Черкаські театрали намагалися збагнути феномен «Прибульця»

Ольга Квятковська, RSS,
Дата: 16-04-2019, 14:41

Вже третя прем’єра Черкаського Театру Шевченка від початку року зібрала шанувальників Мельпомени на перегляд чергового першопрочитання п’єси, цього разу сучасної драматургині з Херсону Наталії Блок «Прибулець». Зовсім свіжа п’єса, яка у жовтні минулого року увійшла до списку фіналістів IX драматургічного освітнього фестивалю «Тиждень актуальної п’єси», надихнула режисера Олеся Павлютіна на негайне сценічне втілення.


В основі п’єси, на перший погляд, банальний «любовний трикутник», але, на справді, трикутник тут не зовсім банальний, адже всі складові у цьому випадку вільні, тобто один вільний хлопець і дві вільні дівчини… Але стривайте, хлопець все ж офіційно не розлучений, хоча й не живе з дружиною, але про дружину час від часу таки згадують всі герої п’єси… Тоді, виходить, що герої сплетені не у «найстійкішу фігуру», як називає трикутник одна із героїнь вистави… Отут вже починає паморочитися голова від не зовсім чіткого розуміння, яку ж геометричну фігуру створюють персонажі і скільки їх…

Черкаські театрали намагалися збагнути феномен «Прибульця»

«Сеанс терапії з короткочасними польотами в космос» – так багатообіцяюче зазначається жанр постановки на театральній афіші… На цьому місці не можу втриматися, аби не зацитувати всезнаючу Вікіпедію: "Терапія – процес, бажаною (але не завжди досяжною) метою якого є полегшення, зняття чи усунення симптомів і проявів того чи іншого захворювання, патологічного стану чи іншого порушення життєдіяльності, нормалізація порушених процесів життєдіяльності і одужання, відновлення здоров'я. Часто під поняттям «терапія» розуміють застосування не хірургічних лікувальних засобів".
Посилаючись на Вікіпедію, зізнаюся, що після перегляду вистави, у моєму випадку сталося якраз те, що в дужках «але не завжди досяжною», тобто процес театральної терапії не досяг своєї мети полегшити мій стан, чи поліпшити настрій, швидше навпаки… У чому ж справа, невже я невиліковно хвора? ;)

– Ця п’єса про стосунки, про те, як ми прагнемо кохання, як ми прагнемо щастя в житті, – зазначив в одному з допрем’єрних інтерв’ю режисер-постановник Олесь Павлютін. – Глядачі будуть впізнавати себе, свою реакцію, свою ментальність в наших героях. Мені здається, це і є найбільша провокація цього тексту, цієї п’єси.

Чесно кажучи, себе у жодній з героїнь, які намагаються навіщось планувати графік перебування з головним персонажем Сергієм (ніби це останній чоловік на планеті Земля), я не впізнала, а от сама постановка іноді нагадувала вербатім «Місто на Ч», коли герої по черзі піднімалися зі стільців та виходили на авансцену, аби виголосити чергову промову про нестерпне життя без Сергія та так, що якось і перейматися їхніми почуттями не спадало на думку (може тому, що програміст Сергій своєю безхребетністю аж нітрохи не вражав). Ще часом уява безконтрольно переносила в іншу постановку Олеся Павлютіна «Натюрморт з товстим небожем»… Можливо тому, що ті ж актори грали в обох виставах, а чоловічі персонажі своєю безвольністю до болю схожі, а може почерк режисера такий впізнаваний…

Черкаські театрали намагалися збагнути феномен «Прибульця»

Та все ж, варто повернутися до постановки… Як на мене, у героїв «Прибульця» збочене уявлення про кохання: Сергій зручно влаштувався співіснувати з двома жінками, а жінки, дізнавшись одна про одну, асфіксуючи своє его, готові застосовувати знання з тайм-менеджменту, створювати розклад побачень в Google-планувальнику та складати угоду задля щасливих стосунків la trúa. Сценографія у темній кольоровій гаммі вводить у депресію, наштовхуючи на думку, що всі люди – така собі сіра маса, яка, не зважаючи на статус чи професію: програмісти, візажисти, проектні менеджери тощо, готові жити в трикутниках, і вважати прибульцями тих, хто спроможний займатися сексом п’ять разів на добу, приготувати якусь їжу, аби не вмерти з голоду, ощасливити подарунком на загальновизнані свята, і при цьому не обов’язково навіть освідчуватися в коханні. Споглядаючи такий фарс, вкрадаються думки про хворе суспільство, якому терапія не допоможе…
«Вірність – це одна із задач любові», – зауважує психотерапевтиня у виставі, а одна з героїнь відчайдушно продовжує себе переконувати, що краще ділити чоловіка, аніж залишатися самою. То невже, любити – значить страждати? Куди приведуть токсичні стосунки, які руйнують серце і душу? Токсичні стосунки, які проникають назовні, поширюючись в маси та отруюючи суспільство… Якщо на Землі немає місця любові, то, дійсно, залишається Космос…

Черкаські театрали намагалися збагнути феномен «Прибульця»

Наше життя – це складна мозаїка з численних шматочків, і якщо якийсь шматочок не підходить для гармонійного візерунку за кольором чи розміром, то чи варто його туди пхати?
Прибульців у кожного на шляху вистачає, а от прекрасного, позитивного, мистецького хочеться більше…
У мене особисто залишився гіркий післясмак від перегляду «Прибульця», навіть не знаю, якій цільовій аудиторії порадити цю виставу… Власне, і запитання у мене виникло: Для кого створена вистава? Було відчуття, що режисер вклав своє особисте, можливо, сокровенне в цю роботу, і вона має право на життя. Для камерної сцени такий матеріал, гадаю, пішов би на ура, а от для мене ці 70 хвилин виявилися яскравим проявом театрального мазохізму.

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода