У світовій та вітчизняній історичній науці є тематичний напрям, присвячений вивченню життєвого й наукового феномену фундатора
УНР Михайла Грушевського. Гідне місце в нечисельній, але доволі потужній когорті грушевськознавців посідає й наш земляк, професор Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького Віктор Гоцуляк. Він пройшов шлях від простого робітника до відомого вченого й педагога. Нещодавно Віктор Володимирович відзначив 70-річчя від дня свого народження і з цієї нагоди ми зустрілися з ювіляром для розмови…
– Вікторе Володимировичу, Ви народилися в післявоєнному й після- голодному 1948. А де знаходяться Ваші рідні пенати?
– Моєю маленькою батьківщиною стало місто Дніпропетровськ (тепер Дніпро). Якщо вже бути зовсім точним, то народився я в передмісті цього індустріального мегаполіса, до речі, неподалік того місця, де колись була овіяна легендами козацька фортеця Кодак. Із дитинства у пам’ять вкарбувався відгомін недавньої війни: руїни й згарища, хронічні нестатки. Батьки розповідали мені про старшого братика Юру, котрий став жертвою війни у 4-річному віці: один із окупантів задля забави кинув його у крижану воду пізньої осені і хлоп’я невдовзі померло від запалення легенів. Нашу робітничу родину супроводжували нестатки, навіть хліба не вистачало. Тому я кілька років жив у м. Бар на Вінниччині, був на утриманні своїх тамтешніх родичів. Як пізніше виявилося, це був певний знак долі (з цим містом пов’язаний життєвий і творчий шлях М. Грушевського).
– Ваша вже понад 55-річна трудова біографія розпочалася в 1963, коли Вам виповнилося лишень 15 років. Що спонукало Вас до таких ранніх самостійних кроків?
– Мені хотілося якнайшвидше стати на самостійні хліби, аби не бути зайвим тягарем для родини. А щодо професійного вибору, то ані хвилі не сумнівався, адже зростав у родині металургів від батька-діда (мій дідусь Роман Іванович ще в дореволюційні часи обіймав посаду начальника ливарного цеху). Тож і розпочав трудову діяльність у фасонно-ливарному цеху Дніпропетровського металургійного гіганта: спочатку учнем, а потім і робітником.
– Гаразд, а як же навчання?
– Я його продовжив у вечірній школі робітничої молоді №23 й абсолютно не вважав себе обділеним у плані якості загальної освіти. Мені пощастило зі шкільними вчителями, та й самому наполегливості у навчанні не бракувало…
– У юні роки лише праця й навчання? А як же інші радощі життя?
– Попри неймовірну зайнятість, намагався жити багатогранно. Грав у заводському оркестрі (тромбон, баритон), займався легкою атлетикою та гімнастикою, був заводським інструктором з виробничої гімнастики, а ще відвідував заняття парашутного гуртка при школі ДТСААФ. До речі, у складі оркестру вже тоді побував у Парижі, де проходив фестиваль самодіяльних молодіжних колективів…
– А потім була служба у повітряно-десантних військах і перша державна нагорода – медаль «За військову доблесть»…
– Так, до цих елітних військ, тоді «блакитних беретів», мене призвали цілком прогнозовано, врахувавши рівень моєї спортивної підготовки та знань. А нагородили мене, тоді старшого сержанта ПДВ, за успіхи в «бойовій і політичній підготовці» та здійснення понад 80 стрибків із парашутом, в тім числі й зі стратосфери та затяжних. Взагалі у моєму активі – понад 100 парашутних стрибків.
– Після звільнення в запас Ви пішли вивчати історію…
– Власне, я про це мріяв ще з юних літ, а остаточно упевнився у своєму виборі, коли відвідав історичні місця Франції та, особливо, під час військової служби.
– Вашою рідною alma mater став Дніпропетровський державний університет (нині національний ім. О. Гончара). Кому завдячуєте своєму становленню як історику?
– Насамперед, моїм незабутнім наставникам – відомим вченим, професорам: історику-аграрнику
Д. П. Пойді, археологу І. Ф. Ковальовій, джерелознавцю М. П. Ковальському, науковому керівнику моєї дисертаційної праці А. М. Черненку та ін. Уже на третьому курсі з’явилася моя перша наукова публікація, і після закінчення з відзнакою університету мене залишили як аспірант, а потім став викладачем. Не забарився із захистом кандидатської дисертації у 1980 р.
– Через три роки Ви оселилися у Черкасах і пов’язали свою долю з Черкаським педагогічним, нині національним університетом імені Б. Хмельницького. На яких кафедрах працювали?
– О, їх перелік доволі солідний. Починав викладання на кафедрі політекономії, а від 1986 р. працював винятково на різних кафедрах історії, згодом історичного факультету (нині – навчально-науковий інститут історії і філософії). На сьогодні ж моя рідна кафедра – археології та спеціальних галузей історичної науки.
– Свою докторську дисертацію, захищену майже два десятиліття тому, Ви присвятили історіографії вивчення творчості наукового класика Михайла Грушевського. Аналіз Вашого творчого доробку, що складається з близько 300 публікацій, упевнює в тому, що грушевськознавство займає в ньому пріоритетне місце…
– Вивчення дослідницького спадку цього видатного історика маю за високу честь і розглядаю як невичерпне джерело власного духовного збагачення. Результатом моїх грушевськознавчих студій стала підготовка кількох монографій, курсів лекцій і понад 150 статей. Найбільш вагомими з указаної тематики вважаю книги «Гортаючи сторінки», «Історіографічна думка про М. Грушевського і українську історичну думку його доби», «М. С. Грушевський: історіографія» та ін.
– А що ще у колі Ваших наукових зацікавлень?
– Мені до вподоби дослідження проблем вітчизняної історіографії, теорії та методології історичної науки, історії селянства, персоналістики. Останнім часом займаюся й історичним краєзнавством, а від 2006 р. є чинним членом Національної спілки краєзнавців України. Уже упродовж понад десятиліття очолюю музей історії нашого університету.
– Ви стали учасником понад 150 наукових форумів: конференцій, симпозіумів, семінарів. Які з них запам’яталися Вам найбільше?
– Таких досить багато, але найчастіше згадуються велелюдна конференція в Дніпропетровську 1982 р., учасниками якої стали провідні вчені-історики з усіх куточків колишнього СРСР, а ще міжнародний форум грушевськознавців у Львові з нагоди 125-річчя вченого. Незабутнім стало спілкування з відомими вченими-істориками світу Л. Винаром, О. Домбровським,
А. Жуковським, О. Пріцаком, О. Субтельним та ін. Ще пишаюся тим, що став співорганізатором низки наукових заходів, що в останні десятиріччя проходили на базі нашого університету, це зокрема 10 аграрних симпозіумів, кілька Гуржіївських та Богданівських читань та інші форуми всеукраїнського й міжнародного рівня.
– Ви є відомим лектором товариства «Знання» з активом понад 500 лекцій, прочитаних у Дніпрі та на теренах Черкащини. Яким темам віддавали перевагу?
– Найчастіше я виступав як лектор-міжнародник. І, звісно ж, чимало моїх публічних лекцій присвячувалося історичній тематиці та персоналіям минувшини.
– Чи є в родині продовжувачі Вашої справи?
– Мій старшенький, Андрій, є магістром історії, випускником нашого університету. А молодший син, Сергій, здобув юридичну спеціальність.
– А як професор Гоцуляк проводить свій уїк-енд?
– Люблю читати історичну літературу (як наукову, так і художню) і маю поруч книголюба в особі моєї любої дружини Світлани Григорівни, яка, до речі, довгі роки працювала в системі книготоргу. А ще захоплююся реставрацією ретроавтомобілів. Зокрема, разом із синами нещодавно реанімував старенькі автівки «Фольксваген-гольф» і «Фіат-крома». На них уже здійснили вояжі рідним краєм.
– Вас помітили завдяки оригінальним сольним виступам на університетських концертах і за це Вас охрестили «співаючим професором». Які пісні найчастіше виконуєте?
– Насамперед українські народні пісні. А ще полюбляю романси та естрадну класику…
– А небо вже не кличе до себе?
– Доки був молодшим, їздив на Кіровоградщину і стрибав із парашутом. Останній стрибок здійснив у віці 64 роки. Проте, ще не думаю ставити крапку на цих подвигах.
– Традиційне запитання: які Ваші творчі плани на найближчі роки?
– Планую видати добротну монографію з історіографії сучасного грушевськознавства та завершити роботу над ще одним навчальним посібником. Утім, мій життєвий принцип: краще реалізувати задумане, як заздалегідь про нього говорити…
– Прийміть щонайщиріші вітання з ювілеєм від редакції й читачів нашої газети. Хай Вам твориться й здоровиться ще багато літ!
