Час від часу, після чергових зустрічей, нових знайомств та взагалі буденного спілкування задаюся одним запитанням: «Навіщо?».

І то, було б ідеально, якби задавши запитання відразу отримала відповідь. Але ж ні, таке буває лише у кіно та і то, не у кожному.

Мені потрібно було змарнувати незчисленну кількість років, зустріти «тих» і «не тих» людей, вивчати і пробувати, відкривати і закривати двері, падати і вставати для того щоб усвідомити, що в житті все досить просто – це бути собою, бути там де хочеш і з ким хочеш, робити, те що любиш і любити те що робиш, а це виявляється це неймовірне щастя, величезне досягнення і своєрідний виклик долі.

Колись я думала, що жалкуватиму, про те що пішла з роботи яку не любила, перестала спілкуватися з деякими друзями (назавжди!), але ні, сьогодні, я вдячна долі за цінні уроки.

От, бувають в житті ситуації, які вчать тебе, вчать, а ти не розумієш, не чуєш, не бачиш або ж просто ігноруєш дійсність.

А потім, одного дня, бачиш людинку, на місці якої могла б бути ти – а то не ти, «не твої» люди поруч, не твоя робота, і життя не твоє…

І то є щастя, що воно, оте все, не твоє, а чиєсь інше, а у тебе все те, що потрібно лише тобі.

І після цього всього розумієш «навіщо».