Осінь… Алея… Листя… Цок-цок, шелесть-шелесть. Волосся – грива метається з боку в бік під подих вітру, плащик навпіл, граціозно виграє маленька сумочка – клатч у тендітних, з голубими ниточками-венами, руках, стрункі ніжки в панчохах кольору мокрого асфальту, супермодні ботильйони на височелезних підборах. Цок-цок, шелесть-шелесть…іде, пливе, маніжиться, кокетує, вабить, дражнить. Вона.
Осінь… Алея… Листя… Човг-човг, шурх-шурх. Чубчик-півник, бабусині окуляри, сорочка на останній ґудзик, плащ застібнутий як-небуть, півшарфа, потріпаний портфель під пафою, черевики – кораблі. Човг-човг, шурх-шурх. Бреде, повзе, сутулиться, хнюпиться, перечіпається, шаркає. Він.
Зійшлися. Вона зверху донизу «фе», не об’єкт, навіть не претендент на об’єкт. Він, протерши скельця бабусиних окулярів, знизу доверху «небожителька, Афродіта, Мадонна, Монна Ліза». Розійшлися.
За нею шлейф дорогих парфумів і хода від стегна. За ним ще більш згорблена спина та ще дужче зіжмаканий портфель. Пройшли… Він поглянув їй вслід, як останній мрії, яка уже точно не здійсниться. Затамувавши подих, витер спітніле чоло і вже майже повернувся назад. Вона оглянулась, стріпнула волоссям, яке заграло на її голівці якось незвичайно, по-бісівські глянула на нього, облизнула п’янкі губи. Його випрямило, рука шеберхнула по волоссю, яке ж зразу стало у пристойну зачіску, ґудзик під самою шиєю миттєво вискочив із петельки, портфель перекочував солідно в руку, плащ перетворився на крила надзвичайно сексуального птаха. І уже впевненими кроками підійшов до неї. Запропонував руку. Вона граційно просунула свою. Пішли в одному напрямі, нога в ногу. Цок-цок, шелесть-шелесть, тут-туп, шурх-шурх… Цьом-цьом-м-м-м…
Листя…Алея…Осінь…
Ольга Зінченко
