На тему смерті в нашому суспільстві накладене табу
Українське суспільство нагадує дитину, що грається в піжмурки і закриває рученятами очі: як я не бачу, отже, й мене не бачать. Смерть є. Є страждання, біль, страх, муки. Але говорити на цю тему не прийнято. Ніби поки ми мовчимо, то й смерті нема.
– У нас немає культури смерті, культури вмирання, на превеликий жаль. Люди помирають в муках і бруді, не встигнувши як слід завершити свої земні справи. За моїми підрахунками, 85 відсотків людей, що помирають, потребують при цьому паліативної допомоги, – говорить Сергій Псюрник, мабуть, чи не єдина в Черкасах людина, що щиро й безкорисливо переймається питаннями хоспісної та паліативної допомоги.
Смерть може бути гідною
– Мені страшно, – говорить Сергій. – Усе, що я бачу – це просто жах.
Він вже майже 10 років займається невиліковно хворими людьми, тими, хто стоїть на порозі смерті. І більшість з них, на жаль, помирають у страшних муках, у бруді й власному посліді, бгаючи брудні простирадла, проклинаючи свої останні дні. Часто – на самоті, а бува, що поруч є рідні, так змучені їхніми стражданнями, що вже й самі не знають, чого бажають рідній людині – чи одужання, а чи якнайшвидшої смерті, яка б звільнила її від мук. Що вже казати про те, що на порозі смерті ці люди не завершили своїх земних справ, не сказали останні «пробач» і «прощавай», не склали заповітів, що зазвичай призводить до сварок між родичами, і горе не зближує їх, як годилось би, а робить ворогами…
– Але смерть може бути й гідною, – переконаний пан Сергій. – Уявіть геть іншу картину, коли такому невиліковному хворому надається необхідна медична допомога, знімається больовий синдром, коли йому забезпечується належний догляд. Коли є чисті простирадла, протипролежневі засоби, можливо, навіть інвалідний візок, коли можливі хоч іноді прогулянки на свіжому повітрі. Коли біля ліжка хворого – його діти й онуки, коли він з усіма зміг побачитись перед смертю, попросити пробачення, примиритися, раптом були якісь непорозуміння. Коли родичі отримували у цей важкий для них час випробувань психологічну підтримку, навіть медичний супровід, адже вони теж люди…
В арсеналі пана Сергія за ці роки накопичилося чимало різних історій: жахливих, зворушливих і навіть смішних.
– Розумієте, нині в нас досить поширена ситуація, коли людина прийшла на обстеження – тільки на обстеження! – а в неї одразу констатують хворобу в запущеному стані, коли їй одразу дають зрозуміти, що термін її життя вже досить обмежений, лікуватися немає жодного сенсу, тож шлях один – їхати додому помирати. Ось тут звістка про швидку і невідворотну смерть змінює психіку людини. Кожен реагує по-різному. Один колишній кагебіст, приміром, наступного дня після такої новини… поїхав купляти собі новий автомобіль, щоб було чим їздити на полювання. І таке буває, – розповідає пан Сергій. – Але у більшості випадків, звісно, людина приголомшена. Перша реакція – шок і несприйняття: це не може бути зі мною, це переплутали аналізи, тощо. Далі, коли стає зрозуміло, що нічого не переплутали, людина впадає в депресію, починає навіть торгуватися з Богом на кшталт того, що «ніколи більше чарки в руки не візьму», «нізащо не буду лаятись з дружиною, дітьми, матірю…», «стану зразковим батьком, чоловіком, сином…», аби тільки зберегти собі життя. Нарешті остання стадія – це прийняття свого стану, усвідомлення свого вмирання. Ось в цей момент людині треба підтримка і підказка, їй треба допомогти гідно завершити своє життя. Саме цим має займатися хоспіс.
Хоспіс – це ціла філософія
На жаль, уявлення про хоспіс у нашому суспільстві дещо спотворені. Навіть медики, не кажучи вже про пересічних громадян, сприймають хоспіс як відділення для невиліковних хворих, яким треба надати останню медичну допомогу – позбавити болю. Це, звісно, треба зробити в першу чергу. Але людина на порозі смерті мучається не лише фізично. У кожного є свої зобов’язання і задавнені проблеми. Хтось давно порвав з родичами і тепер волів помиритися, попросити пробачення перед смертю, хтось знехтував своїми фінансовими справами і лишає рідним борги і проблеми, хтось не розпорядився майном, яке залишає по собі, і таке інше.
– Серед моїх пацієнтів був онкологічний хворий, якому лікарі залишили кілька місяців життя. Найстрашнішим для нього була його самотність. Ми з великими зусиллями розшукали його сестру, яка багато років тому вийшла заміж і поїхала за своїм чоловіком, лікарем за фахом, аж у Африку. Вона радо відгукнулася, пообіцяла приїхати, щоб помиритися і попрощатися. То він не тільки дочекався її приїзду (зрозуміло, що це не було надто швидко), а й навіть поїхав разом з нею до Африки і прожив там ще цілий рік! – розповідає пан Сергій. – І це дуже часто трапляється: коли невиліковний хворий ставить перед собою певну мету, він обов’язково доживає до того моменту, коли вона здійсниться.
Ще один такий приклад – історія жінки, що мала неповнолітнього сина. Їй також діагностували онкозахворювання в останній стадії. Вона нестерпно страждала, тіло її гнило заживо, біль був жахливий. Останні місяці вона не могла встати з ліжка, і її дванадцятирічний син доглядав за нею, мив, міняв простирадла, годував. Та понад фізичні муки її непокоїла доля сина. Вона поставила собі за мету знайти для нього достойних опікунів. Для хворої людини – завдання надскладне. Але вона не здавалася. Деякі кандидатури довелося відкинути, бо люди явно опікувались тим, як би присвоїти собі квартиру по її смерті, а не хлопчиком.
– Але уявіть собі – вона жила до тих пір, поки не знайшла сину гідних опікунів! Лише після того, як вона впевнилася, що йому забезпечать належний догляд, вона пішла з життя. І таких історій багато, – підкреслює пан Сергій.
Суть хоспісу якраз і полягає в тому, щоб дати людині можливість завершити своє життя гідно, дати закінчити свої земні справи, забезпечити якість цих останніх земних днів.
– Хоспіс – це ціла філософія. Я знаю, яким він має бути, бо я це бачив, працюючи волонтером в хоспісі в Москві. Дехто одразу скаже, що не можна порівнювати рівень російської столиці і нашу провінцію, мовляв, нам стільки грошей не знайти. Та справа навіть не в грошах. Хоспіс – це не лише дорогі знеболювальні препарати і чисті ліжка. Це одночасна робота і з хворим, і з родичами, робота і лікарів, і психологів, і соціальних працівників. У хоспісі люди живуть, а в наших лікарнях чи виписані по своїх домівках – помирають. Одначе у нашій країні воліють мовчати про ці проблеми, аніж їх вирішувати.
Гра в мовчанку
Не треба одразу звинувачувати в усьому державу й чиновників. Гра в мовчанку притаманна усім нам.
Більшість родичів невиліковних хворих намагаються до останнього приховувати від нього його страшний діагноз, просять про це лікарів, мовляв, не треба позбавляти його надії. З іншого боку, хворий теж не геть дурний і розуміє, що якщо він проходить найрадикальніші методи лікування, якщо він пережив кілька операцій, якщо він місяцями не виписується з лікарні і таке інше, то справи його явно погані. Але він теж воліє мовчати, щоб не засмучувати рідних. Отак всі мовчать і роблять вигляд, ніби нічого не відбувається, при цьому тихенько плачуть на самоті – хто на кухні, хто в подушку. У стосунках зявляється фальш і недовіра.
– Тут потрібен психолог – і хворому, і родичам. Людей треба переконати поговорити між собою. Здається, так просто! Насправді дуже важко. Проте повірте, коли такі люди нарешті скажуть ці важкі слова, зясують усі замовчувані питання, поплачуть разом, а не поодинці – їм стає значно легше. Тоді можна поговорити і про спадок, і про умови поховання, і про безліч інших речей, які теж потребують вирішення, – вважає Сергій Псюрник.
Він і його служба саме й займаються такими питаннями. Вони роблять все: і те, що мали б робити лікарі, і виступають психологами, і надають якусь матеріальну підтримку. На сайті обласного онкодиспансеру вони мають свою сторінку, і ті, хто знаходить їх за вказаними там реквізитами, отримують максимум можливої допомоги. Шкодує пан Псюрник лише про те, що родичі хворих звертаються за допомогою тоді, коли вже «все перепробували», тобто, занадто пізно, щоб встигнути реально допомогти.
Перший крок – виїзна служба
Реалії сьогодення невтішні. Лікарні виписують невиліковних хворих додому «на симптоматичне лікування», грубо кажучи, позбавляються від них. І це по-своєму правильно: лікарня – не хоспіс, тут мають лікувати. Лікарі до останнього рятують людині життя – така філософія їхньої роботи, й іноді це прагнення переступає межу розумного. Тоді їхні спроби реанімувати хворого, який давно визнаний ними безнадійним, виглядають не те що не благородними, а відверто блюзнірськими.
Безнадійні хворі потрапляють додому під нагляд дільничних лікарів. Ті, відверто кажучи, не в захваті від таких пацієнтів. Допомогти їм у лікарів немає реальних можливостей, зате є додатковий клопіт: вони змушені навідувати такого хворого, вислуховувати його скарги і бачити муки рідних.
«Швидка» теж має інший аспект роботи: тут покликані надати екстрену медичну допомогу, тобто, в ситуації гострої загрози здоровю або й життю людини запобігти цій загрозі і доставити до медичного закладу для подальшого лікування. Звісно, лікарі «швидкої» не ігнорують виклики до помираючих хворих, приїдуть і знеболять, проте насправді це не їхня робота.
Тому кілька років тому пан Сергій на кошти свої і своїх друзів придбав буса, оснастив його медичним обладнанням, щоб заснувати в нашому місті виїзну паліативну допомогу. Він готовий передати цього буса в безкоштовну оренду тим, хто створить таку службу. Проте досі так і не знайшлося тих, хто готовий був би взяти цього буса на баланс.
– Виїзна служба абсолютно необхідна. Це перший крок до створення справжньої хоспісної служби в місті. Це не тільки виїзд додому до хворого і знеболення важких станів. Така служба покликана забезпечити певну ротацію хворих у хоспісі. На жаль, зараз така ротація має вигляд «заселили в хоспіс – полежав – помер – звільнив ліжко – заселили наступного». Насправді в хоспіс може потрапити хворий на кілька днів чи тиждень, щоб зняти гострий больовий синдром, або щоб дати елементарно відпочити й виспатися рідним, які його доглядають. Далі у справжньому хоспісі і хворий, і рідня мають змогу поспілкуватися з фахівцями – медиками, психологами, юристами, соцпрацівниками – які дадуть кваліфіковані поради і допоможуть, – розтлумачує пан Сергій принципи хоспісної допомоги. – Виїзна служба просто економічніша, і що краще вона працюватиме, то більше людей зможуть дожити віку в гідних умовах. В ідеалі хоспіс повинен мати окрему будівлю й окрему адміністрацію, нехай і поруч з лікарнею чи диспансером. Проте суть роботи цих закладів різна, тому й повинні вони бути розмежовані.
