КУЛЬТУРА. ОСВІТА


Новина із категорії: Новини » Культура. Освіта

Роздрукувати        Друкована версія

Архітектор Сергій Фурсенко будував краєзнавчий музей, філармонію та «Дружбу народів»

Дата: 15-10-2017, 09:33.

Архітектор Сергій Фурсенко будував краєзнавчий музей, філармонію та «Дружбу народів» Про любов до малювання і архітекторську справу, дружину, з якою разом 55 років, вінчання на золоте весілля та великий спадок – доньку, трьох онуків і двох правнуків… Відверто про своє життя розповідає відомий архітектор, лауреат Шевченківської премії 1987 року Сергій Фурсенко, який нещодавно відсвяткував своє 80-річчя.

– Сергію Михайловичу, розкажіть, де Ви навчалися і чому обрали такий фах?
– Із дитинства доволі непогано малював, тож і хотів вступити до художньої школи. Та, на жаль, через не дуже хорошу підготовку провалив іспити. Тому далі вчився малюванню самотужки, опісля ж вирішив вступати на архітектурний факультет. Спершу хотів навчатися у Москві, але там не пройшов. Тож поїхав до київського інституту.

– А далі як складалося?
– Далі отримав направлення на роботу й так потрапив до Черкас (Сергій Фурсенко народився в Києві, а далі під час Другої світової війни сім’я переїхала до Білої Церкви – авт.). Коли вперше потрапив до міста, дуже не сподобався бульвар Шевченка – здавався надто вузьким, а я ж звик до київських просторів. Та згодом призвичаївся і вже й не помічав того, що так колись різало око.
У нас організувалася така собі творча компанія з трьох архітекторів, найбільше проектів втілили в життя саме в такому складі. Якось нам доручили розбити парк Хіміків. За два вихідних створили план і в понеділок уже передали його на огляд керівництву. На суботнику парк засадили, і от колись маленькі деревцята сьогодні вже вражають своїми масштабами.
Також займалися розробкою інтер’єру Палацу культури «Дружба народів». Тоді ж біля самої будівлі посадили маленькі блакитні ялинки. Зараз вони величезні й древні. Час швидко плине і якось непомітно… Уже 54 роки я живу в Черкасах і проектую.

– До створення яких споруд у Черкасах Ви ще долучалися?
– Багато років пропрацював у Черкаських художніх виробничих майстернях, де займалися створенням інтер’єрів, пам’ятниками воїнам Другої світової та співпрацювали з художниками-скульпторами.
А в 94-му році з колегою заснували приватне підприємство – Творчу майстерню «Архітектура». З того часу ми працюємо на себе. Долучалися до добудови філармонії. На жаль, споруда й досі не завершена. Після останнього грошового надходження обсягом десять мільйонів гривень зробили систему кондиціювання. Але в експлуатацію її ще не пустили – знову ж таки бракує грошей. Ще у 2015 році підрахували, аби повністю завершити роботи потрібно 55 мільйонів гривень.
У селі Шевченкове працювали над створенням Музею-садиби Тараса Шевченка. Тоді трапилася досить прикра історія – секретар обкому заборонив ставити хреста на могилі матері Кобзаря. Дозвіл пощастило випросити в Ради міністрів. Тоді швидко, поки не передумали, подали заявку і хрести з граніту вирубали в Бабанах. Вони і досі там стоять.
Коли ж робили музей Кобзаря, щоб замкнути експозицію, потрібно було три кімнати. Ми ж мали лише дві, а в третій була перукарня – не дуже принадна, стара цирульня. Стригся там й Іван Лутак, тож закрити перукарню не наважувалися. Івана Кіндратовича на роботу завжди проводжала дружина, і от коли вони не спіхом проходилися вранці, ми з колегою перестріли їх й пояс­нили ситуацію. Питання було вирішено одразу ж.
Брали участь і в будівництві музею Богдана Хмельницького в Чигирині. Згодом там же працювали над експозицією залів.
А ще трудилися на будівництві Краєзнавчого музею. Для натхнення об’їхали пів-Союзу: Прибалтику, Москву, Київ, Дніпропетровськ. У нас же терміни були дуже стислі, працювали все літо по дванадцять-п’ятнадцять годин і без вихідних. Зробили проект, затвердили, почали будувати. А далі прийшло повідомлення, що зведення музеїв повинно погоджуватися в Москві, а в нас уже фундаменти зробили. Виїхали в Москву, і хоча все могло зірватися, таки викрутилися і залагодили. Після будівництва зайнялися ще й експозицією.

– За що любите свою роботу?
– Подобається з нуля створювати щось нове. Проте це робота, яка має чимало непростих моментів. От, зокрема, стандарти в нас Європейські, а гонорари – далеко не такі привабливі. На жаль, замовник не готовий платити такі гроші за роботу. Натомість держустанова архітектурно-будівельного контролю ретельно перевіряє і штрафує. От, наприклад, за трохи вищий, ніж написано в нормативах, кут нахилу пандуса – штраф понад 200 тисяч гривень.

– Розкажіть про свою сім’ю.
– Маю дружину Світлану, разом надбали: доньку, трьох онуків, правнука й правнучку.

– А скільки років Ви разом зі своєю дружиною?
– Удвох уже п’ятдесят п’ять років. На золоте весілля навіть вінчалися в церкві. Раніше якось не наважувалися. А це вирішили, що й самі готові, і рідні нас підтримали, тож пройшли таїнство.

– І як же ви познайомилися?
– Познайомилися ще в школі. Тато моєї Світлани був військовим, тож сім’я часто переїздила. У першому класі вона вчилася зі мною в одному класі в Білій Церкві, а тоді повернулася вже аж у восьмому класі. Наступного року сім’я переїхала в Тбілісі. І після Грузії знову повернулися на Київщину. Почали зі Свєтою тісно спілкуватися, дружити, а далі – все переросло в нашу велику родину.

– Хтось із онуків перейняв Ваш фах?
– Ні, двоє працюють у комп’ютерній сфері, а третій – економіст і юрист за спеціальністю, закінчив курси екстрасенсів, і зараз разом із дружиною працюють з такими тонкими матеріями.

– Розкажіть про свої захоплення.
– У молоді роки займався бігом, після будівництва краєзнавчого музею настільки охляв, що треба було братися за себе й ставати на ноги. Почали разом із колегою зі ста метрів, а невдовзі вже бігли двадцять кілометрів. Захоплювався йогою, тепер знову повертаюся до цієї практики.

– Що у Вашому житті стало найбільшим випробуванням?
– Важко сказати. Якихось грандіозних стресів не було. А взагалі, кожен проект архітектора, попри досвід та уміння, починається з нуля. Все треба пережити заново. А це непросто, хоч і цікаво.

– Відчуваєте себе щасливою людиною?

– Для кожної людини розуміння щастя – своє. Для мене це робота, створення нових потужних об’єктів, спілкування з цікавими людьми.

– Ви – лауреат Шевченківської премії. Розкажіть, як отримали винагороду?
– Було діло. Пам’ятаю, керівник сказав: «Давайте пробивайтеся!», і ми взялися за справу. Підготували альбоми з фото, всю документацію. А ж тут дізнаємося, що з нами на премію претендує і Раїса Кириченко. Зрозуміло, що на одну область дві премії не дадуть, а який сенс конкурувати. Тож хоч нас пхали всіма силами, ми все ж умовили й переконали, що краще подаватися на наступний рік. Так і зробили й стали лауреатами.

– Про що Ви мрієте?
– Щоб іще побути в цій справі, попрацювати. Зараз нові технології й бачення, молодь інакше мислить – дуже цікаво. І хотілося б нарешті завершити філармонію, бо вже так багато років тягнеться це будівництво.
Світлана Лазоренко





Теги: черкаси, черкаська область, архітектор, архітектура, будівництво, Сергій Фурсенко, сім’я


Черкаси наживо

Черкаський «Плюшкін». 76-річний черкасець понад 10 років складає на своєму подвір’ї непотріб. Речі збирає по смітниках і все несе додому. Сусіди
Росія повертає ракети на рейки ...
Лев Хмельковський, RSS
Донька Шевченківського краю ...
Сергій Мошенський, RSS
Є у Городищі – ...гуморист! ...
Володимир Даник, RSS