Миколі Григору нещодавно діагностували онкологічне захворювання. Чоловіку зробили успішну операцію, але надалі його очікує променева терапія. Про свої переживання, труднощі він розповів журналістам «Нової Доби».
Я проста людина, працюю водієм тролейбуса. Робочий день, зазвичай, починається з шостої ранку і триває до шостої вечора, тобто, у будні на 12 годин я прив’язаний до роботи. Коли відчуваю погіршання самопочуття, тоді намагаюся лікуватися самостійно.
Якось я помітив, що на язиці з’явився наліт, потім невелика виразка. Почало боліти. Якби я жив у селі, то просто попив би холодної води, а через два тижні взагалі забув про це. Добре, що перебував у місті, розпочався карантин і мій робочий день скоротили. Я нарешті зміг потрапити до лікарні.
Спочатку я звернувся до сімейного лікаря. У мене батько помер від онкології і тому, коли медик сказав, що це, мабуть, пов’язане із стоматологією, я попросив виписати направлення в Черкаський обласний онкологічний диспансер.
Лікар-онколог теж сумнівався, але біопсія підтвердила рак. Коли я дізнався про цей страшний діагноз, то наче з одного боку був готовий до цього, а з іншого, мене мучило питання: «Чому я? За що це мені?». А потім обміркував, що якщо не я, то комусь іншому діагностували це захворювання, а та людина теж не винна.
Лікування онкології дороговартісне. Я не хотів витрачати всі гроші родини. Тим паче, немає гарантій на повноцінне одужання. Приїхав додому, а син з жінкою сказали, щоб я лікувався. Лікарі також наголошували, що є великі шанси на одужання. Казали: «Ми із четвертою стадією лікуємо, а з першою тим паче». Почалося лікування…
Якщо чесно, операції я не боявся. Мені зробили резекцію частини язика, де виявили новоутворення. Лікар сказав, що зараз набагато краще почати з операційного втручання, бо після опромінення не буде видно зону ураження. А вже після операції результат можна закріпити променевою терапією. Зараз призначили 20 сеансів, які маю пройти протягом місяця.
Мені дуже пощастило з лікарем-онкологом Миколою Володимирович Скориком. Молодий, але його впевненість заспокоювала. Буває, що людина говорить і ти розумієш: вона знає, що робить і їй можна довіряти. Так і в цьому випадку. Він мені чітко, по пунктах усе розповів і пояснив.
Мене дуже сильно підтримують рідні, друзі, колеги. Найцікавіше, що допомога приходить звідти, де навіть не очікуєш. Ти навіть не міг подумати, що ця людина може висловити підтримку, а вона передає кошти на лікування. Або навіть ті, кого ти в очі ніколи не бачив. Тоді розумієш, що скільки людей хвилюються, турбуються, що просто так здаватися не можна.
Я вважаю, що хворим потрібно спілкуватися. Правда, потрібно фільтрувати іноді інформацію, теми. Про хворобу треба говорити, бо людям теж необхідно знати, як все почалося, а раптом у них таке і треба звертатися до медичних працівників. Проте постійно ти не можеш повертатися до цього. Хочеться іноді відволіктися від проблем і просто обговорити нейтральні теми. Бо розмови накшталт: «Усе буде добре, не хвилюйся» теж втомлюють.
Під час лікування на тебе все впливає. У лікарні я намагався перебувати в позитивному настрої, веселити сусідів у палаті, спілкуватися на різні теми. Ще важливо, щоб була взаємодопомога. Після операції я не міг говорити, так само ще один пацієнт. Навіть якщо потрібно покликати медсестру, чи зателефонувати рідним, то треба допомога. Коли близькі телефонували дізнатися, як я себе почуваю, то я писав, а вони зачитували замість мене. Тоді ставало легше.
У нас в палаті лежав дідусь з Маньківки. Донька привезла, але ж далеко їздити. А він в одній футболці приїхав, дуже спекотно, не зручно, особливо, коли після операції. Я попросив дружину привести сорочку. То дідусь зрадів, телефонує доньці, каже: «Не хвилюйся, мене одягли, все добре». Отак ми старалися одне одного підтримувати, допомагати, бо інакше там не виходить. Дуже важко морально, а коли всі разом, тоді легше.
Насправді, під час лікування важлива і підтримка з боку лікарів та медсестр. Вони приходять, посміхнуться, питають як самопочуття і вже добре на душі. У відділенні чистота і порядок, медичний персонал спокійно реагує на всі прохання. Після операції я не міг їсти нормально їжу, то вони показали, як користуватися тим же блендером. Я дуже вдячний їм за допомогу і увагу.
Людина так влаштована, що не береже себе. Коли якийсь час проходить після хвороби, то вона забуває дбати про своє здоров’я. Не може все змінитися отак кардинально для людини. Проте я зрозумів, що треба більше приділяти часу рідним. Наприклад, їхав додому, згадав, що онуку виповнилося чотири місяці, купив торт. Рідні прийшли з роботи, а я їх здивував. Дрібниця, але це теж дуже важливо і цінно.
Я думаю, людям, які зіштовхнулися з подібною проблемою, не варто «замикатися». Хворобу можна перемогти. Потрібно в це вірити. Також, раджу спілкуватися, ділитися любов’ю, переживаннями і все буде добре. Недарма ж кажуть, якщо ти комусь розкажеш про своє горе, то його стане на половину менше, а коли ділишся радістю, то вона множиться вдвічі.
Матеріал підготувала кореспондентка інформаційного агентства \”Нова Доба\” Дар`я Роженкова. Проєкт «Сильні: відверті історії людей, які перемогли онкологію» реалізовано за сприяння кафедри журналістики, реклами та PR-технологій ЧНУ ім. Б. Хмельницького
