Невдовзі знов переводитимемо стрілки годинників, тож маємо нагоду пригадати, коли та з якого дива ми почали ці дивні маніпуляції з часом.

Але спочатку таке. Ще до більшовиків у Черкасах, як і в інших повітових та губернських містах нашого часового поясу, всі крамниці відчинялися і зачинялися мало не за поліцейським свистком: то аби ніхто на неурочну копійку не спокусився, бо конкуренція має бути чесною. Так от, з 1 квітня по 31 вересня міщани скуповувалися з 7 до 19 години, з 1 жовтня до 31 березня торгівельні заклади відчинялися на годину пізніше, зачинялися на годину пізніше, але працювали без перерви. В Японії й тепер годинники не переводять, а просто навесні та восени зміщують початок робочого дня в установах та на підприємствах. У Чехії помітив, що їхні магазини улітку відкриваються мало не з сонцем та зачиняються теж дуже рано, але є «вечернічки» – ті, що розпочинають роботу о 18.00 і припиняють о 23.50.

Тепер про те, як все починалося. 1 квітня 1981 року в СРСР повернулися до системи переходу на літній час. Саме повернувся, адже в такий спосіб із годинниковою стрілкою маніпулювали ще у 1917–1930 роках.

Саму ідею переведення стрілок приписують Бенджаміну Франкліну, який 1784 року присвятив темі публікацію, в якій аргументував переваги нововведення. Але день на «короткий» та «довгий» ділили ще у Стародавньому Римі, тож спробам «приручити світло» вже зістобіса віків.

Уперше ж у звичному нам варіанті стрілки перевели 1908 року в Англії. Та справжнім піонером літнього часу стала Німеччина: під час Першої світової війни, 30 квітня 1916 року, там перевели стрілки годинників на годину вперед, а 1 жовтня – на годину назад. Невдовзі такі зміни впровадили і у Великій Британії, Росії та США.

В Росії перехід на літній час вперше здійснили у 1917 році. З 1930-го зміщений на годину час почали застосовувати на території країни цілий рік, називаючи його «декретним». А 1981-го запровадили сезонні відмінності між літнім і зимовим часом, причому зимовий час залишився «декретним», унаслідок чого літній відрізнявся від поясного на цілих дві години. До речі, у нас і тепер у дні переходу люди нерідко намагаються пригадати, який час до новації був «справжнім». Не сумнівайтеся, «зимовий». Тобто той, який буде і який, можливо, залишать.

Тоді, 1981-го, про перехід країни на літній час говорили і писали довго та багато, та все одно 1 квітня, а цей день припав на середу, громадяни масово запізнилися на роботу і до школи. Тотальні першоквітневі запізнення тривали ще кілька років, аж допоки у 1984 році вирішили переводити стрілки у ніч останньої суботи березня.

Тепер сезонне переведення годинників регулюється Постановою Кабінету Міністрів України від 13 травня 1996 року №509 «Про порядок обчислення часу на території України». Це необхідно для того, щоб наблизити адміністративний час у своєму часовому поясі до сонячного. От гадаєте – не так суттєво, якийсь мізер набігає? Та нічого подібного. Найкраще проілюструвати на прикладі зустрічі Нового року. Зі сходу на захід він крокує Черкащиною упродовж 12 хвилин 52 секунд, долаючи за цей час 240 кілометрів. Тож фактично «за Києвом» у Чигирин Новий рік приходить о 23.51, а у Монастирище – о 00.03. Можете собі уявити, яка різниця дня «за сонцем» набігає до Закарпаття. Та власне – навіщо уявляти. У найкоротший світловий день, 21 грудня, сонце у Луганську сходить о 07.12, а заходить о 15.39, в Ужгороді, відповідно, о 08.20 та 16.37.

На території України діє східноєвропейський час: UТС+2 – взимку (листопад-березень), UТС+3 – влітку (квітень-жовтень). Київський час на 1 годину відрізняється від європейського. До речі, «зимового часу» просто не існує: восени ми просто повертаємося до свого поясного часу, встановленого у нашому поясі. Тому називати його «зимовим» неправильно.

Скільки триває ця історія, стільки й дискутують економісти з лікарями про доцільність такої практики. Щоб сказати, що переведення годинника суттєво вплинуло на покращення наших економічних показників – то точно ні. Загалом те, що було виправданим для промисловості 100 чи й 50 років тому, вже не надто актуальне.

Утім, для нашого брата-журналіста тема «стрілок» вдячна. Чесно – вже замежно набридли ці двічі на рік публікації, з якими можуть конкурувати хіба передноворічні (коли вже згадали про свято) «Як позбутися похмілля». Здається, давно кожен визначився – шкодить йому переведення чи ні та як, якщо шкодить, мінімізувати небажані наслідки. Особисто мені байдуже, бо давно звик жити «за сонцем».
Але коли все відбувалося уперше-втретє, народ справді реагував емоційно. Пригадую навіть зразок «усної народної творчості», який тут трохи переінакшивши з етичних міркувань, запропоную для розуміння ситуації: «Стрелки сдвинули на час на советском глобусе, я жену хотел в постели, а теперь в автобусе». Пікантна ситуація, що й казати.

– 132 країни світу (68 %) не переводять годинники, 62 (32 %) − переводять;
– У Австралії, Канаді, США та Бразилії є провінції і штати, які відмовилися від переведення годинників, хоча у самих країнах це роблять, тож там буквально «місцевий час» усупереч «державному»;
– Ніколи не переводили годинників у більшості країн Центральної Африки, острівних країнах Південо-Східної Азії та Океанії;
– Переводили годинники, але відмовилися – Росія, Білорусія, Казахстан, Монголія, Китай, Індія, Пакистан, Туреччина, ПАР, Алжир, Лівія, Єгипет, Аргентина та ще близько 40 країн.

Наші годинники
Відтоді як кишені повселюдно збагатіли мобільними телефонами, на певний час наручні годинники якось самоліквідувалися. Тепер помічаю – повертаються. Навіть зап’ястя хіпстерів прикрашають екстремальні агрегати неймовірних розмірів і кольорів. То добре: дизайн – категорія динамічна, головне, що персональні часоміри знову «в тренді».

А громадяни зрілішого віку з хронометрами ніколи й не прощалися. Статусні пани, та й пані теж, переконані, що «авторитетні» годинники – це як престижна іномарка в мініатюрі, отож їх роль у загальному іміджі не менша.

Чоловіки у своїй теорії стильності пішли ще далі. Чимало їх вважає, що загалом-то ти можеш мати який завгодно вигляд: бути неголеним, у прим’ятій картатій сорочці і подертих джинсах, але дві речі при тобі мають бути ідеальними: взуття і «механіка» на руці. Терпкий парфум теж не завадить, але як свідчить практика, його успішно замінює легкий аромат бензину чи віскі. Головне – щоб не разом.

У мій світ годинник повернувся порівняно нещодавно. Якось перед Новим роком подумав – «чому б і ні?» – і ну досліджувати пропозицію. Тоді й з’ясувалося, що у наші затоварені часи придбати якісного та відносно недорогого механічного годинника… неможливо. «Справжня Швейцарія» у спеціалізованих магазинах вже тоді стартувала з 8 тисяч гривень, але навіть за «догонтарєвським» курсом далеко не завжди була справжньою, а старих популярних марок теперішніх заводів Росії і Білорусії у продажу просто не було. Усіх отих «востоків», «ракет», «лучів», «слав» та інших «на каменях», що колись коштували рублів 30–50, а тепер, як виявилося, ні за які гроші не купиш. Єдиним більш-менш прийнятним варіантом були російські механічні годинники марки «Русское время» (ребрендоване підприємство на базі одного із заводів), але мені вони не підійшли «в принципі».

Тож тоді за оголошенням придбав «Славу» 1982 року, ще у коробочці, яким ніхто не користувався. Забаганка обійшлася у 250 гривень. Майстер Євгеній Михайлович з будки біля драмтеатру взяв ще 50 за розконсервацію і всякі інші передзапускові маніпуляції та зі знанням справи, якій присвятив не один десяток літ, повідомив, що теперішній аналог усієї тієї «музики», що під склом, коштує нашими грошима в межах 2,5−3 тисяч, але ж у Росії.

І аби остаточно закрити тему цін, скажу, що тиждень тому з нагоди дня народження дочка теж зацікавилася «предметом». Я пробігся усіма відомими крамницями: на загал прийнятний – стильний та можливо навіть якісний «кварц» – це 4,5−7,5 тисячі, «механіка» стартує з 12–13. Чоловічі чи жіночі – без різниці.

…А значно раніше, – тут я повертаюся до особистих тематичних моментів, – випало познайомитися з годинникарем. Обставини тієї зустрічі інтерв’ю не передбачали, тож диктофона при собі не мав, але коли збагнув, що спомин Олександра Івановича видається цікавим, дещо занотував.

Майстер розповів, що з хронометрами пов’язане усе його життя після училища, де навчали справі їх ремонту, що на загал – мало не півстоліття. Думав – чим не фах, на хліб з маслом вистачить, та склалося так, що до механізмів прикипів усім серцем. Годинники стали і професією, і дозвіллям, оскільки на певному етапі почалося їхнє колекціонування. Спочатку тих, що у старі часи носили на ланцюжках у кишені, так званих «цибулин», потім просто цікавих з позицій механізмів чи дизайну. Своє покоління годинникарів Олександр Іванович безапеляційно назвав останнім. Вже коли працював у побуткомбінаті, почалися відрядження у Пензу, де стало на потік
виробництво перших серійних електронних. Усі тоді дуже тішилися, бо «скоро нічого не буде, одна суцільна електроніка». Чому радіти? Що зникне цілий сегмент точної науки та разом і побутової культури? Тоді у нього й виникло бажання колекціонувати часоміри.

Не тішило дядю Сашу, коли йому приносили сімейні реліквії. Часи «мільйонерів»: ремонтувати не треба, візьміть за скільки дасте. А вони йому ні до чого, «вже ціле відро такої радості». Але порадити викинути язик не повертався, брав. Помітивши мій подив на такий альтруїзм, пояснив: скажімо ти – затятий «собачатник» і тобі приносять щеня. І кажуть – або заберіть, або залишу на вулиці…

Так, для того чоловіка кожен годинник був живим. На його думку, справжньому екстрасенсу (а такі все ж трапляються), аби розповісти про людину як не все, то дуже багато, достатньо просто вивчити її годинник, адже саме годинник, а не костюм чи ще що, найповніше зберігає енергетику власника. І часомір, хронометр життя, повинен залишатися у родині як пам’ять про дорогу людину.

Ще я дізнався, що у країнах Сходу годинники не дарують, то погана прикмета. Та ми вкрай вибірково ставимося до традицій тих країв: за гороскопами вивіряємо кожен крок, а деталі нас не обходять. Олександр Іванович знав кілька випадків, коли такий подарунок ставав першим кроком до часової прірви між людьми: годинник в подарунок – і все, як не розлучення, то розлука. Тому – вірите чи ні – не спокушайте долю: дайте гроші, а від продавця до власника годинник має перейти без посередників.

Казав, що на лівій руці годинники носять ті, хто більше цінує минуле і теперішнє, на правій – кому не йметься у майбутнє. Що інтелектуали та консерватори надають перевагу простим світлим цифербатам, що масивні годинники на жіночій руці свідчать про незалежний характер власниці, «розцяцьковані» – про несмак, а за тим і легковажність. Справжні «леді» зазвичай мають малесенькі, але дорогі годиннички, часто – успадковані, але в ідеальному стані.

Все це чистої води психологія, і чи не кожен з нас теж міг би сказати те саме, якби мав професійну цікавість до тих чи інших речей. Утім, коли ви знайомитеся з людиною – погляньте на її годинника. Навіть якщо він просто є, це вже означає, що власник чи власниця знають собі ціну. А чи збігається їх самооцінка з вашою оцінкою, з’ясується з часом.

Після «Слави» за оголошенням, пару років тому мою цікавість до годинників реанімував колега Станіслав Юрченко: ще той фанат старих добрих часомірів. На біржі біля «Дружби народів» він мало не щонеділі примудрявся розжитися якимось «Лучом» чи «Востоком» за сотню-півтори гривень, але оскільки на темі знався, то обмішурити його було просто нереально. Стас чимало розповідав про радянські марки, кілька разів ми разом виходили «на полювання», щось і я тоді прикупив просто з ностальгії та любові до ужиткової радянщини.

Звісно, мені й на думку не спадало для газети розпитувати його про таку пристрасть. Може згодом, коли підійду до теми впритул. А тут – трохи з матеріалу Галини Мазур для «7 Днів» від 8 листопада 2017 року.

«Станіслав збирає годинники, яких не побачиш у сучасних крамницях. Його цікавлять моделі, які люди носили десятиліття тому. Завдяки своїй любові до незвичних аксесуарів Станіслав ніколи не запізнюється.

– Колекцію годинників я поповнюю час від часу. Збираю годинники лише за критерієм «подобається – не подобається». З дитинства приваблювала їх сувора та лаконічна форма. До того ж, це була престижна річ, яку не кожен міг собі дозволити. Колись один друг подарував мені чудового данського «Skagen» – плаского, позолоченого та справді вишуканого. З нього все й почалося. Згодом я отримав у подарунок швейцарця «Vacheron Constantin» – бюджетну за євростандартами, але дуже непогану модель. Саме після цих двох годинників мене й «понесло».

Потім я випадково побачив на антикварному ринку радянський годинник «Восток». Він став третім. Тепер я інколи зазираю на збори антикварів, а ще не можу спокійно пройти повз людей, які на блошиному ринку продають усяке таке добро. Там інколи з’являються справжні «перлини»: наприклад, чудовий електронний екземпляр «Электроника-53» середини 1980-х в ідеальному стані та з «рідним» браслетом. Моє крайнє придбання – ювілейна кварцева «Слава» 1982-го до 1500-річчя Києва. Я надаю перевагу класичним радянським механічним годинникам – ціную їхню надійність і класичний дизайн. Дуже хочу знайти «Командирського» перших випусків і саме Чистопільського заводу: годинник-легенду. Тих годинників, які ношу, маю понад десяток – залежно від того, який сьогодні більше подобається».

Майже Швейцарія
Про те, що в Черкасах виробляли годинники, мені було давно відомо. Не знав лише, що аж так багато. Тобто навіть не числом багато, а виробництв тих було чимало.

Усі вироби черкаських майстрів, понад 20 моделей яких з’явилися на заводі «Фотоприлад», поєднали технічну досконалість, високохудожнє виконання та перевірені епохами матеріали. Дуб, латунь, сталь, скло: ці годинники стали єдинокровними правнуками й онуками тих, які давно відзначили вікові ювілеї. Навіть їх величавий бій видавався співзвучним. Знаю, бо мій дід привіз з Німеччини трофея, якраз настільного годинника. Коли відміряний дідусеві час зупинився, – як це завжди буває, – став і його годинник. Невдовзі сільський майстер «фашиста» полагодив, бо то був єдиний годинник у хаті, а для повної «реставрації» ще й підмалював йому сріблянкою циферблата та коричневою фарбою для підлоги – корпуса. Ну хоч з боєм він нічого вдіяти не міг.

Але великі хронометри сучасності увібрали не лише зовнішні риси попередників та матеріали. Те, що приховувалося за масивними корпусами, стовідсотково відтворювало технічні рішення європейських майстрів ХІХ століття. І все разом гарантувало – вік виробів черкаських майстрів буде не меншим, аніж у прототипів.

На «Фотоприладі» я побував ще 2004 року. За прохідну вийшов страшенно гордий тим, що Черкаси мають унікальне виробництво, що ми тут хоч у чомусь – «Швейцарія» (власне за профілем – більше, мабуть, таки «Німеччина»). Що «Перлини», так називалася марка заводських годинників, вже відміряють роки у дуже високих місцевих і столичних кабінетах, а невдовзі, коли виробництво розшириться, стануть гідною складовою інтер’єрів простих «гурманів часу».

Років за десять не з добра «Фотоприлад» опинився в епіцентрі загальної уваги, тож випала нагода поцікавитися, як там наші годинники. Було лихе передчуття, що «ніяк», адже хоч про якісь промислові успіхи у нас тепер «дзвонять» гірше нахабного будильника з режимом дублювання сигналу, не пропустиш. На жаль, воно справдилося…

Якось готував колонку «Про що писали черкаські газети», і найперший «круглий» привід, на який натрапив, датований 25 березня 1993 року.

«Серед наших підприємств першим узявся за годинникове виробництво приладобудівний завод у Черкасах. Його настінні годинники \”Кобзар\” двох модифікацій добре відомі не лише на Черкащині, а й у багатьох інших регіонах. Корпуси цих приладів часу досі були тільки пластмасовими. Тепер у покупців буде більший вибір. На заводі готуються до випуску годинників у дерев’яних корпусах.

А ось ще одна майбутня новинка. Незабаром тут почнуть виготовляти настінні, так звані офісні годинники, тобто призначені для службових приміщень. Заводські дизайнери розробили для них цікаву форму, оригінальне оздоблення.

Перші тисячі настільних електронних годинників відправлено в торгівлю з НВО \”Ротор\”. Добре продумано в них дизайн. Час засвідчують цифри, які висвічуються на пристрої. До речі, цей прилад з будильником. Він зможе запропонувати вам кілька мелодій, тож вибирайте на свій смак. \”Ротор» планує випускати годинник, який вмонтовано в корпус радіоприймача.

Ще одним виробником годинників став \”Магніт\” у Каневі. На цьому заводі випускають таймери, які не тільки показують час, а й здатні подати вам певний сигнал за заданою програмою.

Нинішнього року випустить першу партію годинників й спільне підприємство \”Агроінт\” у Черкасах»…