Мене не було в Черкасах двадцять днів. На питання: «Відпочиваєш?» з радістю відповідала: «Так!», а коли запитували: «Де?», то чесно казала, що в Закопаному (уточнюю: це курортна гірська місцевість у Польщі).
– Круто!
– Так точно!
Ну а далі, хто свій, то звісно мав сумніви, і починав уточнювати, а що це я собі таке придумала раптом?)
Придумала не я, я лише мала за честь приєднатись у ролі опікунки-волонтерки)
Програму “Здоров’я дітей України” придумали десять років тому наші ротарійські друзі із Польщі Здоров’я Дітей України / Zdrowie Dzieci Ukrainy @Ryszard Luczyn Rotary Club Zamość Ordynacki за підтримки Common Man for Ukraine (Комітети співдружності Ротарі Україна-Польща/ Польща-Україна) керівник проєкту від Дистрикту 2232 Юрій Басараб
Всім дотичним – низький уклін!
Головна мета програми: фізичне та ментальне оздоровлення, організація відпочинку для українських дітей, які постраждали від війни.
Реалізовували програму у різних форматах, але останні два роки – саме у Закопане, майже щомісяця 33 дитини з України, батьки яких загинули або зникли безвісти під час повномасштабного вторгнення, мають унікальну можливість провести 18 днів у мегаактивному, супер насиченому подіями, екскурсіями, атракціями незабутньому “турнусі”.
До теми зазначу, що за рік існування нашого Rotary club “Cherkasy – Synergy” за активної діяльності Паст-президентки клубу Larysa Push за підтримки Роман Сущенко та Лариса Ходаковська нам вдалося доєднати до програми 36 дітей з Черкаської області.
Які їдуть діти? Прекрасним віком від 8 до 12 років: веселі, активні, сумні, ініціативні, сором’язливі, амбітні. Різні)
діти – є діти… і попри війну, попри страшне горе, що пережила родина кожного з них, вони повинні мати радість дитинства, щасливі незабутні емоції…
Я щиро дякую всім донорам та організаторам: для дітей – то була неймовірна і незабутня програма!
Окреме величезне дякую команді моїх однодумців-опікунів – чотирьом пані з Черкас (психолог Наталія Ключко Nataly Klyuchko Дев’ята Гімназія, педагог Світлана Буслова (ЧДТУ), педіатр Olena Arzhaeva і пані Віра Бондаренко з Івано-Франківська. Коли ти думаєш в унісон, коли маєш однакове розуміння своєї місії і своєї ролі в житті цієї дітвори, то працюється легко і натхненно! Зміна пролетіла на одному подиху! Інколи відкривався, правда, і другий , і третій, але ж то діти! І все добре, що добре закінчується! Віддали всіх назад мамам цілими і здоровими! Ще й, сподіваюсь, з суперськими позитивними спогадами)
Хто працює чи працював з дітками, той мене зрозуміє) вони вміють добряче полякати своїми витівками, але водночас дарують скільки енергії! Діти – то безмежне море натхнення!
Ну і, звісно, ви розумієте, що “поплавати” з 33-ма дітками у аквапарках, навіть якщо їх було аж 4 і всі досить пристойного рівня – то ще та забава)
Що похід у неймовірно прекрасну Хохоловську долину – то не лише любування краєвидами, а ще й збиті коліна та натерті ніжки. Діти – то сміх і радість крізь сльози і біль.
А як я боялася атракцій зі спортивним елементами (скелелазіння, троси, перельоти, подібні “доріжки Робін Гуда” чи батути і гірки різних рівнів складності)! Де я, а де спорт? А де діти? А вони справлялись з усіма завданнями легко і просто! І жодних після того травм! (ми ж дякували всім Богам)) Діти -то сміливість, жага до подвигів! Ну і добре, що колежанки у мене були сміливими! А дехто сам показав дітям приклад! Пишаюсь укотре, Olena Arzhaeva
Ще більше страху на мене наводили соляні шахти Вєлічки! Там глибоко, темно, страшно! Мені – так, а дітям – зовсім ні))) і мала я тримати марку)) але з дууууже переляканими очима, як виявилось згодом на фото))
Натомість я “відігралась” в історичному Вавелі! Понарозказувала їм легенд страшнючих, а про Дракона навіть інсценували всі разом прямо біля пам’ятника! Без всіляких репетицій! Діти – то бездонна та неосяжна творчість!
Мені дуже хочеться у своїх “нотатках із потяга” чи в якомусь іншому форматі, то вже зовсім не важливо, написати історії дітей, з якими ми поріднилися у цьому таборі. Повірте, там є про що сказати…
Це – діти війни… Хтось залишився у вісім років з мамою і ще двома братиками і сестричкою… А комусь із Маріуполя ледь вдалося живими вибратися лише з мамою, всі інші рідні там загинули… Хтось плаче за татком і звинувачує себе у його смерті: “Він же пішов мене захищати…”
А хтось глибоко-глибоко заховав у собі той біль… але ж він колись винирне…
І мені так хочеться вірити, що ці мої дітки і їхні мами не є самотніми у своєму горі, що є ще організації, волонтери, психологи, педагоги, добрі люди, які поряд з ними, вдома, нададуть їм фахову допомогу, допоможуть просто по-людськи, обіймуть… Вірю! Попри все.
А нині ж я дякую укотре Мамам за довіру, колегам за мужність і сповнені любов’ю серця, донорам та організаторам за милосердність і благодійність.
Працюємо!
Далі буде…
