Вечірній дзвінок незнайомого номера в суботу трошки здивував. Хто б це міг бути, точно не по роботі, отож хтось помилився або хто з друзів змінив номер і зараз буде розігрувать. «Олесю Сергіївно», ‒ почула я в трубці жіночий голос. Хм, так мене називали останній раз мабуть, коли я була на практиці в школі й тоді воно було мені таке чудне оте Олесю Сергіївно. «Це медсестра із такої-то клініки (умисне не називаю з якої, бо радити комусь щось не люблю), де Ви були сьогодні. Хотіла запитати як Ви себе почуваєте й чи нормально дібралися додому. А то видно було, що Вам не надто добре». Такий дзвінок мене загнав у ступор, бо раніше я не пам’ятаю, щоб хтось із лікарів, а тим паче медичні сестри цікавилися моїм станом після того, як я покидала стіни закладу, де вони працюють. Запевнивши приємну пані, що зі мною все добре, подякувала й поклала слухавку. Сказати, що настрій мій піднявся після такого дзвінка, не сказати нічого. Власне, медична сестра нічого такого й не зробила, але якась приємність з’явилася в цьому дні.

Чомусь нині людяність і співпереживання не характерне для нашого суспільства. І коли зовсім чужа людина допомагає тобі просто так, це дарує позитив попри все. От і подумалось, а хіба кожному з нас так важко допомагати один одному. Наприклад, підказати людині поважного віку, як зважувати продукт у супермаркеті, а не обурюватися, що черга зібралась надто велика. Так, за це матеріально не збагатишся, але ж так званий плюсик у карму додасться. І не важливо, яку людина займає посаду, де і ким працює, які має доходи, але за пораду, підтримку й допомогу вона не збідніє і не змаліє. Тим більше, перед Новорічно-Різдвяними святами, мабуть варто кожному задуматися про те, що хорошого, людяного й безкорисно він зробив.