Спільні діти
Так, ще 3 червня 1909 року відбулося засідання училищної (а по-сучасному – шкільної) комісії Київської губернії, де ухвалили рішення про організацію дитячих притулків на літо. Не йшлося про сиріт: притулок – місце, де можуть перебувати всі охочі з дозволу батьків. На виконання рішення передбачалося, що завідувачами закладів могли бути лише особи з відповідною освітою; на одного з них мало припадати не більше як 30 вихованців, при цьому на 15 дітей – одна няня; всі вони перебуватимуть під наглядом місцевих лікарів; у притулку будуть вдень, а ночуватимуть вдома; годуватимуть дітей не менше як 4 рази на день; у закладі будуть предмети для дотримання чистоти і гігієни в необхідній кількості.
На цьому ж засіданні встановили й норми винагороди для персоналу: завідувачам – по 25 рублів на місяць, помічникові – 15, няням і кухарям – по 8. Витрати на харчування однієї дитини складали 6 копійок на день, працівників – 20 копійок.
Такі незвичні тепер суми пояснюються тим, що у 1909 році висококваліфікований робітник рідко отримував більше ніж 50 рублів на місяць, поденні ж зазвичай наймалися за 1 рубль. Щодо цін на продукти, то, наприклад, двофунтова (понад 800 грамів) «французька булка» коштувала 6 копійок, оселедець – 7, кілограм сала – 30, бита курка – до 80 копійок.
Тож після погодження умов організації роботи дитячих притулків у літній час почалося їхнє реальне функціонування. У Київській губернії відкрили
25 таких закладів, із них 9-ть – на Черкащині. Знатимемо, що перші, за визначенням – дитячі табори, відкрилися тут у Млієві, Орловці, Томашівці, Оситній, Маньківці, Пальчику, Луківці, Вербівці, Пиляві.

На свіжому повітрі діти робили гімнастику, ходили на прогулянки, у приміщенні – читали, малювали, співали, вишивали, ліпили з глини тощо.
«Ікарусом» – в літо
Двічі наприкінці 1970-х як малий організований відпочивальник у піонертаборі «Сосонка» на Чорнобаївщині, та років за десять – ще двічі піоневожатим (на одній зі змін за сумісницвом ще й фізруком) у «Гагарінці» та «Хіміку» на Буковині і Прикарпатті відповідно – такий мій особистий досвід у іпостасях усього, причетного до теми.
Ранкові зарядки й лінійки, чергування в їдальні та на території, вечірні дискотеки й свято Нептуна, конкурси й походи, велетенські вогнища й знаменита каша з армійською тушонкою, у когось попри 12−13-річний вік – «справжнє кохання», галстук, списаний адресами нових друзів: таким було звичайне літо піонерів, а в загонах наймолодших – ще й жовтенят.
Перше яскраве враження його початку – каравани автобусів із табличками «Діти» на лобовому склі. Наприкінці травня чи у перших числах червня такі можна було бачити на всіх автомагістралях України. Здрастуй, літо!
Піонертабори були як державні, так і відомчі. Майже кожне підприємство мало табір для дітей своїх працівників. Для батьків вартість путівки символічна: 10−15 рублів за зміну, а то як де – 21–28 днів. Решту, – хоча яку там «решту», за фактичною вартістю перебування майже всю суму, – сплачували профспілки.

У день від’їзду, годині так о 6-й чи 7-й ранку, діти (мами, тата, бабусі, дідусі, сестрички, братики – на кожного піонера осіб троє-четверо пошту) збиралися у визначеному місці і чекали «Ікаруса». Піонер мав бути при повному параді, тобто в білій сорочці, на якій майорів би новенький червоний галстук, брюках чи шортах і в пілотці. Це – теоретично. Насправді ж їхали у практичніших в дорозі футболках, спортивних штанях, панамках і кепках.
Із собою – чимала «іменна» (тобто підписана на приклеєному папірці) валіза, а окрім неї – торба з харчами, вміст якої дозволив би безголодно дістатися хоч Португалії. Звісно, такі «харчоблоки з ручками» збиралася найтурботливішими матусями і бабусями: з ковбасами, яйцями, пирогами, полуницею і черешнею… Та біля автобуса медпрацівники, як бувалі митники, безпомилково вираховували «контрабанду» і завертали її, залишаючи малим лише печиво, льодяники і воду. А що вдієш? Дизентерії легше запобігти, аніж лікувати її. Раптом хто скаже «неправда, нічого не завертають», то тут йдеться про старорежимні порядки і про бачене особисто, а не про сучасність.
Для матусь тоді «вирядити» дитину хоч до піонертабору, хоч в армію видавалося майже рівнозначним. Просто менша дитина – менший «термін». Напутнє таткове «ти ж там дивися, щоб був порядок», – і все, по конях. Тобто по автобусах. Їх у колоні – до десятка, може, й більше, а попереду і ззаду – автівки ДАІ.

Піонертабори «суворого режиму»
У таборах вожаті й медики приймали дітей. То була забарна справа, адже вимагалося переглянути чимало паперів та зробити відповідні записи у журналах. Відтак біля столів товпилися черги.
Далі з певним інтервалом новоприбулих вели до корпусів на поселення. Залежно від економічної міці підприємства чи організації, житлові приміщення були далеко не однаковими. Одним дітям щастило більше, і вони селилися в сучасних будівлях з лоджіями, гарячою водою і туалетами як не в кімнатах, то «на коридорі». Іншим щастило менше або й узагалі не щастило. Таким доводилося жити в одноповерхових будиночках, інколи й дерев’яних, і бігати до вбиральні далеченько, бо «санзона», а там на них вже чатували хмари ненажерливих комарів, що чхати хотіли на ніби відлякувальний запах радянського серійного одеколону.
У згаданому «Гагарінці» кілька корпусів колись слугували штабним помешканням вищих чинів чи то австро-угорської, чи румунської армії. З товстими мурами, маленькими вікнами, вузенькими крутими сходами, зате в найбільшу спеку прохолодними. Але нічого: чудові буковинські краєвиди, неподалік – колгоспне горохове поле, можна жити.
За правилами валізи у піонерів мали вилучати з «правом доступу» раз на кілька днів. Насправді ж зазвичай вожаті з цим не заморочувалися і зайве не гнобили малих, тож діти тримали їх під ліжками. Ліжка – панцирні, в «крутих» таборах вже меблеві з високими дерев’яними спинками. Предмети першої необхідності (насправді з таких – мило, зубна паста і щітка, комплект для листів ну й ще 3−4 позиції, все інше ні до першого, ні до восьмого ступеню необхідності не мало жодного відношення) лежали в тумбочках біля ліжок.

У кімнатах вимагали ідеального порядку, і ліжок це стосувалося найбільше. На них забороняли не те що лежати, але й сидіти упродовж дня, якщо це не «тиха година». Її дружно ненавиділи майже всі діти, адже заснути вдавалося одиницям, а більшості треба було чимось себе зайняти на цілу годину, а то й півтори. Травили анекдоти, грали в карти… Де діти брали карти, нам так і не вдалося з’ясувати. Їх постійно відбирали, але це не давало жодного відчутного результату. Принаймні, на кінець зміни ми з напарницею нарахували 14 вилучених колод, але, гадаю, на руках їх було не менше.
«Режим дня» – декларована догма і керівництво до дії водночас. О восьмій ранку – підйом: з репродукторів на алеях тоді лунав відповідний сигнал чи мелодія. Потім – зарядка і вмивання, те й інше не всім у радість. До сніданку – прибирання території, яке зводилося до збирання обгорток від цукерок та інших папірців.
Знову ж таки, збалансованість харчування, «щедрість столу» в таборах залежали від заможності підприємства, але чотириразове, калорійне й у визначений час, воно завжди давало незмінний результат: кожен піонер «привозив» із табору пару або й більше кілограмів ваги. А ще – якийсь сантиметр зросту, засмагу та помітніші, аніж до зміни, м’язи.
Адже після ранку починався сповнений активностей звичайний день. Тут і відпочинок біля річки, і турпоходи, і культурно-масові заходи – від вікторин до дискотек.
Можливо, що й зайвою у літньому відпочинку дітей була «ідеологія», але не скажу, аби нею переобтяжували чи зловживали. Насправді навіть піонерський галстук вдягався за зміну двічі – на її відкриття та закриття…

Борис Юхно