти тривожні валізи й покласти туди речі, які є для них цінними: книгу, іграшку, щось особисте, а також ліхтарик, снеки й воду. Насправді тоді вчителі зробили для дітей неймовірне, адже батьки теж були розгублені й мали вирішувати вкладні питання. Викладачі комунікували з вихованцями в чатах, проводили онлайн-конференції, тобто постійно підтримували зв’язок. Це якраз про усвідомлення цінності того, що ти робиш, де заходишся і яка місія в житті. Коли навчання відновили, то деякі вихованці розповідали, що завдяки такій підтримці вони почувалися спокійно під час повітряних тривог і були зібраними.

Щодо мене, то на початку війни не стресувала, бо поруч були рідні. Вони з розумінням ставилися до того, що я не мала ресурсу, аби надавати зворотну підтримку. Попри це рідні говорили правильні й теплі слова, відшуковували позитив і зосереджували мене на цьому. Тому, коли згадую той період, то вкотре їм дякую.

Ще на початку повномасштабного вторгнення я розуміла, що воно не завершиться за кілька місяців чи тижнів. У 2014 році було багато розмов, що війна триватиме десятиліттями і соціум сприймав бойові дії, як щось відокремлене. Адже це не торкається всієї України, а відбувається лише на певних територіях. Звучить дивно й некоректно, але багато українців не усвідомлювали масштабності розвитку подій. Спогад про початок збройної агресії допоміг мені сконцентруватись, збагнути, що не варто чекати моментального завершення цього жахіття, бо ніхто не знає, коли настане цей день. Усе, що необхідно робити зараз, − примножувати сили й допомагати тим, чим можемо.

У мене є життя до війни та момент, в якому існую зараз. Тобто є конкретний день, який я проживаю від сходу й до заходу сонця та улюблена справа − робота з дітьми. Спільно з колегами й однодумцями зосередились на післявоєнній освіті: шукаємо різні формати того, що б реалізувати нині, чим можемо бути корисними для школярів, що необхідно втілити після перемоги. Я усвідомлюю, що варто не зупинятися, виконувати окреслені завдання у межах своєї компетентності, аби пришвидшити перемогу. Це той фокус, який тримаю перед собою упродовж конкретної доби, за який щоразу дякую. Потрібно цінувати кожен день, в якому ми є, бо хтозна, чи матимемо наступний.

На мою думку, одним із головних аспектів, що змінився за цей рік, є відчуття безпеки. Дотепер ми будували плани, а зараз не знаємо, що трапиться у найближчий час. У голові можна багато накреслити, але в один момент починається обстріл, зникає зв’язок, світло, тепло й вода… І ти перемикаєшся в режим виживання-існування, усі процеси зупиняються, але все ж збираєш докупи внутрішні ресурси, аби перебути в цьому стані. Ця здатність зараз є найнеобхіднішою в українців. Гнучкість, адаптивність, стійкість… В якийсь один день ми слабкі, а потім збираємося. Українці стали дослухатися до себе й інших, звідусіль чути питання: «Як ти?» Ідеться про людяність, що ми є одне в одного й готові витягнути біль, співпереживати, підтримувати. Натомість трапляються випадки, коли людину не варто чіпати й розуміти, що всьому свій час. Має бути усвідомлення цієї різності, бо в кожен отримав власний травмуючий досвід. Тому щасливе майбутнє залежить від того, наскільки українцям вдасться об’єднатися внаслідок стресових подій.

Я хочу побажати Україні бути. Зараз ми боремось за наше фізичне існування і за існування як нації. Те, що відбувалось у різних містах України, зокрема, в Маріуполі, Бучі, Ірпені, а зараз  це триває в Бахмуті − це буквально про фізичне знищення українців. Вважаю, це єдиний аргумент, який нині є у ворога, адже коли ти не можеш перевищити когось у духовному сенсі, то не залишається нічого, окрім мови сили й ворожнечі. Століттями росія намагалась знищити нас духовно через різноманітні заборони у сфері культури, але враховуючи коріння української нації, потужність народу, традиції, що передавали з покоління в покоління, ворогам це не вдалося. Зараз ми вийшли на відкрите плато фізичного супротиву, тож для мене дуже важливо, аби українці продовжували бути і на фізичному, і духовному  рівнях. Іван Франко говорив: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями». Не боятися тієї сили, що нас наповнює. Війна показала кожному громадянину та світу нашу неповторну міць, яка була завжди. Можливо, ми не усвідомлювали свою потужність, прекрасність і глибину. Та через випробування, які українці пройшли протягом цього року, напевне змогли відчути себе собою. Після перемоги я бачу Україну українською. Так, упродовж десятиліть доведеться проживати травми, які ми отримали, адже біль не вщухне. Окрім цього, реінтегрувати чимало людей, які перебували в окупації, надавати психологічну допомогу дітям, дорослим і військовим, які повертатимуться до цивільного життя. Водночас найбільший шмат роботи чекає після завершення війни, коли буде потрібно втілювати політику примирення, учитися розуміти одне одного, бо без емпатії ми не впораємось. Тому зичу Україні та українцям духовного тепла, любові, віри в кожного громадянина і, звісно, бути. Інакшого шляху в нас немає.

 

Олександр Воскобойнік, директор НВФ «Урожай», депутат Черкаської обласної ради:

– Прокинувся від того, що все шумить. Було таке внутрішнє відчуття, ніби щось трапилося. Включив телевізор, а там повідомлення – все, війна. І тут пішли перші ракети, які пролетіли над будинком. Так, зрозуміло, що був страх. Але я одразу самоорганізувався і викликав усіх своїх підопічних керівників на роботу. О 7-й годині ми вже всі були в офісі. Тоді не було думок, а що буде далі. Першим ділом аналізували, що зробити сьогодні: а це сховати техніку, наші заправочні станції. Цим і займалися.

Панічний страх проходить одразу після того, як ти починаєш усвідомлювати, що за тобою стоїть цілий колектив, який теж розгублений. У такому випадку ти не маєш морального права десь «дати в штангу».

У цей же день був на зустрічі з очільником ОВА та бізнесом. Тоді ж отримав напрямок роботи – налагодження комунікації у певному районі щодо тероборони (поставки харчування, одягу, амуніції). І коли була думка взяти до рук автомата, то люди сказали, що це не моє, я можу бути кориснішим в іншому. Тож, морально я був готовий, але займався тим, що було потрібно для людей, бізнесу і для війни.

Війна всіх нас змінила. Але не зупинила. Якщо говорити про бізнес, то тих, хто плив за течією, уже «змило». «На плаву» лишилися ті, хто зміг трансформуватися. Особливо це стосується малого бізнесу. Йому довелося вчитися думати по-іншому і швидко. Коли почалися складнощі з поставками, підприємці навчилися перебудовувати виробництво, щоб виготовляти ті речі, які ми раніше отримували з Китаю чи Сполучених Штатів. Держава змінила курс із експорту сировини на її на переробку. І це дуже добре. А в цілому всі українці стали згуртованіші, сильніші. Мудріші. І навчилися ще більше цінувати те, що маємо і тих, хто поруч.

Однозначно, ми всі вийдемо після цієї війни сильнішими. Разом усе відбудуємо. Україна буде в рази міцнішою, незалежною європейською державою. Українські аграрії триматимуть продовольчу безпеку всього світу, бо не секрет, що ми давно годуємо хлібом не лише Європу.

Українська культура підніметься на новий рівень, адже вона вийде з-під багаторічної тіні та гніту. А розробки українськи вчених та здобутки наших спортсменів відтепер назавжди – під українським синьо-жовтим прапором. Українське буде українським, і вже ніхто на наше не зазіхне.

Звісно, бажання зараз у всіх українців одне. Бажаю, щоб усі сини та доньки України повернулися з Перемогою до своїх рідних! Тримайся, Україно! Світанок вже скоро!

 

Леонід Нечипоренко, директор навчально-наукового інституту фізичної культури, спорту і здоров’я ЧНУ ім. Б. Хмельницького, кандидат педагогічних наук, доцент:

− Я здогадувався, що повномасштабна війна буде. 24 лютого зранку мені потелефонувала мама одного з наших студентів, яка із Харківської області, і запитала, що будуть робити зі студентами. Саме вона повідомила, що війна почалася і їх уже обстрілювали. Тоді студентам у гуртожитку я сказав, щоб вони роз’їжджалися по домівках. А сам пішов на роботу. От як пішов 24 лютого, то вперше прийшов додому приблизно через два тижні. Напередодні в нашому корпусі ми облаштували бомбосховище. А 24 лютого до навчального закладу звернулися місцеві волонтери і ми за підтримки ректора організували центр допомоги на базі нашого інституту. Далі організували плетіння сіток, ми не мали досвіду такого, тож доводилося швидко навчатися, адже часу зволікати не було. Хочу наголосити, що ми все це робили спільно з колегами та небайдужими черкащанами. Адже допомагати плести сітки приходили не лише працівники університету, а й багато містян.

За цей період у мене змінилося ставлення до людей, зараз воно двояке. Я маю можливість спілкуватися зі студентами, які зараз воюють. Пам’ятаю, якими вони були раніше і якими стали зараз. Нещодавно один із моїх студентів, який зараз воює, приїжджав в університет. Кажу, ти зайдеш до своїх одногрупників, поспілкуєшся, а він відповідає, ні, не зайду, вони не зрозуміють те, що я їм скажу. Дуже змінилося моє ставлення до росіян, звісно ж у негативну сторону. Щодо європейських країн чи всього світу ставлення змінилося в позитивну сторону, бачимо величезну підтримку від керівників інших держав, від народів. І досі в мене є страх, переживання за те, що так багато наших людей гине, перебуває в небезпеці, наші хлопці воюють у надскладних умовах. Я помічаю, що в одних людей є паніка і настрій, що все пропало, нічого хорошого не буде, інші ж навпаки – відмежовуються, ніби війна десь далеко. Власне, на мою думку, не варто впадати у повний відчай, все сприймати негативно. Щодо позитивного, то за цей рік у мене народилося двоє внуків, життя триває попри все.

Я поки що не знаю, що для нас означає Перемога. Але розумію, що ми маємо стати країною із сильною армією, достатньою кількістю зброї, щоб у будь-якому випадку могли захистити себе від такого сусіда, який, на жаль, нікуди не подінеться. Що стосується відбудови, на мою думку, це буде відбуватися швидко, адже багато країн захоче нам допомогти в цьому.

Хочу, щоб кожен із нас наодинці з собою подумав, що я роблю зараз для країни, щоб не було соромно перед дітьми, внуками. Це не задля похвали, а для того, щоб розуміти, чи на правильному ми шляху, чи підтримуємо країну, наближаємо Перемогу. Адже наші дії самі говорять за нас.

Юлія Фомічова, журналістка:

− 24 лютого мав бути одним із найуспішніших днів у моїй професійній кар’єрі. Я мала підписати два хороших робочих контракти, планувала у зв’язку з цим розширювати команду своєї агенції. Тому практично до ранку готувалась, працювала. Близько 5 ранку лягла трохи поспати. І виходить проспала повномасштабне вторгнення. Зранку вчителька старшої доньки у батьківському чаті написала, що навчання буде дистанційним. Я подумала, що це знов через псевдозамінування шкіл, до яких ми вже звикли. І сприйняла цю новину як можливість поспати трохи довше. Однак знов розбудив дзвінок колеги, який питав адресу донорського центру, з яким я раніше співпрацювала. Я була здивована таким раннім дзвінком. І колега сказав, що війна почалася. Я ще намагалась сказати, що війна вже вісім років як почалась. А потім почитала новини. Перші думки були про роботу. Чи варто переносити робочі зустрічі чи це й так зрозуміло? Прийшло також розуміння того, що всі мої проекти, над якими я працювала до цього, закриваються, і я лишаюсь безробітною. З двома дітьми. В орендованій квартирі. Я стояла біля вікна і спстерігала, як люди вимітають усе з супермаркету, розташованого навпроти мого будинку. Я не бігла в аптеки, магазини, банкомати. Я завмерла, як це зі мною трапляється у стресі. Я спостерігала, щоб зрозуміти, як жити далі.

Я не побачила якихось кардинальних змін у собі. Як і раніше, стараюсь не втрачати гарні можливості, бо шанси, що буде ще одна спроба − мінімальні. Тому стараюсь жити наповну, попри все. У країні найбільш позитивні зміни для мене − це те, що нарешті українська мова завойовує свої права, що зникає все російське − поклонніня російським митцям, російськомовне навчання і обслуговування, назви вулиць, російські традиції, свята. Мені до болю прикро, що це не сталося раніше, адже Україна давно була незалежною і це давно треба було зробити. Все більше людей пишаються, що вони українці і з України за кодордоном. Знову ж таки прикро, що ця гордість, цей патріотизм дістався такою дорогою ціною. Я тільки переконалася у своєму бажанні і прагненні жити і ростити дітей в Україні − доти, доки це буде можливим. Бо навіть не маючи в Україні свого дому, ми знаємо, що Україна − наш дім, і ми його любимо

Я не маю ілюзій, що після Перемоги наше життя буде легким, а Україна квітучою. Я бачу себе в Україні, це по-перше. Я знаю, що буде багато роботи з відбудови країни. Я готова працювати і вчити працювати на благо країни своїх дітей.

Перемоги, миру, безпеки, визнання у світі як потужної, сильної країни, переходу України в розряд розвинених.

 

Олександр Гуменний, актор Черкаського драматичного театру, військовий:

− 24 лютого в мене почалось із дзвінка тестя, який зателефонував і сказав, що почалася війна з росією. За два тижні перед цим, відчуваючи що це неминуче, я попросив його доглядати за моєю дружиною, його донькою, і моїми дітьми. Сказав, що я стану до лав Збройних сил України. Так і сталося. Після дзвінка я поїхав на  місце збору і був зарахований в тероборону, отримав бойову зброю, яку тримав у руках уперше у житті. І 25 лютого вже разом із побратимами охороняли однин із стратегічних об’єктів Черкас. Змінилося все: нові люди, нове становище, нові завдання, нові відчуття, нові обов’язки…

На той час я навіть не стояв на обліку у військкоматі але відчував, що саме тут я маю бути, саме тут я маю щось допомогти зробити як чоловік. Уже наприкінці березня разом із однодумцями, із кількома побратимами, вирішили що можемо спробувати зробити більше і перевелись в одну зі новостворених окремих механізованих бригад ЗСУ. На початку квітня нас перекинули на схід України, в зону бойових дій. Ми обороняли місто Сєвєродонецьк.

Я впевнений, що за цей рік війни українці не тільки змогли згуртуватися і дати гідну відсіч російським окупантам, а і об’єднати навколо себе весь світ. Усі дізналися, що є така країна − Україна і, що це держава, де живуть люди із твердим характером, силою волі та прагненням справедливості. Ми показали, що немає ціннішої свободи, аніж власна. Тому не дамо ворогам нав’язувати нам своє.

Після перемоги я бачу Україну ще більш міцною та квітучою. Вона має стати такою державою, у якій захоче побувати багато жителів світу і це вважатиметься за честь. Бо Україна − це країна незборимої волі, честі, справедливості, розвитку і любові.

Щиро бажаю моїй Україні Перемог: над агресором, над корупцією, над колобарантами та над брехнею. Бажаю людям щирого усвідомлення, що бути українцем − це справді честь і велика відповідальність. Щиро вважаю, що все це справді важливо. Слава Україні!

 

Євгенія Лядецька, голова студентської ради ЧНУ ім. Б. Хмельницького:

− 24.02 − це день, який назавжди залишиться у нашій пам’яті. Того дня я повинна була поїхати на пари та забігти на роботу, але новини про воєнний стан зупинили всіх українців. Ось тоді наше життя змінилось на «до» та «після». Уже після першого сигналу «повітряної тривоги» ми почали збирати «тривожну валізку» та шукати найближче укриття. Згадую емоції, які відчувала, але в голові лише страх за рідних, які перебували далеко від мене, та за Україну. Ми щиро вірили, що все це скоро закінчиться, але уже рік, як ми боремося за нашу свободу та незалежність.

За цей рік життя змінилось із ніг до голови. Я відчуваю єдність, зібраність та бойовий дух. Люди стали добрішими, допомагають у будь-яких обставинах, а країна змінюється на очах. Я опановую спеціальність «Менеджмент соціокультурної діяльності», тому окремо хочу сказати про культуру. Вона піднялася на новий рівень! Неймовірно приємно підтримувати нових українських митців, акторів та артистів.

Після перемоги я бачу Україну сильною та незалежною. Вірю, що вже скоро ми переможемо та наша молодь буде відбудовувати країну. Ми зробимо все, щоб на кожному клаптику України панував мир та свобода.

Я хочу побажати нашій країні витримки, сил, терпіння та перемоги. Як би там не було, ми будемо до кінця. Ми все відбудуємо і ніколи не забудемо звірства країни агресора.