У долі кожної людини бувають події, які запам’ятовуються назавжди: перший дзвінок, перше кохання і перший крок у доросле життя за ворота рідної школи. Незалежно від того, в які часи та історичні періоди залишають люди стіни свого навчального закладу, в якому пройшло дитинство, прощання з ним завжди наповнене особливою світлою тугою. Своїми спогадами і переживаннями, пов’язаними з останнім днем перебування в школі, «Нова Доба» попросила поділитися і колишніх випускників.

Марк Зіновійович, архітектор:
– Світлим і радісним. Хоча сучасна молодь зі мною, напевно, не погодилась би. Було це в 57-му році. Всі жили бідно, працювали важко. Чоловіків було мало: давалася взнаки війна. Пам’ятаю, як сьогодні, встав я раненько, одягнув білу сорочку, штани, підперезався паском. Мати нарвала бузку в дворі, закрила на гачок хвіртку й пронесла переді мною повне відро з водою. Це, значить, щоб щастя траплялося на життєвій дорозі. І пішли ми собі вдвох у школу, згадуючи загиблого батька, який не дожив до цього дня.

Борис Григорович, поет:
– О, це був дуже цікавий день у моєму юнацькому житті. Було це в 1954-му році. Закінчив я 10 класів у селі Тимофіївці, що на Харківщині. Готували ми все до свята самі. Хлопці організовували сцену, обладнання, приносили з дому патефони. Нині вже ніхто й не пам’ятає, що це таке, а ми в ті часи іншої музикальної техніки і не знали. Тоді, до речі, саме дуже популярні були платівки з записами пісень Майї Кристалінської. Дівчата прикрашали зал. За нинішніми мірками, випускний відзначали дуже скромно. Отримали атестати, потанцювали. Всі були красиві й щасливі, хоча практично в усіх одяг був пошитий власними руками, а про косметику ми й не чули.

Валентина Степанівна, пенсіонерка:
– Навіть не знаю, що вам сказати: це було так давно… 1967-го року на Волинщині. У мене була така красива біла сукня, яку ми з мамою шили вдвох. На душі було якось так щасливо і водночас тривожно. Відчувалося, що дитинство вже залишилося позаду, і потрібно сміливо йти в доросле життя. А як туди йти, і яке воно це життя за воротами рідної школи, ніхто не міг сказати. Думаю, так себе почувають усі випускники, незалежно від того, що на них одягнено і які цифри показує календар.

Олена, студентка медколеджу:
– О, це було надзвичайно класно! Море веселощів, радощів, сміху. А ще більше хвилювань і переживань. У мене була красива сукня в пастельних тонах, отакенні каблуки. Того дня наша рідна Тальнівська школа здавалася якимось незвичним місцем, а однокласники, з якими скільки часу провели разом, – зовсім дорослими і трішки чужими людьми. Звісно, все було, як у всіх: вручення атестатів, музика, танці, шампанське і вранішня зоря. Ось через місяць у мене знову буде випускний – уже з коледжу. Подивлюся, чи так воно буде, як удома.

Валентина Іванівна, пенсіонерка:
– Скромним, але веселим і щасливим. Було це в 1956 році. Пам’ятаю, жила я тоді в Поліському Київської області. Вчилася гарно, старалася. Випускного чекала. Дуже хотілося одягнути нову сукню і пройтися в ній перед усіма однокласниками. Хоча, якщо порівнювати навіть із тим одягом, який був у моїх доньок на випускних, то була вона геть непоказна. Та на ті часи навіть якась стрічечка вже вважалася не­абиякою розкішшю. Випускний проходив у клубі меблевої фабрики. Нам вручили атестати, був святковий концерт, у якому брали участь і самі випускники, і навіть учителі. Потім поклали квіти до могили героїв війни, довго гуляли вулицями. Прощалися з дитинством.

Олександр Миколайович, слюсар:
– Спокійним і впевненим. Саме так. 35 років тому я закінчував Черкаську середню школу № 6 і твердо знав, що мої робочі руки потрібні моїй країні. Я вірив і знав, що легко знайду роботу і влаштую своє доросле життя в будь- якому місті величезного Радянського Союзу. На сьогоднішніх же випускників шкода дивитися. На них одягнуті костюми і сукні вартістю в річну батьківську зарплату, а в душі – пустота і страх. Вони вже знають, що нікому не потрібні, тому намагаються хоча б цей останній день свого дитинства відгуляти так, щоб потім було що згадувати. Сумно і боляче на це дивитися…