Новина із категорії: Юлія Вовкодав, RSS

Роздрукувати        Друкована версія
4 лютого у нас планується зустріч випускників. Як завжди в першу суботу лютого. 25 років. Ух, як замислюсь над цією цифрою, динозаврихою себе відчуваю. А так, ніби й нічого. Ніби ще сил − ого-го, і планів, й ідей, і натхнення. Але зараз не про це.
Отже, коли дізналася я з соцмережі, що наш клас збирається, пригадалося мені моє радянське дитинство. В барвах так пригадалося, яскраво. І моє перше вересня – з пустим ранцем, айстрами в руках і туго заплетеними косами, аж очі не закривалися, ну і білі плісеровані банти, куди без них. І випускний – це були тяжкі дев’яності, тож жахливо незручна сукня, яку мама склепала самотужки з білого черкаського шовку, застілля в класній кімнаті, танці в шкільному коридорі, шампанське, бутерброди із шпротами, зустріч сходу сонця коло Дніпра і натерті ноги. Поїздка з класом на новорічні свята в Київ класі в шостому – величезний музей з нецікавими експонатами, новорічний ранок в палаці «Україна», прогулянка столицею, мокрі ноги. Мандрівка в різдвяний Львів в одинадцятому – перший в житті Вертеп, стрибок інфляції, що позбавив наш клас проплачених вечерь і можливості придбати хоч якісь сувеніри, посиденьки до глупої ночі з дешевим вином, рибними консервами і печеньками та платонічна закоханість зразу в двох однокласників. Згадалися придуркуваті підліткові роки, хоча тоді все здавалося серйозно і по-дорослому. Згадалися вчителі, улюблені і не дуже, ті, до яких на урок йшли з благоговінням, і ті, хто просто начитував години. А ще були дивакувато-інтелігентні, які літали в своїх педагогічних мріях. Їхні уроки можна було прогулювати, але ми на них йшли і мотали бідним педагогам нерви. Сьогодні за це соромно. А скільки ще було всього, хорошого і поганого, смішного і прикрого. А скільки зазвичай ще згадується на зустрічах випускників – спочатку на офіційних частинах, потім за чаркою чаю − на неофіційних, а потім і напівпошепки в курилках…

А ще пригадався мені випадок, про який я ніколи нікому не розповідала. Але коли про школу згадую, спливає в пам’яті і він. Сама дивуюся, як воно закарбувалося в дитячому серці. Ніби дрібниця, а на все життя.
Це було в другому чи третьому класі. На уроці трудів. Ми тоді мали робити аплікацію з сухого осіннього листя. Вчителька нам показала варіанти: птички, рибки, котики, собачки. Все це було гарно, але… мені хотілося чогось особливого. Щоб не обрізати листячко, надаючи йому форми мордочок, лапок і тулубів, а залишити як є, як створила сама природа − таке красиве, яскраве і неповторне. В голові моїй був вир думок. Мені уявлялася чарівниця Осінь, що філігранно різьбить осіннє листя, розвішує його на дерева і бризкає на нього червоними і золотавими барвами. Потім вона посміхається, задоволена своєю роботою, милується. А люди ходять попід тими деревами, як зачаровані, задирають голови вражені красою. Але Осінь ще та бешкетниця, несподівано вона дмухає на дерева і здіймається падолист. Люди дивляться на те диво, приголомшені чарівним видовищем, а листя кружляє, кружляє, кружляє… Навколо дерев, навколо людей… Кружляє… Все, вирішено, подумала я собі, буду робити падолист. Отже, розклала на альбомному аркуші сухі листочки так, ніби їх несе вітер. Аби надати картинці руху я вирішила намазувати листя клеєм лише трішечки збоку, і коли акуратно приклеювала до паперу, мені дійсно здавалося, що воно от-от злетить. Але не подумайте, я не геть відірвалася від реальності − в правому нижньому кутку, як годиться, я залишила місце для оцінки, а на зворотному боці написали своє прізвище і назву творіння «Падолист». Коли урок підійшов до завершення, вчителька підзивала кожного учня до свого столу, аби оцінити роботу. Я сиділа горда і щаслива, що мені таки вдалося втілити свій задум в життя, і що моя аплікація абсолютно не схожа на всіх інших котиків і пташечок з обрізаного листя. Коли дійшла моя черга показувати свою роботу, я йшла до столу вчительки задоволено посміхаючись. Пані педагог подивилася на мій падолист, потім на мене, потім знову на падолист.

- Що це? − спитала вона.
- Падолист, − гордо мовила я.
- Падолист? – перепитала вона.
- Так, − підтвердила я.
- А чому ти не зробила котика? Чи собачку? – спитала вона. − Чи може рибку? Або птаха? Бачиш он, як гарно Таня зробила?
Я подивилася на калікувату Таніну пташку із спотвореного листя, акуратно наклеєну на білий аркуш паперу, в нижньому правому кутку якого майоріла красива червона п’ятірка.
- Бачу, − прошепотіла я, − але я хотіла… падолист.

Вчителька пхикнула, знизала плечима і в куточку для оцінки повільно вивела «3.» З крапочкою. В моїх очах все поплило, але я продовжувала посміхатися. Пішла, сіла на своє місце. Ледь стримувалася, аби не розридатися прямо в класі. А коли продзвонив дзвоник, я швидко сховала свій «Падолист» в портфель. Уже вдома дала волю сльозам і сховала своє творіння куди подалі.
Так я отримала свій перший життєвий урок від радянської системи освіти − треба бути як всі і не висовуватися. Так жити легше і простіше. Були й інші уроки, але якось воно було не так вже й боляче. З часом я навчилася пристосовуватися і бути зручною для педагогів. Відповідно поповзли вгору і мої оцінки. Напевно саме тому з трієчниці в молодших класах я виросла на відмінницю в старших. Зазвичай буває навпаки, правда ж?
Так от. Здається мені, що сьогодні в нашій школі мало що змінилося. Звісно в системі освіти відбуваються реформи, розроблюються новітні методики, пишуться нові підручники, фахівці роками сперечаються, що доцільніше одинадцятирічка чи дванадцятирічка… Але згадую я шкільні роки вже своєї доньки, слухаю розповіді батьків сучасних школярів − багато хорошого і не дуже, смішного і прикрого, а система − та ж. Винятки бувають лише тоді, коли вчитель йде до школи не просто відчитати години, а як в Храм, де виховується і формується Особистість. Так казав всесвітньовідомий педагог і психолог Шалва Амонашвілі, на лекціях якого мені колись дуже пощастило побувати. Так воно напевно і є.
Отже, зовсім скоро, в першу суботу лютого в нашій школі відбудеться зустріч випускників. 25 років. Дата, я вам скажу, не так собі – чверть століття. А я тут із своїм «Падолистом»…

P.S. Хочу зауважити, що тоді, в нашій совдепівській школі таки були вчителі, яким я безмежно вдячна. Вони мали свою думку і ламали тодішню систему. Без крику, галасу і зайвої помпезності, просто їхні уроки були особливі. Але про це в іншому блозі.

Теги: черкаси, черкаська область, оцінка, спогади, школа, навчання, блог

Черкаські обранці порівняли політичне життя міста із кінострічками та серіалами. Свої мистецькі враженння переповіли журналістам телеканалу ВІККА.
Комедію «Гамлет і Джульєтта» представили у Майстерні Акутальної Творчості цими вихідними. Актори, окрім того, що змушують глядача сміятися,
< >
Черкаси – місто книжне ...
Василь Теремко, RSS
o
o
o
o
o
o
o
o
o
o