Як в Україні борються зі стереотипами щодо транслюдей? — третій випуск подкасту про теми «табу»

Як в Україні борються зі стереотипами щодо транслюдей? — третій випуск подкасту про теми «табу»

Всі різні, але всі рівні. Ці історії чуємо ми, але ми хочемо, щоб про них почуло суспільство і почула держава. Розвіюємо міфи і стереотипи у суспільстві про різних людей. Такою є мета інформаційно-освітньої кампанії з захисту прав дискримінованих соціальних груп. Цей проєкт у Черкасах втілили через тематичні подкасти: у першому випуску йшлося про те, чому загалом важливо обговорювати теми «табу». Друга серія подкасту присвячена людям з інвалідністю, сьогодні ж у подкасті — про трансгендерних людей. «Нова Доба» пропонує текстовий варіант обговорення цієї важливої теми.

Серію просвітницьких подкастів «Обговорюємо теми табу» розроблено у межах інформаційно-освітньої кампанії захисту прав дискримінованих соціальних груп у громаді міста Черкаси. Така кампанія діє в межах проєкту «Підтримка активних громадян під тиском в Україні», який реалізовує освітній дім прав людини Чернігів у співпраці із «ZMINA – Центр прав людини» за фінансової підтримки European Union in Ukraine.

Щотижня в одному з подкастів ми розповідаємо про сучасне життя одної із соціальних груп населення. Сьогодні поговоримо про транслюдей або трансгендерних людей. Які стереотипи поширені нині в соціумі щодо цих людей? Як є насправді? Представниця цієї спільноти та експертка з цих питань Анастасія-Єва Домані, керівниця громадської організації «Когорта», дасть відповіді на ці запитання. Окрім того, вона розкаже, як ці соціальні групи почуваються нині в умовах широкомасштабної війни і які суспільно-корисні справи роблять.

— Я з Києва і вже 3,5 роки очолюю громадську організацію «Когорта», що займається саме інтересами і правами транслюдей в контексті адвокації прав, мобілізації спільноти. По Україні ми відкриваємо свої представництва, проводимо різні зустрічі зі спільнотою та союзниками на різні теми, на різну проблематику. Також ми навчаємо журналістів, блогерів, лікарів. Одних — як писати про транс-людей і висвітлювати їхні життя та діяльність, інших — навчаємо етики прийому транс-пацієнтів, як взагалі їх лікувати і так далі. Це дуже важливо для цієї спільноти.

Сьогодні у світі побутують різні думки щодо того, як називати транс-людей. Як це правильно робити?

— Багато хто використовує термін «транслюди», та останніми роками ми скоригували свої термінологічні словники і з повагою до самих людей використовуємо термін «трансгендерні люди». Не транссексуали: не варто плутати це з сексуальною орієнтацією, бо в першу чергу йдеться саме про гендерну ідентичність. Це ті люди, у яких гендерна ідентичність відрізняється від акушерської статі, що була приписана при народженні людини.

Дуже важливо розуміти, що не всі транслюди роблять хірургічні втручання і так далі. Є три основні види трансгендерного переходу.

Перший — соціальний, що може тривати навіть усе життя, якщо людина не хоче робити ніяких змін в своєму тілі, змін документів, зовнішності. Просто вона представляється в зовнішньому світі саме під якимось псевдонімом або соціальним іменем, як ми кажемо. Це просто такий зв’язок з соціумом навколо тебе. Є ще медичний перехід, коли трансгендерна людина вирішила дійсно змінювати своє тіло, гормональний фон, якісь частини тіла, статеві органи, зовні, зсередини і так далі. Вона може робити будь-які хірургічні втручання — для того, щоб не було гендерної дисфорії, того психосоціального стану, коли їй некомфортно, коли вона себе бачить і від того, що відчуває в тілі. Тобто проводить якісь процедури з тілом, наприклад, приймає замісну гормональну терапію (пігулки або ін’єкційно), і змінює таким чином своє тіло. Можна отримати свідоцтво про зміну або корекцію статевої належності в центрах первинної медичної допомоги і потім уже змінювати свої документи. Тобто свідоцтво про народження, де буде вказана інша стать і ім’я. І потім вже паспорт і всі інші документи. Це вже третій перехід, юридичний.

Якщо людина, наприклад, тільки на соціальному етапі, її також вважають трансгендерною, якщо вона сама декларує себе такою. В Україні з 2016 року робити хірургічні втручання трансгендерним людям можна лише за їхнім бажанням. Тобто необов’язково робити операцію зі зміни статі для оновлення документів.

Ще у довоєні часи транслюди зіштовхувалися в різних регіонах із рядом непростих ситуацій. Вони пов’язані з різними аспектами. Але одним із ключових, на думку Анастасії-Єви Домані, є соціальний. Саме упереджене ставлення до транслюдей спричиняло такі ситуації.

Стосовно проблем, які були до початку повномасштабної війни, — їх, звичайно, дуже багато. До 2017 року було важче зробити той же трансгендерний перехід, отримати дозвіл на хірургічне втручання. Була комісія зі зміни статі при Міністерстві охорони здоров’я, і вона самостійно вирішувала, чи давати транслюдині дозвіл на хірургічне втручання, чи ні. Потім цю процедуру лібералізували. Ось уже майже 7 років вона дещо інша: достатньо лише діагнозу. Хоча досі діагноз «трансексуалізм» від психіатра отримати дуже важко, тому що потрібно платити неофіційно. Скажімо так, сірі кошти, і вартість постійно зростає.

У закладах охорони здоров’я, які займаються психіатричними захворюваннями, потрібно було платити за всіх транслюдей. Це були факти трансфобії, неприйняття транслюдей в медзакладах по всій Україні, незалежно від того, столиця це чи районний центр. Дуже важко було, бо майже не було дружніх лікарів, які проходили якесь навчання про специфіку роботи з трансспільнотою в закладах охорони здоров’я.

Лікарі постійно перенаправляли транслюдей до інших медичних закладів — така була круговерть, можна сказати, відфутболювали. А дуже багато людей не змогли це пройти і зупиняли свій етап переходу, руки опускалися. Система охорони здоров’я, в принципі, була недружня. Вона була недружня не через те, що лікарі не хотіли допомагати, вони просто нічого не знали. І вони часто про це говорили, наприклад, лікарка каже, що могла б допомогти, але не знає, як. Бо їх не навчали в медичних університетах, не було практики. Оце дуже серйозна була проблема, яка насправді зараз так і не вирішена, навіть наполовину.

Насильство щодо транслюдей та упереджене ставлення роботодавця. Такі випадки теж не поодинокі, і за словами очільниці громадської організації «Когорта», часто кривдники і правопорушники не несуть відповідальності.

Було фізичне насильство, і воно дуже часто лишалося не покараним. Якщо були фізичні напади через твою гендерну ідентичність, то національна поліція не фіксувала їх як злочини на ґрунті ненависті за ознакою гендерної ідентичності або сексуальної орієнтації — кваліфікували як хуліганство. Тобто ці злочини не покарані, і вони провокують інші правопорушення стосовно трансгендерних людей зокрема.

Ще одна з основних проблем — те, що транслюди, які вже змінювали свою зовнішність, але ще не оновили документи, мали труднощі при влаштуванні на роботу або навпаки з тим, щоб залишитись на роботі. Звільняли людей під різними мотивами.

Тому транслюди дуже часто були такою маргіналізованою групою, яка не мала соціального доходу, що дозволяв їй самостійно утримувати себе, наприклад. А постійно мусили бути біля батьків чи людей, які можуть за них заплатити, допомагати підтримувати базові потреби.

Булінг у родині та в школі. Його теж проявляють до транслюдей. А це в результаті спричиняє психологічне та матеріальне насильство.

Дуже часто виникають проблеми в родинах, з партнерами, в сім’ї. Батьки, коли дізнаються, що їхня дитина трансгендерна, поводяться по-різному: виганяють з дому, обмежують в економічних правах, не виділяють гроші тощо. Тоді транслюди зазвичай покидають свої домівки і намагаються жити окремо. Це також дуже важко.

У тих, хто вчиться, є проблеми в університеті — бо зовнішність змінюється, і часто доводиться переживати цькування і дискримінацію.

Насправді зараз небагато що змінилося. Війна не вирішує всі проблеми в якийсь бік, але, можливо, в чомусь стало гірше.

Загалом упереджене соціальне ставлення до транслюдей негативно позначається на них, адже їм важче адаптуватися в суспільстві та відстоювати своє я, підсумовує Анастасія-Єва Домані.

Це накладало тіні і на інші проблеми. Насамперед, психологічний стан людини, невпевненість в собі, різні комплекси, соціалізація в суспільстві. Люди зачиняються в собі. Вони не соціально активні, по суті, не платники податків, не активні громадяни в контексті державотворення, участі у виборах тощо. Їм було все одно, що там буде, тому що їх дискримінують, б’ють, і немає ніякого виходу з цього. І дуже часто можна було зустріти людей, які по декілька років нікуди не виходили, працюють в кращому випадку віддалено або це фізична робота і все. Тобто ми не знали так багато людей із трансспільноти, які відкрито десь працюють, наприклад, в середній ланці — менеджерами або керівниками.

Слухайте більше у третьому випуску подкасту.

Більше новин — у нашому телеграм-каналі.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x