19 листопада – День працівників гідрометеорологічної служби України

«Погода схожа на уряд – вона завжди не така, як треба» (Джером К’Джером)

Погода – чи не єдина тема, більшою чи меншою мірою цікава усім, завжди і скрізь. Не дивно, що зазирнути у таємниці «погодотворення» людина спробувала невдовзі після того, як самоідентифікувалася. Не братимуся стверджувати, що за тисячоліття, які відтоді минули, у справі передбачень вона досягла вельми великих успіхів – небесна канцелярія на те й небесна, щоб залишатися утаємниченою від людського розуму. Однак, вперті спроби проникнення туди тривають…

А відколи тривають? Ні, слов’янських віщунів залишимо в спокої, вони працювали в іншому форматі. Їм не допомагали супутники, вони не мали цілого штату спеціально вивчених людей та високочутливих приладів. Рослини, свійськи або й дикі тварини, чиїсь хворі суглоби, знання відповідних прикмет (волога сіль на дощ, роса на ясний день…) – ото і всі ключі до синоптичних таємниць. Слід сказати, що окремі громадяни із «секти» народних провидців послуговуються ними й нині, а найдивніше – що не без успіху. Але ж це несерйозно, а для офіційної метеорології навіть образливо.
Тож з краєзнавчих розвідок минулого достеменно відомо, що першу місцеву метеостанцію заснували 1885 року в Умані, у ті часи – місті більшому й люднішому, аніж Черкаси. За два роки управитель Мошногородищенського маєтку Михайло Філіпченко відкрив у Городищі таке саме диво, а потім ще 12 метеопостів у довколишніх економіях. Зведені дані призначалися не лише для власних аналітичних потреб задля ефективності рослинництва, але й для прогресу нової науки загалом, адже телеграфом дані передавалися аж у Санкт Петербург.
Найцікавіше, що як де, а у нас тут безпосередньою призвідницею наукового підходу до вивчення погоди стала… цукрова галузь. Вже перед ХХ століттям синоптичні «контори» з’явилися майже при усіх черкаських цукроварнях. Очевидно, від їх діяльності власники отримували чималий економічний ефект: одне діло – спробувати, інше – поширити як успішну практику.
У обласному держархіві зберігається відповідний документ, датований 21 липня 1912 року. У ньому повітовий агроном звітує про нашу тодішню «метеорологічну базу» та обгрунтовує необхідність її розширення. Ось дещо із першоджерела.
«Имею честь представить Управе сведения об имеющихся в Черкасском уезде метеорологических станциях и дождемерных пунктах, которые размещены по уезду следующим образом. Село Николаевка – Алексеевская метеорологическая обсерватория графов Бобринских (полно обставлена, почвенные термометры, дождемеры, результаты обследований печатаются в “Вестнике сахарной промышленности”)…»
І далі – перелік населених пунктів теперішньої Черкаської області, де за погодою слідкують науково: Городище, Самгородок, Сміла, Гречківка, Костянтинівка, Холоднянська економія Бобринських неподалік Сміли, Куцівка, Мліїв. У наступному абзаці доповідач висловлює міркування щодо необхідності розширення синоптичної мережі:
«Новые метеорологические пункты в уезде должно открыть в Черкассах, Царской Слободе, Драбовке, Жаботине, Орловце. Особо желательно учреждение пунктов в Царской Слободе,Черкассах и Драбовке. Условия оплаты труда служащих прежние, с месячным вознаграждением по 10 – 15-ти рублей».
Тут не зайве зауважити, що попри маленькі цифри, на той час це була непогана платня, а як приробіток – то кращого й не бажатимеш. На червінець, приміром, можна було купити пальто. Тепер якось звичніше переводити на харчі, то в такому еквіваленті це 20 кілограмів свинини або ж 40 кіло цукру.

У перші роки радянської влади метеорологію не шанували, ближче до 1920-х взагалі мало не лженаукою проголосили. Однак, вченим таки вдалося відстояти її позиції, а слідом 19 листопада 1921 року вийшов наркомівський декрет про створення єдиної метеослужби з назвою Укрмет. Так, теперішнє професійне свято гідрометеорологів «зробили наркоми», тож зважаючи на тенденції, не факт, що його кудись не перенесуть. У святкуваннях по-новому у нас справді чималі успіхи.
Ще через вісім років, у грудні 1929-го, організували вже Гідрометеорологічний комітет УРСР, до складу якого увійшли всі метеорологічні і гідрологічні служби.

Звали його Андрій Опанасович Золотухін. Він народився у Звенигородці 1907 року. Підлітком, працюючи у депо, опанував кілька робітничих професій, але бажання проникнути у глибини нової сфери людських знань про погоду та можливості її передбачати видалося юнакові гідним стати справою усього життя. У роки війни він обіймав керівну посаду гідрометеослужби Червоної армії, упродовж 1946 – 1950 років був начальником Московського управління гідрометеослужби.
А далі, до 1962-го, Андрій Золотухін керував прогнозами погоди для усього СРСР. Офіційно його посада називалася «начальник Головного управління гідрометеослужби при Раді Міністрів СРСР». Можливо, що з особливим почуттям у травні 1954 року він і підписав розпорядження про створення Черкаського обласного центру з гідрометеорології. Сучасне ж свято офіційних погодних провидців було започатковане 11 травня 2003 року на тій підставі, про яку вам вже відомо. Нині у гідрометеорології України працює понад 5 тисяч фахівців, але ця цифра певною мірою умовна, адже з 2006 року служба входить до складу структури МНС.

Що не дивно, погода дедалі «надзвичайніша». Нещодавно науковці змоделювали ситуацію, неминучу за вже сталої тенденції підвищення середньорічної температури в Україні усього лише на одну десяту градуса щотри роки. Якщо все так і залишиться, до 2060 року степи нашого Півдня перетворяться у напівпустелю казахського зразка, вологолюбиві поліські рослини будуть витіснені сухостійкими, а Дніпро (щоправда, за найпесимістичнішими прогнозами) через підняття рівня Чорного моря на кілька метрів, стане солоним і потече у зворотній бік. Не надто у це віриться, але судіть самі: якщо, наприклад, на Шполянщині у 2005 році за літо було 20 днів з температурою +30°С і вище, то відтоді кількість таких днів подвоїлася.
Почастішали посухи: раніше «обезводнені» роки траплялися раз на десятиліття, тепер – тричі. Кому-кому, а аграріям добре відомо: краще пекло упродовж декади, аніж просто літо без дощу, ще коли й весною з вологою було туго. Як, наприклад, 1975-го: тоді за безсніжною зимою прийшла рання весна без дощів, а потім – нормальне за температурними показниками, але знову ж – бідне на воду, літо. Сіяли «в пилюку», жнивували в червні, худоба залишилася без кормів, бо кукурудза виросла до коліна. Щоб прогодувати своїх Зорьок, люди по селах тоді навіть солом’яні стріхи розбирали. Давно було, та старші люди й тепер згадують.
Вже у новому тисячолітті з Півдня до нас масово перебралася не лише амброзія, сарана й степові богомоли, яких ловили навіть під Києвом. Тепер трапляються куди небезпечніші «гості»: кілька років тому під Херсоном натрапляли на павуків каракуртів, а ще бачили… шакалів. Усе це неабияк насторожує, бо якщо людина може помилятися у прогнозах, то природні інстинкти самозбереження ніколи не поженуть комах і тварин у безперспективне життєве середовище. А тропічні зливи, а руйнівні буревії? Усього цього останніми роками більше, аніж колись цілими десятиліттями.
Однак – попереду зима, тож на кілька місяців загроза теплових ударів не актуальна. Та й загалом, мудрі люди кажуть, що краще сім разів вкритися потом, аніж один раз інієм. Так що «вдягаймося не по моді, а по погоді»…