Прочитав китайсько-новорічне інтерв’ю «Нової Доби» з ресторатором з Піднебесної. У кожного різні асоціації з цим днем. Історику на думку спали події 50-річної давнини у В’єтнамі, де також у пошані це свято.
Тет – це в’єтнамська назва нового року за китайським місячним календарем. 1968 року свято припало на 30 січня. Але замість святкових феєрверків повітря наповнили звуки вибухів та стрільби – південніше 17-ї паралелі почався генеральний наступ партизан та північнов’єтнамської регулярної армії проти південнов’єтнамських урядових сил та їх союзників, головним серед яких були США.
Війна у В’єтнамі точилася з 1954 року, відтоді як країна була поділена на комуністичну Демократичну Республіку В’єтнам на півночі та проамериканську Республіку В’єтнам на півдні. Антиурядовим партизанам, яких з подачі американських спецслужб стали називати В’єтконг, надавав всебічну підтримку уряд ДРВ. Зрештою, останній направив на Південь армійські підрозділи, офіційно не визнаючи їх участь у бойових діях. Тоді висловів «зелені чоловічки» та «ввічливі люди» ще не існувало, але аналогія очевидна. Так само «не було» у 1960-х у ДРВ ні радянських військовослужбовців, ні китайських, ні північнокорейських.

1956 року на Півдні з’явилися перші американські військові радники, згодом екіпажі вертольотів та літаків. Але непопулярний та корумпований уряд втрачав село за селом, а США втрачали Південний В’єтнам. 1965 року вони почали регулярні бомбардування Північного В’єтнаму, аби примусити його до миру, а на Півдні висадилися морська піхота та армія США.
В кінці 1967 року генерали, рахуючи трупи ворогів, а не частку невдоволених урядом в’єтнамців, бадьоро звітували, що війна швидко закінчиться. Треба було лише збільшити військову присутність у цій країні і ворог буде розбитий остаточно. 1968-й мав стати роком перемоги США. Тут жили і воювали вже півмільйона американських солдат і офіцерів.
У розпал святкування нового року Тет, під час якого сторони традиційно дотримувалися неоголошеного перемир’я, американське командування було здивоване одночасним нападом на понад 100 населених пунктів та військових баз, включаючи столицю Республіки В’єтнам – Сайгон. У останньому були атаковані генштаб, штаб флоту, президентський палац, і навіть захоплено кілька поверхів посольства США.

Швидко оговтавшись, південнов’єтнамська та американська армія перейшли у контрнаступ. За рахунок сильнішої вогневої потужності та злагоджених дій військ, їм доволі швидко вдалося витіснити ворога з захоплених позицій. Значними успіхами наступаючих стало лише захоплення двома полками північнов’єтнамської армії стародавньої столиці Хюе та утримання у жорсткій облозі американської бази Кхе Сан біля 17-ї паралелі. Розгорнулася наймасштабніша битва В’єтнамської війни.
Краща оснащеність та рівень підготовки американської армії далися в знаки. У Хюе у жорстоких вуличних боях морпіхи протягом місяця видавили В’єтнамську Народну армію до давньої цитаделі, де їх з політичних мотивів добивали підрозділи Армії Республіки В’єтнам. Драматизм битви за Хюе відображено у чудовому у всіх відношеннях фільмі Стенлі Кубрика «Суцільметалева оболонка». Незаслужено забутими виявилися лише американські солдати, які у надважких боях стримували наступ по деблокуванню оточених з заходу міста.

За місяць була знята й облога Кхе Сані. Свого часу радянська пропаганда видавала битву за Кхе Сан за перемогу партизан, порівнюючи з вирішальною битвою в’єтнамських комуністів з французами біля Дьєн Б’єн Фу 1954 року, внаслідок якої останні мусили залишити В’єтнам. Американці теж залишили Кхе Сан, зруйнувавши базу біля цього містечка. Але це відбулося пізніше Тет, і під тиском американської громадськості, а не дивізій ВНА. Зрештою, 1971 року вони її відновили, про що радянська пропаганда, звичайно, не згадувала.
На початку березня було остаточно придушено опір блокованих сил, що здійснили атаку. Масштаби боїв характеризує фраза одного з американських офіцерів: «Було необхідно знищити місто, щоб врятувати його».
З військової точки зору наступ Тет для комуністів закінчився цілковитою поразкою. Вони не досягли жодної стратегічної мети – всенародне антиурядове повстання не почалося, ворогу не було завдано рішучої поразки, США не стали панічно виводити свої війська з країни. Для В’єтконгу ця операція взагалі закінчилася катастрофою – відтоді через значні втрати переважну більшість її особового складу складали військовослужбовці Північного В’єтнаму, «командировані» на Південь.

Але наступ Тет став чи не єдиним випадком у військовій історії, коли поразка перетворилася на перемогу. Завдяки засобам масової інформації американці на телеекранах побачили, що їхня армія не лише не виграє війну проти «людей у чорних піжамах», а навпаки – вони наступають. Кадри зі «зміїних джунглів», перестрілок у вщент зруйнованому Хюе, трупів партизан на подвір’ї американського посольства у Сайгоні приголомшили американську громадськість. Символом Тетського наступу стала фотографія розстрілу без суду та слідства у середмісті Сайгона військовополоненого в’єтконгівця начальником місцевої поліції. Пізніше виявилося, що розстріляний був командиром загону, завданням якого було знищення сімей південнов’єтнамських поліцейських, яке він встиг частково виконати. Але Сполученими Штатами покотилася потужна хвиля антивоєнних виступів. Американці засумнівалися не лише у можливості перемоги у війні, а й у її доцільності взагалі.
Північнов’єтнамські комуністи теж швидко зметикували силу впливу мас-медіа на американське суспільство. Їх стратегія тепер полягала не стільки у військовій перемозі над ворогом, скільки у триманні американців у постійній напрузі від можливості людських втрат. Відтоді більші наші надії на виведення американських військ з В’єтнаму вони покладали не на військову поразку ворога, розбити якого, як показав Тет, вочевидь не вдасться, а на посилення антивоєнних виступів у Америці.

Наступного, 1969 року, мас-медіа широко висвітлювали бої за висоту 937 у долині Шау, що стала широко відомою як Битва за пагорб «Гамбургер». Цю битву американська армія теж виграла. Але після того, як обурена продемонстрованими телебаченням і пресою картинами війни американська громадськість піддала сумніву доцільність цієї операції, американське командування у В’єтнамі перейшло від стратегії «максимального тиску» до «захисної реакції», добровільно віддавши ініціативу ворогові. Під тиском громадськості Річард Ніксон, який став президентом країни цього року, розпочав вивід американських військ з Індокитаю.
Так в’єтнамський новий рік Тет став символом гіперболізованої засобами масової інформації жорстокості, яка неминуча на війні, і здобутої перемоги, яку перетворили на поразку.