Недільне чтиво

Іван Десятніков, RSS,
Дата: 14-03-2018, 13:42

Придбав нещодавно книжечку у «Клубі сімейного дозвілля» – Гюнтер Г. Горячие моторы. Воспоминания єфрейтора-мотоциклиста. 1940-1941. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2016. Не те, щоб надто захотілося почитати мемуари німецьких солдат, – свого часу начитався їх удосталь. Купив, щоб мама, яка власне і є членом цього «клубу», взяла участь у якійсь їхній акції. Але купив, значить, треба прочитати.
Солдат ваффен-СС Гельмут Гюнтер описує свою службу під час Другої світової війни, зокрема й участь у боях на території СРСР. Восени 1941 року його частина брала участь в оточенні угрупування радянських військ навколо Києва. Зокрема з-під Смоленська 2-га танкова група Гудеріана, до якої входив підрозділ автора, замкнула кільце оточення з півночі.

Недільне чтиво


Процитую частину книги. «Примерно к 20 сентября мы вышли в район городка Ромны. Время от времени приходилось подавлять сопротивление противника. Чаще всего одной нашей роты хватало, чтобы выполнить задачу целого батальона.
В пути следования мы миновали аккуратные, чистые деревеньки, жители которых встречали нас как освободителей от большевистского ига. Где бы мы ни останавливались, пожилые люди встречали нас хлебом-солью. Здесь, на Украине, наши не очень обильные рационы дополнились сливочным маслом, яйцами, парным молоком. Дороги пролегали по засеянным пшеницей полям. Судя по всему, жилось здесь неплохо!
В 1941 году мирное население хорошо относилось к немцам. Не раз и не два молодые украинцы требовали от нас выдать им оружие. Они отказались служить в Красной армии или дезертировали. А теперь они рвались наступать вместе с нами и сражаться с «москалями». Эти люди разительно отличались от русских, тех, кого мы встречали, например, в Смоленской области».
Але привернув мою увагу не цей опис. Нічого нового для себе я тут не відкрив. Влітку 1941 року німецька армія справді рухалася досить швидко, обходячи й оточуючи центри опору Червоної армії. Радянські солдати масово дезертирували і здавалися у полон. Місцеве населення, справді, зустрічало німців як визволителів, часто хлібом-сіллю.
Здивувала мене примітка редактора: «Здесь, в Восточной Украине, части ядра Киевской Руси, люди ощущали себя прежде всего русскими. Отдельные выродки-дезертиры, вроде описанных автором, были исключением (и всегда ликвидировались партизанами в первую очередь). Вскоре в этих краях развернулось массовое партизанское движение – широко известны действия соединений С.А. Ковпака, М.И. Наумова, Я.И. Мельникова и др.».

Переглядаючи інші примітки редактора, складається враження, що вона – не дилетант у історії. Принаймні з перебігом воєнних дій німецько-радянської війни періоду 1941-го знайома дуже добре – інші примітки стосуються назв частин, які брали участь у тій чи тій операції, дати боїв за окремі населені пункти тощо. Тоді що це за розлоге пояснення, здавалося б чергової суб’єктивної думки автора?
Ці мемуари видані у Москві (Російська Федерація). А історична наука у цій країні вже давно стала пропагандою. Остання обернена у минуле, повторюючи без суттєвих змін ще дореволюційну імперську парадигму про спільну історію східнослов’янських народів. У радянські часи твердження про єдиний російський народ трансформувалося у визнання існування трьох братніх народів. Провідна роль, звичайно, відводилася російській нації. Коли 2010 року В. Путін сказав, що Росія виграла б у війні з Німеччиною і без України, малося на увазі саме це. Україну ніхто відпускати тоді не збирався. Саме тому редактор і згадує «ядро Київської Русі». Як у «сім’ї не без урода», так і між «братніми народами» українців призначили зрадниками. Тому й у редактора серед людей, «які відчували себе насамперед русскімі», були «окремі виродки-дезертири», читай «українці». Але є правильні українці – командири партизанських з’єднань. Опустимо дискусійне питання про масовість та вагу радянського руху опору на окупованих територіях. Відзначимо лише, що згадка про партизан необхідна виключно для побудови контрасту «хороший – поганий». Примітно, що твердження про приязне ставлення населення до німецьких солдат і хліб-сіль редактор не заперечує. Це важко зробити, не наразившись на звинувачення у дилетантстві. Тому на перший план виходять емоції. Оперування емоціями, а не фактами, є однією з головних рис заідеологізованої історичної науки.
До чого це я? Фаховий історик, прочитавши таку примітку редактора, здвигне плечима і подумає щось на кшталт: «російське видання, усе зрозуміло». У Росії, маю надію, фаховий історик подумає так само. Але загал, читаючи мемуари німця, сприймає їх як такі, що відповідають тому, що бачила і відчувала ця людина. Зрештою, такими вони і є. А тому мемуари у очах російської влади конче потребують таких приміток редактора, щоб цей загал робив «правильні», наперед заготовлені пропагандою висновки.
І ще… Колись мені до рук потрапив російський шкільний підручник «Истории Отечества». Доволі об’ємний розділ підручника, присвячений Другій світовій війні, чи то пак «Великій Вітчизняній», супроводжується лише однією ілюстрацією – німецький солдат спілкується з українською селянкою. Підручник був видання початку 2000-х років.
Читайте книги вдумливо.

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода