Лаштуючись до армії, та ідучи вже до «Десни» готувався до гіршого, бо здавна ходили слухи про цю «учебку», як найжорсткішу частину з нестатутними взаємостосунками в Україні. Але часи змінюються, тож десь у середині налаштовувався на краще… Удачею, одним словом, було потрапити зразу в найтеплішу казарму в «Десні». Нас двадцятьох черкаських поселили на перший поверх, де ми з трепетом дивилися на хлопців уже в одностроях, які прибули на п\’ять днів раніше. З цікавістю розпитували про порядки, та що не потрібно робити і що потрібно обов\’язково.

На наступний день нас зводили в баню, та видали «міжгалактичну» форму за стандартами НАТО, круті коричнево-пісочні берци, і лише шапка з Бобруйська мені не подобалась та подивувала своєю екзотикою. Вона ніяк не личила до нової військової форми «український піксель», яку ми вдягли замість модних сезонних курток, джинсів та кросівок.

Потім почалися довгі години стройової підготовки, все таки через пару тижнів присяга. «Щоб не було перед батьками соромно!» Так нас наснажували, наші командири з числа мобілізованих та контрактників. «Раз..,раз..,раз два три!» Дзвеніли у вухах їхні чіткі команди. «Прямо!.. Стройовою руш…»
І так до безмежності. З другого тижня вже почалися навчання на «так тополі» за п\’ять кілометрів від казарми. Вставали рано із автоматом на плечі, матбазою вирушали в поля, де толкові інструктори, які пройшли курс навчань у британців вчили нас тактиці. Медицина, мінування, радіоз\’язок, поводження з АК-74, копанню окопу під себе, встановлення засідок, правильному руху малими групами за БМП…та інше. Пізніше виявилося, що в нас був найкращий «курс молодого бійця» серед усіх хлопців з інших казарм, з якими нам доводилось спілкуватись.

Пізніше ми почали їздити на полігон стріляти з АК в різних позиціях та на різні дистанції. Кинули гранату та стріляли з підствольника (вогів) і навіть бачили як наші сержанти пальнули тричі з «мухи», одноразового гранатомета. Це було феєрично! І цьому всьому ми завдячуємо нашому ротному – майору Наринчаку, людині яка має честь і справедливість, гідність офіцера. Швидкий у прийнятті правильних рішень. Був у зоні АТО під Дебальцевим. «ЧУДОВО!» – одним словом якнайкраще можна описати враження від першого місяця навчання.

Другий місяць однозначно був важчим. У порівняння, якщо в розвідці ми були як в санаторії, то потрапивши в танкісти, ми опинилися в паскудному піонертаборі. Зразу стало зрозуміло, що легко не буде. У перший же вечір запізнившись трохи на вечірнє шикування, пробігаючи повз стрій на своє місце, я отримав «по хребту» від 20-річного молодшого сержанта, який не закінчив навіть бурсу і думає, що займається вихованням особового складу…

Пізніше отримав і від 23-річного старшини, за те що я відмовився мірять менший кітель, який на нього був великий. Хотів поміняться… Я тоді не стримався і багато розказав йому, про те що, мабуть, не за це воювали на фронті… Хоча як виявилося старшина був контужений під Дебальцевим, возив двохсотих, втратив двох друзів… І більше після того мене не чіпав, ходив пару тижнів тверезий та лиш сказав: «У армії не повинно бути власної думки…»

За два тижні до нового року в нас почалися навчання на «механіка-водія танка Т-64 Б». У понеділок ми поїздили на комп\’ютерно-механічних тренажерах, а у вівторок уже водили справжній танк. Емоціям не було меж, хоча не всі хотіли бути танкістами і противилися. Але навчання тривали: ми їздили вночі, долали перешкоди, гору, колійний міст та навіть їздили колоною з восьми танків. На відстані одне від одного 30-50 метрів. Але найважчим виявився заїзд на напівпричіп, адже якщо вчасно не загальмуєш, протараниш його. Руся так і зробив, потім пояснював, що не зрозумів як це відбулося, хоча крило танку вже не повернеш, рівненьке. На сам кінець нас вивезли постріляти з-під танка і не тільки. 20-градусний мороз не став на заваді.

18 січня нас вивезли на місяць «у ліса». У Гончарівське, десь за 40 кілометрів від Десни. Там ми замінили попередню робочу команду наших строковиків. Радості не було меж. Я за пару днів відійшов морально, і психологічно. Знову почав багато малювати і писати, бо в «танкістах» була армійська цензура, де ти мав право лише сидіти після обід на ЦП (центральний прохід) і вчити статут, ні про що більше не думати, тупіти від безвиході. А тут у Гончарівському в першій половині дня ми працювали, а в другій займалися кожен своїм. Хтось відпочивав, слухав музику, читав або сидів в Інтернеті. По десять чоловік ходили в місто, на «Нову пошту» за передачами від мами. Це був рай, заповідник щастя. Цей третій місяць роботи пролетів швидко, як усе хороше.
Нас знову відвезли в «Десну» і там почались відправки «на войська» нарешті. Добігала кінця наша «учебка», час перебування у пеклі. На паркані, повз який ми йшли останній раз в баню, у «Десні» був психоделічний напис червоною фарбою, виведено тонко великими літерами «ДЕСНА-АД». І це правда незважаючи на деякі позитивні тенденції…