Кажуть, що на війні атеїстів не буває. Тож щойно на Сході почалися бойові дії, на передовій з’явилися військові священнослужителі – капелани. Вони стали справжнім українським феноменом, адже, крім головної – духовної – місії, виконують у військових підрозділах функції психологів, виховників і, звичайно ж, волонтерів.

«Насправді капеланський рух в Україні розпочався давно, близько 20-ти років тому, – розповідає Голова Синодального Управління військового духовенства УПЦ КП, митрополит Черкаський і Чигиринський Іоан. – Тооді в УПЦ КП було створено Синодальне управління духовно-патріотичного виховання у зв’язках із Збройними силами та іншими військовими формуваннями України. Наші священики співпрацювали з Прикордонною службою, Військовою розвідкою, Національною Гвардією ЗСУ та рядом військових навчальних закладів, наприклад, із Київським військовим ліцеєм імені І. Богуна, Національною академією Державної прикордонної служби. Сьогодні, під час неоголошеної війни з Росією, взаємодія Збройних сил України і священнослужителів особлива. Спочатку духовенство активно включилося в волонтерську діяльність, потім деякі представники духовенства, бажаючи підтримати армію, мобілізувалися до Збройних сил. «Я особисто знаю п’ятеро таких священників, – розповідає владика Іоан. – Вони головним чином знаходяться на посадах виховників працюють з особовим складом. За потреби беруть участь в оборонних операціях. Але під час свого служіння в Збройних силах вони не мають права виконувати свої обов’язки священика, адже це заборонено канонами. Коли закінчиться війна, вони повернуться назад до своїх парафій і знову зможуть правити службу».

За словами митрополита Іоана, воїни потребують духовної підтримки не тільки під час активних бойових дій, час перемир’я – це теж випробування. Від бездіяльності військові починають впадати в депресію, з’являються проблеми неуставних відносин, алкоголізм. Психологам і виховникам з цими проблемами самотужки впоратися важко. На допомогу їм прийшли капелани. Священики, які приїздили в підрозділи як волонтери, відчуваючи потребу бійців у своїй підтримці, там і залишалися. Натомість військові теж зрозуміли важливість взаємодії армії та духовенства. У кожному секторі при штабі зараз діє священик-координатор, який контролює роботу капеланів у військових підрозділах. Потім було прийнято рішення Синоду, і з благословення Святійшого Патріарха оголошена мобілізація священиків по всіх єпархіях України. «Капелани мають служити в військових частинах за принципом ротації місяць через три, – пояснює владика Іоан. – За місяць священик має час ввійти в ритм військового життя, але не стати воїном. І повернутися в призначений термін на свою парафію. Перша ротація була в серпні цього року, наступна – в вересні. Зараз в АТО служать капелани третьої ротації. Загальна кількість священиків, які побували в зоні АТО, – близько 200».

Капелану – статус учасника АТО
«На цей час капелани не мають статусу учасників АТО, – розповідає владика Іоан. – Адже не мобілізуються через військкомат, отже прирівнюються до волонтерів. Хоча священики в зоні АТО беруть участь у всіх справах, які роблять військові: риють окопи, перевозять на своєму транспорті вантажі, поранених, проходять тренуваннях. Капелани так само потрапляють під обстріли і ризикують життям (є священники з пораненнями, контузіями). У той же час вони день і ніч моляться, цілодобово надають духовну підтримку воїнам. Тож сьогодні постає питання щодо внесення змін до законодавства з приводу надання капеланам статусу учасників АТО. Бо капелани, як і звичайні воїни, після війни потребують реабілітації та підтримки держави.

«Буду з хлопцями до кінця»
Отець Володимир, капелан 14-го окремого мотопіхотного батальйону, вперше потрапив у зону АТО минулого року як капелан-доброволець. Нинішнього року, коли була оголошена мобілізація священиків, він також одним із перших зголосився поїхати на допомогу військовим. «Для мене було дуже важливим благословення нашого владики Іоана, – розповідає отець Володимир. – Я їхав на свою місію, знаючи, що може бути всяке, але нічого не боявся». На передовій бійці сприймають священиків, як друзів, порадників, довіряють їм такі речі, про які важко уявити навіть психологам. Деякі бійці перед чергуванням хочуть полегшити душу, йдуть до капелана сповідатися. «Щоб Господь прихилився до них, – пояснює отець Володимир, – і допомагав їм». А ще буває, що під час перемир’я бійці починають відчувати свою непотрібність і розчарування. Коли стоять на передовій – потрібні, йдуть на відпочинок – ні. «Були такі моменти, коли треба було попереджувати самогубства, – зітхає Володимир, – доводити бійцям їхню потрібність і значимість». «А чи відчували Ви на передовій страх?» – питаю я. – «Так, відчував, – у голосі Володимира відчулося хвилювання. – Коли вперше побачив двох загиблих бійців… Але це почуття вдалося перебороти молитвою і проханням до Бога, щоб захистив моїх побратимів. Тоді було таке відчуття: сам поляжу, а братів собою закрию. Зрозумів, що буду з хлопцями до кінця». А на питання: «Як воно служити літургію поза межами храму?» – батюшка лише посміхається: «Легко і приємно, відчувається особлива присутність Божа, більша, ніж у храмі. Адже саме тут, на передовій, відбувається священна Божа місія – захист нашої Батьківщини».

Юлія Вовкодав