«Нова Доба» продовжує розповідати про людей, яким вдалося врятуватися під час окупації. Ми збираємо історії українців з різних областей, аби зафіксувати воєнні злочини та показати опір громадян та незламність їхнього духу.
Повномасштабне вторгнення стало неочікуваним для Сергія. Він навчався в Херсонській державній морській академії. Напередодні 24 лютого чоловік повернувся з відпустки й будь-які розмови про війну не сприймав як реальну загрозу. Але цей день розділив його життя на «до» і «після». Спочатку війни він разом з рідними почав волонтерити та допомагати евакуйовувати біженців з окупованого на той час Херсону.
Пригадайте, яким для вас був перший день повномасштабного вторгнення?
– Я дуже добре запам’ятав день вторгнення, бо саме тоді лежав у лікарні. Вона розташована на околицях міста, біля аеропорту. А він став одним із перших об’єктів, що знищили окупанти.
24 лютого мені зателефонували й сказали, що почалася війна. Я не повірив у почуте, аж поки в палаті не вилетіли вікна від вибуху. Тоді швидко зібрався і поїхав додому.
У Херсоні панував хаос і паніка. На вулицях можна було побачити величезні черги до банкоматів, магазинів та аптек. У місті був великий потік автівок з людьми, які намагалися виїхати. В інформаційному просторі – новини про окупантів та жорстокі бої, що точилися.
Перші дні війни були найскладніші. Адже після прильотів почали облаштовувати підвали будинків та шкіл для укриттів. Найбільше постраждав район біля мосту – Антонівка. Чимало будинків там зруйновані.
Які панували настрої, коли окупанти прорвалися в Херсон?
– Коли окупанти зайшли до міста, від керівництва та адміністрації було багато незрозумілих рішень. Проте люди виходили на мітинги з прапорами та українською символікою.
Спочатку росіян взагалі ніхто серйозно не сприймав. Але надалі окупанти почали розганяти активістів шумовими гранатами, били їх, стріляли і в повітря, і в людей. У Бузковому парку тривав рух опору і там зафіксовані випадки знущання з українців.
Що символізували для вас ці мітинги?
– Насамперед ми хотіли показати окупантам, що їм тут не раді: їх ніхто не кликав і жодного «русского міра» нам не треба. У такий спосіб намагалися відповісти на російську пропаганду. А також це була спроба показати нашим військовим, іншим громадянам, що ми чекаємо на них, бо ми така ж частина України як інші.
У чому полягали особливості життя під окупацією?
– Бути українцем – це перебувати в стані доказування права на життя. Ми були свідками того, що окупанти забирають дорослих, дітей. Декого відправляли на фронт воювати, а тих, хто молодше – у Крим.
У Херсоні не було продовольства. Також були проблеми зі зв’язком. Він міг зникати днів на п’ять. Щоб передати комусь інформацію, потрібно казати особисто.
Спочатку люди відчували страх, бо російські військові встановили блокпости та патрулювали містом. Із часом херсонці зрозуміли, що окупанти нічого для нас не значать. З’явилася віра в те, що їх можна перемогти й прогнати. Це був період очікування. Коли прийшли ЗСУ – для нас це стало справжнім святом, свіжим ковтком повітря.
Ви волонтерили та допомагали мирному населенню евакуюватися. Розкажіть детальніше про цей етап.
– На той час у місті функціонував волонтерський рух і чимало організацій допомагало місцевим. Я з друзями та родичами теж долучився до них. Ми возили ліки з вільної України тим, хто потребував. Забирали до Херсону біженців з області, які лишилися без домівок, привозили для них їжу, постільну білизну, ліки. Знаходили житло, збирали фінансову допомогу біженцям і ЗСУ. Також евакуйовували людей на підконтрольну Україні територію.
Тоді херсонці дуже об’єдналися. Пригадую, що приїхав на волонтерський пункт збору продуктів та одягу, і побачив величезну чергу людей, які хотіли допомогти тим, чим могли.
Чи були якісь перешкоди в дорозі?
– Евакуювали багато людей, здебільшого пенсійного віку та хворих. Був один напрямок – на Одесу, через Миколаїв. Якщо в мирний час шлях тривав 3-4 години, то тоді – годин 7-8, тому що потрібно було їхати околицями, через поля. І водночас ще й проходити блокпости. Окупанти поводили себе по-різному й від них можна було очікувати чого завгодно: передивлялися речі, забирали ліки, цигарки, навіть могли відібрати машину. Особливою деталлю було те, що пости зроблені зі шматків тканини, чорного кольору, бо тоді в області перебували чеченці. Також між блокпостами окупантів та українців пролягала лінія фронту, яку потрібно проїжджати хвилин сорок. Це сіра зона, де в будь-який час міг початися обстріл.
На наших блокпостах було набагато спокійніше, швидше їх проходили. Вивозили людей в Одесу, а коли поверталися, то обов’язково везли ліки та продукти.
Чи були ви свідком прильотів під час окупації?
– Я бачив прильоти дуже багато разів. У перший тиждень війни обстріляли будинок, в якому живе мій брат. І ракета потрапила в сусідню квартиру від нього. Тоді я був у нього в гостях. У тій квартирі загинув підліток.
Обстріли здійснювали постійно. У наш будинок також потрапляло не раз, рятувало лише те, що ми живемо на першому поверсі. Райони, що розташовані на околицях міста – повністю зруйновані. Наприклад, Антонівка та Чорнобаївка дуже постраждали. Майже пів району там зрівняно із землею.
З часом люди почали менше реагувати на вибухи, як не дивно, прильоти стали якоюсь нормою. Так само як і військова техніка, що стояла в центрі міста під час комендантської години.
А можете пригадати момент, коли прилетіло у ваш будинок. Які емоції переповнювали вас із братом?
– Ми дуже добре запам’ятали цей день. Це сталося 1 березня 2022 року. Спочатку був шок. Ми розгубилися, усе тряслося. Пам’ятаю, ми швидко взяли документи й вибігли на вулицю. Тоді помітили, що в сусідньому будинку немає стіни та балкону. У нас повилітали вікна. Ми побігли в укриття, де просиділи годину. За цей час було ще кілька прильотів в будівлі, що розташовані зовсім поруч. Намагалися перебороти шок та взяти себе в руки. Тоді повернулися назад, почали допомагати розбирати завали.
Саме в той момент був страх. Але згодом ми вже спокійно реагували на вибухи. Почалась стадія байдужості. Спирались на таку думку: якщо десь вибухнуло – пощастило, якщо ж прилетить у нас, то що вже можемо зробити?
А як намагалися підтримати бойовий дух?
– У нас завжди був бойовий дух. Ми ніколи не сумнівалися, що Херсон звільнять. Коли бачили тих окупантів, то розуміли, що все це тимчасове. Ніхто не вішав носа, розумів, що рано чи пізно вторгнення закінчиться нашою перемогою. Я вважаю, що перемогти можна лише тоді, коли хочеш перемоги, а не миру за будь-яку ціну, яку вимагають окупанти – території, умови. Нам не потрібне чуже. Ми розуміли, що все буде добре і вірили в ЗСУ.
Наскільки ваше життя змінилося з початком повномасштабного вторгнення?
– По-перше, я і моя родина втратили домівку: квартира бабусі, брата – знищені. Моя вціліла, але, можливо, через те, що вона розташована на першому поверсі. Також зруйнована дача за містом. По-друге, довелося звикати до речей, які не є нормою, бо перестали реагувати на вибухи. По-третє, довелося перебратися до Польщі. Дуже вдячні цьому народу за підтримку і ставлення до українців.
Спочатку за кордон виїхали рідні, у Херсоні лишився я з братом та дядя. Ми підтримували одне одного. Допомагали фінансово мамі. Я був у місті до літа 2022 року. Увесь час під окупацією. Потім виїхав на підконтрольну територію України, а невдовзі як моряк поїхав за кордон по довідці з військкомату.
Зараз ми допомагаємо родичам, які живуть в Україні. Двоюрідні брати та дядя – на фронті. Ми робили їм збори на бронежилети та екіпірування. Максимально, як можливо, так і допомагали.
Що ви відчули, коли дізналися про деокупацію Херсона?
– Авжеж була радість і щастя, бо там досі живуть родичі та друзі. Мене переповнювали емоції. Тоді ми знаходились на судні й влаштували святкування, адже серед екіпажу було п’ятеро херсонців. Стало легше на душі.
Скажіть, яка ваша найбільша мрія?
– Моя найбільша мрія зустрітися з людьми, з якими нас розлучила війна – товаришами й рідними. Побачити їх на вільній Україні, де не лунають вибухи та немає окупантів.
У матеріалі використані світлини з особистого архіву героя та з видань «Радіо Свобода» та «Суспільне новини».
Спілкувалася Дарʼя Роженкова
