Всі різні, але всі рівні. Ці історії чуємо ми, але ми хочемо, щоб про них почуло суспільство і почула держава. Розвіюємо міфи і стереотипи у суспільстві про різних людей. Такою є мета інформаційно-освітньої кампанії з захисту прав дискримінованих соціальних груп. Цей проєкт у Черкасах втілили через тематичні подкасти: у першому випуску йшлося про те, чому загалом важливо обговорювати теми «табу». Друга серія подкасту присвячена людям з інвалідністю, сьогодні ж у подкасті — про трансгендерних людей. «Нова Доба» пропонує текстовий варіант обговорення цієї важливої теми.
Серію просвітницьких подкастів «Обговорюємо теми табу» розроблено у межах інформаційно-освітньої кампанії захисту прав дискримінованих соціальних груп у громаді міста Черкаси. Така кампанія діє в межах проєкту «Підтримка активних громадян під тиском в Україні», який реалізовує освітній дім прав людини Чернігів у співпраці із «ZMINA – Центр прав людини» за фінансової підтримки European Union in Ukraine.
Щотижня в одному з подкастів ми розповідаємо про сучасне життя одної із соціальних груп населення. Сьогодні поговоримо про транслюдей або трансгендерних людей. Які стереотипи поширені нині в соціумі щодо цих людей? Як є насправді? Представниця цієї спільноти та експертка з цих питань Анастасія-Єва Домані, керівниця громадської організації «Когорта», дасть відповіді на ці запитання. Окрім того, вона розкаже, як ці соціальні групи почуваються нині в умовах широкомасштабної війни і які суспільно-корисні справи роблять.
— Я з Києва і вже 3,5 роки очолюю громадську організацію «Когорта», що займається саме інтересами і правами транслюдей в контексті адвокації прав, мобілізації спільноти. По Україні ми відкриваємо свої представництва, проводимо різні зустрічі зі спільнотою та союзниками на різні теми, на різну проблематику. Також ми навчаємо журналістів, блогерів, лікарів. Одних — як писати про транс-людей і висвітлювати їхні життя та діяльність, інших — навчаємо етики прийому транс-пацієнтів, як взагалі їх лікувати і так далі. Це дуже важливо для цієї спільноти.
Сьогодні у світі побутують різні думки щодо того, як називати транс-людей. Як це правильно робити?
— Багато хто використовує термін «транслюди», та останніми роками ми скоригували свої термінологічні словники і з повагою до самих людей використовуємо термін «трансгендерні люди». Не транссексуали: не варто плутати це з сексуальною орієнтацією, бо в першу чергу йдеться саме про гендерну ідентичність. Це ті люди, у яких гендерна ідентичність відрізняється від акушерської статі, що була приписана при народженні людини.
Дуже важливо розуміти, що не всі транслюди роблять хірургічні втручання і так далі. Є три основні види трансгендерного переходу.
Перший — соціальний, що може тривати навіть усе життя, якщо людина не хоче робити ніяких змін в своєму тілі, змін документів, зовнішності. Просто вона представляється в зовнішньому світі саме під якимось псевдонімом або соціальним іменем, як ми кажемо. Це просто такий зв’язок з соціумом навколо тебе. Є ще медичний перехід, коли трансгендерна людина вирішила дійсно змінювати своє тіло, гормональний фон, якісь частини тіла, статеві органи, зовні, зсередини і так далі. Вона може робити будь-які хірургічні втручання — для того, щоб не було гендерної дисфорії, того психосоціального стану, коли їй некомфортно, коли вона себе бачить і від того, що відчуває в тілі. Тобто проводить якісь процедури з тілом, наприклад, приймає замісну гормональну терапію (пігулки або ін’єкційно), і змінює таким чином своє тіло. Можна отримати свідоцтво про зміну або корекцію статевої належності в центрах первинної медичної допомоги і потім уже змінювати свої документи. Тобто свідоцтво про народження, де буде вказана інша стать і ім’я. І потім вже паспорт і всі інші документи. Це вже третій перехід, юридичний.
Якщо людина, наприклад, тільки на соціальному етапі, її також вважають трансгендерною, якщо вона сама декларує себе такою. В Україні з 2016 року робити хірургічні втручання трансгендерним людям можна лише за їхнім бажанням. Тобто необов’язково робити операцію зі зміни статі для оновлення документів.
Ще у довоєні часи транслюди зіштовхувалися в різних регіонах із рядом непростих ситуацій. Вони пов’язані з різними аспектами. Але одним із ключових, на думку Анастасії-Єви Домані, є соціальний. Саме упереджене ставлення до транслюдей спричиняло такі ситуації.
Стосовно проблем, які були до початку повномасштабної війни, — їх, звичайно, дуже багато. До 2017 року було важче зробити той же трансгендерний перехід, отримати дозвіл на хірургічне втручання. Була комісія зі зміни статі при Міністерстві охорони здоров’я, і вона самостійно вирішувала, чи давати транслюдині дозвіл на хірургічне втручання, чи ні. Потім цю процедуру лібералізували. Ось уже майже 7 років вона дещо інша: достатньо лише діагнозу. Хоча досі діагноз «трансексуалізм» від психіатра отримати дуже важко, тому що потрібно платити неофіційно. Скажімо так, сірі кошти, і вартість постійно зростає.
У закладах охорони здоров’я, які займаються психіатричними захворюваннями, потрібно було платити за всіх транслюдей. Це були факти трансфобії, неприйняття транслюдей в медзакладах по всій Україні, незалежно від того, столиця це чи районний центр. Дуже важко було, бо майже не було дружніх лікарів, які проходили якесь навчання про специфіку роботи з трансспільнотою в закладах охорони здоров’я.
Лікарі постійно перенаправляли транслюдей до інших медичних закладів — така була круговерть, можна сказати, відфутболювали. А дуже багато людей не змогли це пройти і зупиняли свій етап переходу, руки опускалися. Система охорони здоров’я, в принципі, була недружня. Вона була недружня не через те, що лікарі не хотіли допомагати, вони просто нічого не знали. І вони часто про це говорили, наприклад, лікарка каже, що могла б допомогти, але не знає, як. Бо їх не навчали в медичних університетах, не було практики. Оце дуже серйозна була проблема, яка насправді зараз так і не вирішена, навіть наполовину.
Насильство щодо транслюдей та упереджене ставлення роботодавця. Такі випадки теж не поодинокі, і за словами очільниці громадської організації «Когорта», часто кривдники і правопорушники не несуть відповідальності.
Було фізичне насильство, і воно дуже часто лишалося не покараним. Якщо були фізичні напади через твою гендерну ідентичність, то національна поліція не фіксувала їх як злочини на ґрунті ненависті за ознакою гендерної ідентичності або сексуальної орієнтації — кваліфікували як хуліганство. Тобто ці злочини не покарані, і вони провокують інші правопорушення стосовно трансгендерних людей зокрема.
Ще одна з основних проблем — те, що транслюди, які вже змінювали свою зовнішність, але ще не оновили документи, мали труднощі при влаштуванні на роботу або навпаки з тим, щоб залишитись на роботі. Звільняли людей під різними мотивами.
Тому транслюди дуже часто були такою маргіналізованою групою, яка не мала соціального доходу, що дозволяв їй самостійно утримувати себе, наприклад. А постійно мусили бути біля батьків чи людей, які можуть за них заплатити, допомагати підтримувати базові потреби.
Булінг у родині та в школі. Його теж проявляють до транслюдей. А це в результаті спричиняє психологічне та матеріальне насильство.
Дуже часто виникають проблеми в родинах, з партнерами, в сім’ї. Батьки, коли дізнаються, що їхня дитина трансгендерна, поводяться по-різному: виганяють з дому, обмежують в економічних правах, не виділяють гроші тощо. Тоді транслюди зазвичай покидають свої домівки і намагаються жити окремо. Це також дуже важко.
У тих, хто вчиться, є проблеми в університеті — бо зовнішність змінюється, і часто доводиться переживати цькування і дискримінацію.
Насправді зараз небагато що змінилося. Війна не вирішує всі проблеми в якийсь бік, але, можливо, в чомусь стало гірше.
Загалом упереджене соціальне ставлення до транслюдей негативно позначається на них, адже їм важче адаптуватися в суспільстві та відстоювати своє я, підсумовує Анастасія-Єва Домані.
Це накладало тіні і на інші проблеми. Насамперед, психологічний стан людини, невпевненість в собі, різні комплекси, соціалізація в суспільстві. Люди зачиняються в собі. Вони не соціально активні, по суті, не платники податків, не активні громадяни в контексті державотворення, участі у виборах тощо. Їм було все одно, що там буде, тому що їх дискримінують, б’ють, і немає ніякого виходу з цього. І дуже часто можна було зустріти людей, які по декілька років нікуди не виходили, працюють в кращому випадку віддалено або це фізична робота і все. Тобто ми не знали так багато людей із трансспільноти, які відкрито десь працюють, наприклад, в середній ланці — менеджерами або керівниками.
Тепер про стереотипи щодо транслюдей поговоримо. За словами Анастасії-Єви Домані, таким людям часто ставлять медичні та соціальні ярлики. Наприклад, порівнюють із представниками інших соціальних груп. Хоча, насправді, це не так.
Побутує стереотип про те, що транслюди можуть бути задіяні тільки, наприклад, в секс-роботі, в секс-бізнесі. Мовляв, ось, вони ні на що не здатні і, щоб себе реалізувати, йдуть тільки в сексуальну роботу. А це, звичайно ж, не так. І ті, хто йдуть, — то вже просто часто від відчаю, коли вже немає чим платити за квартиру, за проживання, за харчування, за гормональну терапію. До речі, гормональна терапія – пожиттєва і щоденна, тому кошти потрібно постійно закладати в свій бюджет. І часто навіть коли люди йдуть у секс-бізнес, то саме для того, щоб себе прогодувати.
Ще один стереотип — про те, що трансгендерні люди, які починають приймати якісь препарати, ті ж гормони, довго не живуть, бо начебто у них щось трапляється, якісь хронічні захворювання. Це взагалі якась дивина, і лікарів це спростували. Хоча, саме від лікарів це частіше і звучало або від представників церкви.
Насправді ситуація така ж, як і загалом у всіх інших людей в країні — і з онкологією, і з хронічними захворюваннями. Звичайно, просто треба робити моніторинг свого здоров’я, як мають це робити не лише трансгендерні, а й усі люди. Тобто все залежить від твоєї волі й бажання перевірятися, ходити здавати аналізи, періодичо відвідувати сімейного лікаря. Ми намагаємось, до речі, впроваджувати такий тренд на турботу про своє здоров’я, бо гормональна терапія, часті стреси, інші важкі психологічні важкі стани через ставлення до транслюдей дуже виснажують. Ну а взагалі середня тривалість життя транслюдей така сама, як загалом по країні, серед жінок і серед чоловіків не змінюється. Багато чого залежить, звісно, від того чи є у тебе фінансові можливості лікуватись, робити якісь втручання, зокрема планові, за потреби.
Ще один міф: те, що транслюди — це drag queen. Тобто люди, які виступають в нічних клубах, трансжінки в таких яскравих костюмах, які вони самі собі шиють, якісь персонажі, тобто ціла культура. Хоча насправді це зовсім окрема тема. Здебільшого drag queen – це навпаки чоловіки, які мають секс з чоловіками, є і бісексуальні люди. Словом, це не трансгендерні люди, хоча серед них спрвді є транслюди. Але не те, щоб їх було дуже багато. Цей міф часто поширюють наші опоненти — деякі журналісти, представники церкви, — коли на прайді побачать першу машину, цю платформу з drag queen, як там співають під музику голосну… Це перша машина така парадна, але за нею йдуть представники, серед них, зокрема, і трансспільнота. Але вони зовсім по-іншому, по-різному виглядають. Та й працюють у різних сферах, серед них є багато різних ідентичностей.
Ну і ще один стереотип, пов’язаний із відсутністю соціальної значимості транслюдей у суспільстві. За словами Анастасії-Єви Домані, і до повномасштабної війни, і нині транслюди намагалися і намагаються вести повноцінну активну соціальну діяльність. Водночас нині громадська організація «Когорта» намагається спростовувати ці соціально вкорінені норми поведінки. Для цього ведуть активну діяльність з різними категоріями людей, зокрема медиками, юристами та журналістами.
І ще побутує стереотип, що транслюди не виконують якусь соціально важливу роботу, наприклад, боронити Україну в Збройних силах. Нас, звичайно, не так багато відносно всього населення України, алеми довели, що транслюди також є в Збройних силах. Вони не мають доводити це спеціально, але дійсно за покликом душі, добровільно пішли захищати свою державу. Серед них є ті люди, які також сплачують податки. Тобто вони не безробітні маргінальні групи, які приймають психоактивні речовини, наркотики в секс-бізнесі. Оце все-все-все сюди накладається. Це зовсім не так.
Це основні такі стереотипи. Звичайно, дуже важливо пам’ятати, щоб не треба людей питати про паспортні імена, важливо запитувати, як звертатись до них коректно. Це про займенник, наприклад, етику спілкування. Варто запитати, як до вас можна звертатись, за яким іменем, і намагатись дотримуватись цього.
Не питати, коли це необов’язково, про справжнє паспортне ім’я при народженні, не розпитувати, що каже мама або тато про твій перехід. Це може травмувати людину і, в принципі, може також віддалити від тієї особи, з якою вона спілкується. Тому що є певні тригери в житті. І ми намагаємося цього поступово позбуватися в житті, зокрема через навчання тих же лікарів, завдяки роботі зі студентами. От зараз ми будемо працювати з студентами-медиками, щоб вже не в дорослому віці лікарі змінювалися, ми систематично працюватимемо, коли вони ще навчаються у вишах.
Я ще помічаю, що транслюдей часто зчитують як щось екзотичне, коли запрошують на якісь заходи бути спікером, тренером, книгою в живій бібліотеці, щось таке подібне. Ще 5-7 років тому дивилися на нас як на тваринку екзотичну, з якоїсь країни привезену. А насправді, це такі ж люди, вони можуть бути в оточенні кожної людини, і кожен може бути знайомий з нею, працювати на одному місці і не знати, що ця людина трансгендерна, що в неї, наприклад, був у житті такий досвід, як зміна документів і корекція статевої належності. Бо транслюди не говорять про це на кожному кроці. Навпаки, вони сховають свій трансстатус, трансдосвід для того, щоб просто не було якогось неприйняття чи обмеження в правах, бо ще не готові про це говорити, відчувають небезпеку. І коли ти дізнаєшся, що це транслюдина, то ставлення не має змінюватися. Яка різниця? Ти дізнався, але ти ж не перестанеш з нею спілкуватись після цього. Що буде цим фактором, що змінить? Лише транстатус? Це трошки смішно і несерйозно, я так думаю. Бо ви ж знаєте, що трансгендерність, як і гомосексуальність, не передаються через рукописи, стискання якісь, або повітряно-крапельним шляхом.
Слухайте більше у третьому випуску подкасту.
Більше новин — у нашому телеграм-каналі.
