Нещодавно в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького презентували Концепцію інноваційної трансформації закладу. Проєктна група під керівництвом ректора сформулювала план дій до 2030 року з урахуванням вимог часу та завдань Міністерства освіти і науки. У заході взяв безпосередню участь і Голова Наглядової ради закладу, третій Президент України Віктор Ющенко. Попри величезну зайнятість та щільний графік легендарний український політик та державний діяч погодився виділити кілька хвилин для інтерв’ю з кореспондентами «Нової Доби». Публікуємо результат цієї розмови.

– Почнемо з головного. На вашу думку, які шанси України в війні з таким великим, підступним і жорстоким ворогом?

– Давайте говорити мовою цифр. Зазвичай після цієї фрази наводять розміри територій. Я пропоную інше. Звернимось до історії. Не надто далекої і не української. Згадаймо середину минулого століття. Події у В’єтнамі. Там відбулася цікава для нашої країни подія. 17 мільйонів населення Північного В’єтнаму за 9 років перемагають першу армію світу, армію Сполучених Штатів. Як ви думаєте, у цих 17 мільйонів джерелом перемоги була зброя? Ні. Обладнання? Ні. Літаки кращі, можливо були? Танки? Авіаносці? Ні. А що в них було краще? Що було сильніше? Дух! Правда, із цим ресурсом потребувалося 9 років кривавої боротьби, коли надзвичайно багато воїнів руху опору просто закопалися в землю, повиривали нори й з тих місць атакували противника. Та вони врешті прийшли до національної перемоги. У нас ситуація значно обнадійливіша. Головне, щоб цей дух, єдиного бажання перемоги, дійсно був. Дуже важливо, щоб 45 мільйонів українців навчилися говорити одним голосом так, як 17 мільйонів в’єтнамців. Щоб ми відчували, що ми сім’я і що нас не можна поділити.

– Тобто ключова зброя – це дух єдності нації. Наскільки сильним він є в Україні?

– Мені багато років, скажу відверто, заздрісно було дивитися на польську націю, яка дуже консолідовано йшла, наприклад, у питанні євроінтеграції. Свого часу 90−95 відсотків поляків поділяли євроінтеграцію. Коли я став Президентом, у нас цей показник був на рівні 21 відсотка.

Потім мені було заздрісно, коли в поляків більше 70 відсотків поділяли стремління Польщі до колективної європейської безпекової політики. У нас на той час таку думку поділяло 14 відсотків. Сьогодні ситуація змінилася. Та величезна драма, яку переживає Україна нині, консолідує націю.

– А чому так відбувалося? Які причини нашої роз’єднаності в минулі часи?

– Коли ми міркуємо з приводу того, чому так сталося, хто винен у тій кривавій драмі, дійовими особами якої ми всі сьогодні стали, починаємо озиратися на сусідів. Виникає запитання, чому, наприклад, така маленька держава як Литва, такої драми не переживає. Чи Естонія, чи Чехія, Болгарія, Румунія. Та будь-яка країна Східної Європи, яка починала разом із нами цей старт. Чому росія не обрала жертвою своєї агресії їх? Відповідь наче б то проста. Тому що вони обрали західну модель безпекової політики та економічної інтеграції, модель свобод, демократій і врешті вийшли на ту тему, з якої ми починали. Що національне питання – це ключове питання, у площині якого вирішується внутрішня інтеграція нації. Національне питання поєднує мільйони людей. Чим? Мовою, пам’яттю, культурою, церквою, звичаями, традиціями.

Чому в Україні інтеграція по цих питаннях, у яких вона раніше відбулася у Литві, Польщі, Чехії і так далі триває лише зараз. Потрібно розуміти, що це не в плані того, що ми в цьому питанні пасемо задніх. Ні, ми просто 350 років не мали своєї держави. Ми були першою найбільшою колонією росії.

– І ця країна просто тягла нас у власне болото

– Так. Наприклад, такий епізод. 163 роки тому в росії тільки-но прийняли закон, який забороняє людей міняти на собак. Європа цього не знала – такого рабства, такого понівечення духу людського, який пережили ми. Тому ці 350 років російської колонії ми ще до сьогоднішнього дня платимо нашою різністю, різними мовами, пам’яттю, героями. Для когось навіть Сталін герой і його вже святу ікону малюють. А це кат, який забрав декілька десятків мільйонів українців.

– Де шукати вихід для всіх нас із цього духовного рабства?

– Ми підходим потихеньку до розуміння цього, коли говорим про обов’язкову умову національного успіху будь-якої країни. У цьому випадку, насамперед для України, ми говорим про 2−3 базові речі. На першому місці стоїть вирішене національне питання. Це значить питання, у межах якого ми говорим одним голосом. Так, як говорить поляк, естонець, литовець. Є усвідомлене розуміння місії національної мови, а це суть національного, я б сказав, дві третини національного. Якщо нас об’єднує мова, де б в світі ми не були, ми зустрічаємся як брат із сестрою і ми розумієм, що нас породила одна земля.

– Так, єдина національна мова є базовим пунктом консолідації нації.

– Не менш важливою є історична пам’ять. Якщо ми говоримо з одною послідовністю, із одними оцінками, із одним шануванням тих чи інших точок, це говорить, що в нас є спільний погляд на те, що стосувалось прадідів, дідів і нашої історії. От про той самий борщ. Ви знаєте, я не хочу скочуватися до банального, але національна кухня лише на перший погляд здається банальною. Не випадково ж український борщ за рішенням ЮНЕСКО віднесений до національного спадку. Або візьмемо той самий Петриківський розпис, який належить до спадку людства, чи Трипілля. Коли ми усвідомлюємо те, що наші пращури сотворили цю культуру, це творить наше національне усвідомлення.

– Отже, спільна мова, історія, культура і є тією основою, яка тримає національний дух?

– Це лише перша позиція. Друга позиція. Цей національний ґрунт найкраще розвивається, коли ми приймаємо доктрину про свободу й демократію. У нас проживає багато різних націй. Коли ми вживаємо слово «нація» і говоримо про національне усвідомлення, ми безумовно говоримо про так звану політичну українську націю. У неї входять багато інших. І тут виникає питання, як зробити так, щоб грек, який проживає в Маріуполі, на запитання, хто ти такий, сказав: «Я українець. Грецького походження, але українець». Чи болгарин, який у болгарському районі Одеської області проживає. І так далі. Німеччина, Франція, Сполучені Штати Америки знайшли відповідь на це запитання. Схоже, знайшли вже, нарешті, і ми. Відповідь на це питання підводить до розуміння того, що ми живемо однією політичною нацією. Ми цільні. Нам не можна запропонувати неєдність, нас не розпиляєш мовою, пам’яттю чи культурою.

– Два стовпи єдності духу – культура та усвідомлення єдиної політичної нації. Але ви казали, що таких основ три. Яка ж третя?

– Останнє це, звичайно, вибір, який залежить від нації, який ми формуємо у відповідь на перше питання порядку денного будь-якої держави, нації. Ідеться про безпекове питання. От так трапилося, що ми живемо на прикордонні із 32-ма країнами світу, які обрали модель колективної безпеки. Яка породила базовий принцип «один за всіх і всі за одного». Не зброя перемагає дуже часто, а колективний солідарний принцип. Він працює так: якщо у вас виникає безпекова проблема – це моя проблема. І кожного з 32 учасників безпекового альянсу. Тому кожна країна не може наростити самодостатні оборонні сили, а концепція колективної безпеки, цей сегмент солідарний, синтетичний, може зробить. 32 нації відповідають за кожного члена й тому за 75 років жодна країна членів альянсу не втратила жодного квадратного сантиметра своєї національної території. Це основа. Усе решту можна набирати в порядок дня і вирішувати в міру потреби. Щось активніше, щось пасивніше.

– Підсумовуючи цю частину розмови, скажіть, то як в України нині з цими трьома китами, які тримають національний дух?

– Я вважаю, що зараз Україна перебуває на великому злеті. Та трагедія, яку переживаєм сьогодні, – це відповідь на виклик російського ворога не за два останні роки, і навіть не за 10. Це наша відповідь за всі 350 років поневолення. Тому саме по собі це завдання не є легким. Воно накопичене, має дуже багато підтекстів, які одним рішенням не зміниш, бо в нашому суспільстві є різна частина поколінь, для яких навіть теми, про які ми говорим, уже не актуальні. Це люди переважно старшого віку, для них зробить нових мотивацій важко. Та не треба розчаровуватись. Це процес. Внутрішній. А є ще зовнішній. Зверніть увагу, у тій війні визвольній, яку ми ведем, у нас уже 54 країни союзники. А я вам нагадаю, що в Другу світову війну на третьому-четвертому році війни союз був сформований із 53 країн. У нас же, починаючи з четвертого місяці російсько-української війни, союз був із 34-ох, а зараз із 54-ох країн. Іншими словами, світ такого альянсу мілітарного ще не бачив. Це говорить про те, що місія України чесна, справедлива. Нас розуміє абсолютна більшість країн і націй демократичних, і вони з нами. Тому наше діло переможне. Бути українцем сьогодні, я думаю, що це велика честь.

– Від глобальних давайте перейдемо до питань локально ближчим нашій аудиторії. Особисто для вас, наскільки важливою в сьогоднішньому контексті життя країни є Черкащина?

– Коли я ще був у такому віці, який можна назвати шкільним, у моїй школі, у моєму середовищі, де я виховувався, було правило: якщо ти хочеш найсоковитіше висловитися про Україну й українство, тобі обов’язково треба згадати два краї. Перший – це Запоріжжя. Це край козацтва і волі. Запоріжжя − це та українська національна воля, колиска, яка дала світові (перш за все європейському світові) ті демократії, які вони мають сьогодні. Наприклад, у ХV – XVI сторіччі ніде в Європі правителя прямим голосуванням не обирали, як у нас гетьмана. Уся Європа передавала владу дітям, онукам за правом спадковості. У нас же була демократія, яка привела до того, що Україна перша виписала в світовій історичній хрестоматії, національну конституцію. Пам’ятаєте? Квітень 1710 року. Пилип Орлик. Це на 70 років раніше американської конституції і на 90 років раніше польської конституції. Тобто це така потуга, такі паростки демократії, які буяли в Україні, коли ще в Європі навіть не вживалися слова «нація», «свобода», «демократія». А наша нація це творила. Тому для мене це особливий край.

– А другий регіон, який асоціюється у вас із українськістю, це, напевно Черкащина?

– Це легендарний край. Чим він мене прив’язує? Черкащина дала українському світу надзвичайно багато у плані мислителів, вольнодумства, і взагалі вона є місцем, де творяться національні стандарти. Почнемо з того, що на території Черкащини знаходиться найбільше місто епохи неоліту. Місто Тальне. Місто розкопок трипільської культури, якій 7,4 тисячі років, а це на 2 тисячі років раніше Єгипту. На Черкащині на 400 гектарах розміщується найбільше таке місто світу.

Потім визвольні змагання. У ХХ сторіччі українська нація шість разів проголошувала незалежність. Скільки в нас було повстанських рухів! Черкащина багата цими історичними прикладами, у центрі яких стоїть така унікальна локація як Холодний Яр. Це лише кілька прикладів, які складають величезний моноліт національної свідомості.

– Не останнє місце серед них займає й постать Шевченка, якого теж світові дала наша земля.

– Я навмисне виокремив цю постать із усіх інших. Тарас Григорович Шевченко – наше все. Він живий. У сьогоднішньому лихому дні, коли 28-му війну проти нас веде росія, дуже важливо, як це читає Шевченко. Як він це тлумачить. Є рядки, які я досить часто в історичних дебатах цитую: «Мій любий краю неповинний, за що тебе Господь кара? Карає тяжко… За Богдана. Та за скаженого Петра». Розумієте? Ще 170 років тому Тарас Григорович українцям хотів зробить послання. Він немов говорить: шановні українці, вас цікавить звідки корінь вашого лиха? Якщо цікавить, послухайте мене. І він каже, якщо ви хочете буть вільними, незалежними, жити стабільно, – подалі від росії живіть. Скажений Петро – це корінь вашого лиха. А п’ята українська політична колона – це другий сорт цього лиха. Стережіться цього.

Тож, якщо ми говоримо про глибоке коріння нашої історії, Черкащина дуже повчальна. Вона дуже глибока й має дуже велику відповідальність перед Україною і світом, бо сьогодні саме з вашим регіоном світ асоціює батьківщину Тараса Шевченка. А Шевченко – це те, що нас робить особливими всіх нас.

– Сьогодні в Черкаському національному університеті презентували Концепцію інноваційної трансформації закладу до 2030 року. Що для вас є ключовим у цій презентації?

– Насамперед, ми сьогодні говорили про продукт розрахований на найближчі 6 років, мета якого – тема прикладної освіти як такої. Це одна з провідних задач. Про неї можна безумовно довго говорить, бо це суперфахове завдання. Але поряд із цим буде велика помилка, якщо ми у своїй задачі, місії забудемо, що, окрім цього, наше завдання полягає і в тому, щоб із університету вийшла людина, яка несе високе звання громадянина України. Громадянина, який має в собі все, про що ми говорили щойно. Він патріотичний, любить нашу мову, шанує нашу культуру. Він для світу є тим інтернаціональним продуктом, який може велику цікаву українську культуру, практику вести в світ. Він може зі світом спілкуватися не тільки українською мовою. Саме таким мені б хотілося бачити українця майбутнього й упевнений, що саме такими ми всі з вами й будемо після перемоги. А вона буде неодмінно, бо її здобуття, то наша історична роль, із якою Україна обов’язково справиться.