Новина із категорії: Юлія Вовкодав, RSS

Роздрукувати        Друкована версія

Про зів’ялі квіти і хибне коло

Про зів’ялі квіти і хибне коло
Юлія Вовкодав, RSS
Дата: 29-08-2016, 10:36.
Якось так виходить, що от коли просто живеш собі, не задумуєшся про роки, особливо їх і не відчуваєш. Ну іноді там суглоби на погоду покрутить, чи підступні зморшки прокреслять кілька нових промінчиків під очима, чи несподіване безсоння ні з того ні з сього… Та то таке. Сучасна фармакологія і косметологія завжди в поміч – зігріваючий гель на коліна, ліфтинг під очі, заспокійлива пігулка в рота ‒ і все о'кей. Але ж буває і по-іншому.
Десь колись прочитала, що найбільша несправедливість в житті – це старість. І дійсно, така вже природа всього живого, що воно рано чи пізно починає втрачати сили й поступатися місцем молодому й дужому. Старість приходить до бідних і багатих, до хворих і здорових, до дурних і розумних. Іноді вона чатує на нас за рогом лікарні з букетом хронічних хвороб, іноді підступно підкрадається і вишкрябує на обличчі сіточку ненависних зморшок, а буває взагалі живе собі людина, не очікуючи нічого лихого, і несподівано відчуває на душі щось таке сумне-сумне й невідворотнє, а то і є вона ‒ старість. Халепа, скажу я вам.

Щойно прочитала роман Ірен Роздобудько «Зів’ялі квіти викидають». Роман про двох актрис, що на схилі років опиняються в будинку для самотніх акторів. З назви здається, що зів’ялі квіти, то старі люди, що в кінці життя опиняються на соціальному смітнику. Питання актуальне в усі часи, але тут про інше. Зів’ялими квітами автор називає минуле, що втрачає свій сенс, коли людина опиняється перед брамою у вічність. І дві жінки, які в молоді роки були суперницями, у старості дивляться одна на одну зовсім іншими очима. Вони навіть готові стати подругами. Тобто ми живемо собі, когось любимо, з кимось сваримося, від чогось страждаємо, а щось вважаємо найважливішим в нашому житті… Але приходить час, коли наші пріоритети змінюються, і на все своє життя ми дивимося ніби збоку. І думаємо, що ось тут напевно я була не права, і тут могла б вчинити по-іншому, а деякі друзі з часом виявляються просто приятелями, а деякі вороги ‒ нещасними людьми, яких навіть стає шкода.

От я думаю, аби ж усвідомити це все раніше, аби вчасно подивитися під іншим кутом і не наробити дурних помилок, за які потім, в старості буде ніяково. Або й соромно. Перед самою собою. Можливо варто частіше задавати собі питання – а чи буде те, що ми робимо, важливим для мене років через десять? А через двадцять? А, дай Боже, й через тридцять? Що, як саме це питання допоможе нам переоцінити пріоритети і вчасно поставити все на свої місця…
А ще от про що. Знаєте, зазвичай ми уникаємо спілкування із старими людьми. Ні-ні, не заперечуйте, це правда. Гірка. Адже здається, що нового нам може розповісти дідусь, що вже нічого не розуміє в сучасному світі і живе лише минулим. Нам немає коли слухати повчання бабусі, що може двадцять разів розповідати про одне і те ж, адже забуває, що про це вже говорила. Ми думаємо, хай колись, коли буде час. А «колись» не наступає, бо часу зайвого зазвичай не буває. Тож, коли старі люди йдуть, ми почуваємось винними, що їх недослухали і зайвий раз не сказали їм, що любимо.

Зазвичай всі ми надіємось, що саме з нами ніколи такої халепи не станеться. Але приходить несправедлива старість і все повторюється – постає минуле, що втрачає свій сенс, і соціальний смітник, куди потрапляють більшість людей похилого віку. Це як хибне коло. І лише одиницям вдається його розірвати. Тож, може саме нам варто спробувати це зробити? Як? То вже інша тема. Але, про всяк випадок не забуваймо періодично задавати собі питання - чи буде те, що ми робимо, важливим для нас років так через десять? І чи не виглядатиме наше життя мильною бульбашкою років через двадцять?
P.S. Отаке надумалося. Напевно надихнуло відчуття наближення осені. Ну і «Зів’ялі квіти» Роздобудько.

Теги: черкаси, черкаська область,

Черкаси наживо

Чотири роки тому у цей день загинув полковник Ігор Момот. Тоді вперше з російського боку стріляли по Україні з «Градів». Посмертно йому присвоїли
Місцевий фотограф Олександр Рибалка зробив світлини мешканців дитбудинків, будинків сімейного типу та інтернатів Черкас та області. Автор робіт
Нестандартна бабуся ...
Валерія Тімергаліна, RSS
На безкраїй ниві афоризму… ...
Володимир Даник, RSS
Нічний гість ...
Анна Сакун, RSS
Одна з пісень Висоцького ...
Володимир Даник, RSS
І це теж мине ...
Сніжана Калюжна, RSS