Жіночі історії Другої світової війни

Дата: 11-05-2019, 13:01

Жіночі історії Другої світової війни
Ще кілька років тому, читаючи або чуючи подібні історії, ми сприймали їх як щось далеке, як події з минулого, що для більшості з нас не були пережитим досвідом. Нині українське суспільство перебуває в умовах війни. Підлої, підступної, неоголошеної. Чоловіки й жінки знову змушені обстоювати власну свободу зі зброєю в руках, виносити поранених із передової, жити в окупації. Діти залишаються сиротами, потребують житла й захисту, матері тривожно чекають на повернення синів...

Жіночі історії Другої світової війни

Хто рятує одне життя, рятує цілий світ

До 1968 року її підозрювали у співпраці з нацистами. Натомість вихованці Олександри Шулежко, яких вона рятувала в роки окупації, завжди тепло згадували свою другу маму.
Олександра Шулежко народилася 1903 року в селі Михайлівна Драбівського району (нині – Черкащина). Походила з заможної родини селян Шелудьків, закінчила гімназію, потім – педучилище. У 1921-му вийшла заміж за Федора Шулежка, який згодом став священиком Української автокефальної православної церкви. Його репресували 1937 року. Олександра залишилася сама з чотирма дітьми. Один син помер немовлям, другий став танкістом і згорів заживо під час війни, а дві доньки, Алла і Лариса, вижили.
У роки війни Олександра Шулежко врятувала від смерті й голоду 102 дитини; з них 25 були євреями. Вона зуміла організувати притулок для дітей-безхатченків у Черкасах.
Після окупації Черкас Олександра Максимівна бачила багато бездомних і сиріт. До рішення створити притулок спонукала зустріч із маленьким хлопчиком. Він сидів біля померлої жінки на вулиці. Олександра Максимівна привела дитину до себе додому. Згодом з’явився ще один знайда. Тоді вона звернулася до гебітскомісара Черкас із пропозицією створити дитячий будинок. Ініціатива знайшла відгук. Із часом Олександра змогла якимось дивом розжитися й на фінансові вливання від німецької влади для дитбудинку. Організувала на невеличкій земельній ділянці господарство: тримали курей, кіз, поросят. Усім тим опікувалися вихованці. Завдяки хоробрості, винахідливості й піклуванню Олександри Шулежко діти вижили. Вона приймала у притулок усіх без винятку. Поміж інших дітей були і єврейські. Їх записували як українців, греків, вірмен або татар залежно від особливостей зовнішності. Цій мужній жінці було що втрачати: вона ризикувала власним життям і життям своїх дітей. Черкаські поліцаї написали на неї донос, і німецька поліція частенько навідувала притулок. Єврейських дітей переховували в ізоляторі. Німцям же казали, що там тримають інфекційних хворих. Олександра Максимівна завдяки доброму знанню німецької мови переконала гебітскомісара у безпідставності підозр поліцая Руднєва.
Коли німці відступали, вони примусово евакуювали й дитячий будинок. Гебітскомісар виділив дві машини. Частину вихованців Олександра Шулежко прилаштувала у навколишніх селах, але з іншими мусила рушати за німцями. Вони доїхали до Вінницької області, а звідти Олександра Максимівна зуміла знову дістатися з дітьми до Черкас. Та тут на неї чекали. У місто повернулася радянська влада і відсторонила виховательку від спілкування з дітьми, заборонивши працювати за фахом. Тоді Олександра Максимівна влаштувалася на роботу до реєстратури. До 1968 року її підозрювали у співпраці з нацистами. Натомість вихованці жінки завжди тепло згадували свою другу маму. Олександра Шулежко померла у 1994-му. Через рік їй присвоїли почесне звання Праведника народів світу.

Жіночі історії Другої світової війни

Сила материнської любові

Євдокії Лисенко на момент початку війни між СРСР і Третім Рейхом виповнилося 52 роки. Мешкала вона в селі Бровахи (нині – Корсунь-Шевченківського району на Черкащині). Жінка рано овдовіла: чоловік Макар Несторович помер перед війною. Дітей мали сімнадцятеро: 11 хлопців і 6 дівчат. 1933-го один хлопчик помер. Можемо собі уявити, як тяжко було жінці! Ніхто з її дітей не закінчив повністю школи, бо жили бідно й усі мусили працювати.
Коли почалася війна, мати провела всіх десятьох синів до Червоної армії. П’ятьох із них призвали вже після визволення села від німців. Материнська молитва зберегла дітей: усі десятеро синів Євдокії Лисенко повернулися живими! Першим, іще 1944-го, до матері прийшов син Микола. Дивом вижив, усі ж його товариші загинули. Син Феодосій під Будапештом натрапив на міну і залишився без ноги. Мати плакала, та все ж тішилася, що той вернувся живим. Василь Лисенко, єдиний серед братів офіцер, командував взводом, мінометною батареєю. Останніми повернулися Степан і Павло – аж у 1947-му. Брати воювали в різних військових підрозділах. Їхні дороги пролягли через Україну, Румунію, Болгарію, Угорщину й Чехословаччину. Наймолодшому Олександрові, якому 1944 року виповнилося лише вісімнадцять, довелося штурмувати Берлін.
Євдокії Лисенко присвоїли почесне звання «Мати-героїня». Хоча в нагородному документі зазначено лише десятеро її дітей. Очевидно, дівчат не врахували... Померла Євдокія Лисенко 1963 року. У 1984-му в селі Бровахи їй установили пам’ятник. Нині тут на обласному рівні відзначають День матері.

Ці історії – про звичайних жінок, яких були тисячі в те воєнне лихоліття.

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода