Андрія (ім’я героя змінено – авт.) повномасштабне вторгнення застало вдома –  у приватному будинку селища Благодатне Скадовського району Херсонської області. Він займався вантажними перевезеннями. О 4 ранку мав виїжджати в Запоріжжя. Однак коли вийшов на вулицю – побачив, як прямо над його двором пролітають ракети. Уже через лічені години почався бій у кількох кілометрах від його селища. Далі – пряма мова.

 

24 лютого 2022 року

− Наше селище розташоване за 45 кілометрів від Криму. Із того боку після нетривалих боїв і рухались росіяни. Порахувати техніку, колона якої рухалась через село, було неможливо – із 10.45 до 14 години вороги йшли безперервно. Однак у селі загарбники не зупинялись. І в нас склалося враження, що про нас навіть забули. На певний час життя було таким же, як до повномасштабного вторгнення. Працювала українська місцева адміністрація. Але так тривало недовго. У березні росіяни заїхали в село великою колоною. Ми, жителі села, вийшли до них на розмову – хотіли заявити, що керуватимемо своїм населеним пунктом самі. Та нам не дозволили цього зробити. Позбавили прав управління голову селищної ради, забрали в неї ключі й передали місцевим колаборантам, які отримали від окупантів повноваження керувати селищем. Після цього проукраїнських жителів села почали щемити. Почалося мародерство. Поліції не було, і це стало роздоллям для того типу населення, які жили за рахунок того, що могли поцупити. Жителі села самі собі встановили графік патрулювання – і патрулювали. Коли чули вибухи – звозили дітей до садочка.

 

Переслідування людей із проукраїнською позицією

Російські військові почали приїжджати до села регулярно. Вони мали списки АТОвців та проукраїнських активістів. Людей із того списку вони забирали на три дні на підвали. А потім відпускали, даючи час на те, щоб виїхати. Утім, виїжджали не всі. Тих, кого не забирали, залякували на вулицях.

Якось йшли центром села і росіяни грубо почали говорити з нами. Ми їм сказали, що ми в себе вдома, а вони хай ідуть до себе додому. І над головою мого батька росіяни випустили автоматну чергу. Він озирнувся і спитав: «Думаєш, я злякався?» – і отримав прикладом у спину.

Серед підтримки росіян були алкоголіки і наркомани. Траплялися випадки, коли в них у сім’ях ставався конфлікт, і дружина, скажімо, здавала свого чоловіка росіянам – мовляв, у нього проукраїнська позиція – і ті приїжджали його бити. І так було не тільки в сім’ях – кожного, хто не так подивився,  могли здати росіянам, бо, мовляв, він за Україну.

Кума мого були забрали. Пізніше колеги його доньки повідомили, що він у Чаплинці в лікарні в реанімації. А дехто зникав назавжди.

 

Окупованим селищем керують винятково українські колаборанти

Тим часом дві колаборантки керували селом. Головою поставили Ніну Мащенко. Працювала вона в парі з Альоною Герасимчук. Вони проводили референдум за вступ до рф, агітували людей. Першими взяли російські паспорти й агітували отримувати їх інших. За отримання російського паспорта можна було отримати виплату по 10 000 рублів кожному. Пізніш без російського паспорта не можна було отримати пенсію. Заселяли росіян та проросійських учителів у порожні хати українців, що виїхали на підконтрольну Україні територію – як у приватний сектор, як наприклад, у мій дім, так і в багатоквартирки. Російські військові повністю заселили двоповерхову лікарню, «бригаду», пташник. Пізніше Ніна Мащенко пішла на підвищення й очолила Скадовську адміністрацію, а Альона Герасимчук стала на її місце в селі Благодатне. Місцевий директор школи урочисто зняв український герб зі школи й досі керує нею. Адміністративні посади в селищі одразу зайняли колаборанти, при владі – всі ті, хто проживав у селі.

У перші два тижні люди розкупили всі українські товари. Ті жителі села, які кричали «вау, прийшли асвабадітєлі», почали їздити у Крим, скуповувати там різні товари й торгувати ними з машини або просто в своєму дворі. Та якість цих товарів була сумнівною.

 

80% жителів селища виїхали

Прильотів перших пару місяців не було – літало над селом. Однак тиск окупаційної влади змусив виїхати 80% корінних жителів села. Не виїхали тільки ті, хто мав відверту проросійську позицію, та ті, хто не міг виїхати за віком або ж тому, що доглядають людей похилого віку.

Я виїжджав 10 квітня. Ситуація так складалася, що треба було вже від’їжджати. 6 блокпостів треба було подолати до Антоновського мосту і три – після. Дорога довга, хоч і всього 250 кілометрів, але на кожному блокпосту – обшуки, перевірки, допити… На людей тиснули – мовляв, там небезпечно, там вас не випустять, там обстріли. Багато людей піддавалися цьому тиску і поверталися назад.

 

Погрожували за відмову навчатись у російській школі

Школа раніше в Благодатному була великою, до неї привозили шкільним автобусом дітей із 5 сіл. Однак коли у вересні нова окупаційна влада вирішила розпочати навчання в ній – набралося двоє-троє учнів. Тоді до батьків, які не хотіли віддавати дітей до російських шкіл приходили й погрожували покаранням за це. Онлайн-навчання в українських школах заборонили.