Таким, – коли буквально «двома словами», – став лейтмотив Міжнародної конференції, яка нещодавно відбулася у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького.
Тепер, майже через 20 років відтоді, як «колотиться» скандальна історія щодо передачі однієї з найбільших національних пам’яток природи і кількох прадавніх культур «сакрального серця України» (яким, щоправда, залежно від приводу поважне наукове товариство частіше називає Холодний Яр), – ще більше незрозуміло: а як так взагалі могло статися? Хто ті люди і де вони, які 8 вересня 1999 року у стінах Черкаської облради ухвалювали відповідне рішення, згідно з яким вже 2000-го власником неоціненного національного надбання став тодішній керівник Державного управління справами Президента України Ігор Бакай?
Бакая давно тут немає, а його місце перебування визначається безмежним географічним терміном «Росія» (хоча – не факт). «Будиночок» вельможі кілька років тому раптом згорів, але древньому Трахтемирову, як не дивно, від того легше не стало. Тобто з 4,5 тисяч гектарів із понад сотнею об’єктів історичної та культурної спадщини, переданих заповіднику «Трахтемирів» 9 серпня 1994 року згідно з ухвалою Черкаської облради, установа хазяйнує на залишених їй менш як 590-та гектарах (це взагалі переважно берегові смуги, які не увійшли до території ландшафтного парку), а 4 тисячі гектарів – то «аномальна зона», якою, очевидно, опікується всемогутній «привид» колишнього власника, з яким, на те виходить, ніхто не хоче зв’язуватися. Ні після однієї революції, ні після іншої…
У травні 2007 року новодобівці потужним журналістським десантом висадилися на Трахтемирівському півострові, аби на місці з’ясувати ситуацію із заповідником, а заодно – й бакаєвими маєтностями. Матеріал мав великий розголос, слідом пішли кореспонденти «України молодої», і аби не посилатися на «самих себе», відтворимо уривок публікації цього видання.
«Сесія Черкаської обласної ради зреагувала на протест прокуратури області та скасувала своє рішення, ухвалене майже шість років тому, про передачу заповідних земель державного історико-культурного заповідника «Трахтемирів» у Канівському районі ЗАТ «Аграрно-екологічне об’єднання «Трахтемирів».
– Тоді, у 2000 році, Черкаську область буквально «нагнули», щоб віддати тисячі гектарів заповідних земель для створення регіонального ландшафтного парку. Але це лише назва красива, насправді там було мисливське господарство, куди охорона нікого не пускала, навіть геологів на їхні опорні точки та переселенців з колишнього села Зарубинці на дідівські могили, – розповів «Україні молодій» Микола Суховий, начальник Черкаської обласної археологічної інспекції.
За словами пана Миколи, на території Трахтемирівського заповідника тільки пам’яток археології налічується понад 80, решта – природи та культури, не кажучи про 16 видів рослин і 20 видів комах, занесених до Червоної книги. А серед найвідоміших пам’яток Микола Олександрович називає найстаріше поселення середнього палеоліту, залишки скіфського городища, літописного Зарубинського монастиря та тамтешні печери. Він каже, що проект організації ландшафтного парку не було затверджено обласною радою, та новим київським господарям це й не треба було.
До речі, за інформацією прес-служби контрольно-ревізійного управління в Черкаській області, капітальне будівництво на території ландшафтного парку також велося без проекту забудови. Серед таких об’єктів був і маєток Бакая, у якому нещодавно вдалося побувати журналістам черкаської обласної газети «Нова Доба». «Стіни прикрашають найрізноманітніші «мисливські конфігурації»: роги, опудала, шкури забитих тварин. Шкури повсюди: на підлозі, перилах, стінах. Блиск і чистота довкруж. У вестибюлі, кімнатах відпочинку – добротні меблі, японські телевізори. Ось конференц-зал, ось кухня, веранда, з якої відкривається чудовий краєвид Дніпра», – пише «Нова Доба».
Лише двічі у своїй багатовіковій історії далекий півострівний край Черкащини зазнав відчутного цивілізаційного впливу. Уперше – у жовтні 1943-го у битві за Дніпро, удруге – при будівництві Канівського водосховища. Територію пласких верхівок плато розорали, через що зональна рослинність залишилася лише на стрімких ділянках схилів. Згодом освоєні землі випали зі складу орних угідь, а правобережні села – Трахтемирів, Монастирок та Зарубинці – відселили. Природа почала розвиватися за своїми законами: покинуті поля перетворилися на степи, залишені у ярах ліси потроху почали колонізувати безлісі простори. Загалом «Трахтемирів» – це останній острівець первозданної природи у Середньому Подніпров’ї. «Гомо совєтікус» спробував було підкорити її, як і скрізь, та вочевидь – хтось чи щось того не допустили. І це справді унікальний випадок: у часи «великих звершень» було підкорено, більше – покалічено, усього довкілля на 1/6 земної суші від Карпат до Сибіру, а ось маленький півострів на Черкащині не підкорився. Може просто йому пощастило, «звершення» кинули на півдорозі, а природа просто повернула собі своє.
Ось дещо із дорожніх заміток мандрівника Богдана Гдаля. Писалося «на коліні», то, може, не все в тексті бездоганно з позицій літератури, але «хто є та Земля», – стає зрозуміло з перших абзаців.
«Тиша. Ніч. Вогко на ґрунтовій сільській дорозі. Облишили машину, йдемо, продираючись крізь пітьму навпомацки, підсвічуючи телефонами. Ноги грузнуть в багнюці, намагаємося оминати найв’язкіші місця. На мені дотепер – все чистеньке, та думається – ненадовго. Ну й нехай. Не в одязі справа. А в тому, що я тут…
Далі струмок, наче маленький водоспад. Над ним місток. Доходимо… Тихий куток старого напівпорожнього села між лісу. Кордон Київщини і Черкащини, Великий Букрин. Дійсно великий, але ні душі довкола. Думав – може ніч, тому й безлюдно, але зранку зрозумів, що помилявся. Прийшли. Хата на пагорбі. Така, як і всі. Може хтось, хто виріс серед високих будинків, й не «пробував глини», а для мене це ніби повернення до свого єства.
Заходимо, війнув дух чогось справжнього, піч… Але зразу видно – постійно тут ніхто не живе і жінки немає. У хаті ніяких прикрас крім рушників над вікнами – я звик, що рушники висять на картинах між ними. На стіні кілька Мамаїв. Один великий змальований з обличчя Івана Миколайчука. На стіні з іншого боку кілька шабель. І великий настил у кожній «хаті». Видко, що буває тут чималенько гостей.
Потім чай, хлопці лягають спати, а ми слухаємо козарлюгу Василя до четвертої ранку. Розмова про сенс життя і місце в ньому людей без масок…
Зрештою вкладаємось, а за дві години вже підйом. Світає. Вибігаємо з хати – відразу «удар» вранішнього птаства. Кажуть, що соловейків тут немає. Але цей спів якихось інших птахів п’янить. Збігаємо до криниці, вмилися. Дощ моросить. До бою готові. До обіду треба бути у Києві, а тут скільки всього хочеться побачити. Вирушаємо на «екскурсію», маємо повернутися щонайбільше за три години.
Яруги, байраки, поля, запаморочливі краєвиди, тумани, біганина, мокрі ноги, кабанячі сліди і розриті поля, потічок, через який перебираємося по гілках. Потім ще година, і виходимо на тихий піщаний берег Дніпра. А на березі стоять поодинокі… груші. Від ріки дмухає теплом. Видно кригу і невідомих птахів у тумані.
До Трахтемирова – колишньої гетьманської столиці – не дійшли. Часу забракло, але те, чого наслухалися, вразило. Знищення прадавнього села, біля якого знайдено скіфське городище, в якому козацький цвинтар ХVІ – ХVІІ століть і залишки монастиря, почалося давно. Відтоді, як почали затоплювати Дніпро Канівським водосховищем. Стерти Трахтемирів з пам’яті українців вирішили оригінально. Хоча й не затопили село, бо воно стояло на горі, людей вирішили відселити. Нема людей – нема й історичної пам’яті. Ті пару бабць, які не захотіли виїжджати, так і живуть. Але документи, які оформили на їхні хати, дають право забрати «маєтки» зразу після смерті старожильниць. Хатки-пустки знищуються теж оригінально: валяться печі, а без печі за кілька років хата сама падає.
У центрі Трахтемирова Бакай колись звів собі мисливський «будиночок» з башточками. Для цього розгорнули частину історичного кладовища. За словами різних свідків, новий пан збудував чи басейн, чи оглядовий майданчик, саме на місці могили отамана Мухи. Пам’ятний знак скинули у рівчак. Потім люди почали протестувати, і його поставили на схилі.
Час вичерпано, повертаємось. Ще трішки – й у дорогу. Чаюємо. Хлопці над хатою валять ліс. Прощаємось – і вперед полями на Ходорів. Навіть удень ніби мертвий Великий Букрин залишається позаду. Ми йдемо вгору, туман густішає. Обабіч всюди урвища. Рівний ліс ніби зривається в них рівними стінами. Вражаюче видовище… Козацькі місця, недарма тут гартувався дух. А Трахтемирів – мертва столиця, пошматована бандюками, ще має той дух. Тому і хлопців, і мене, відповідно, сюди горне. Відчуття неймовірні. Спав усього дві години, а спати не хочу. Природа потужна. У Києві такого не знайдеш, та й довкола Києва. Тут сам-на-сам зі Світом. Тут справжнє життя, яким дихається на повні груди…»
